Система товарообігу давня, як і наша цивілізація. З незапам’ятних часів люди обмінювалися продукцією власного виробництва. В різні періоди історії роль грошового еквівалента виконували бивні мамонтів, хутро тварин, зерно, метали тощо. Платіжна система постійно вдосконалюється – від стародавніх злитків до пластикових карт та криптовалюти. Її розвиток не припиняється й сьогодні. І хто знає, якими будуть гроші в майбутньому…

Світ до появи грошей

Потреба обмінюватися товарами – вагома складова соціального розвитку людства. Ранній суспільний поділ праці і зародження виробництва сприяло виникненню торгівлі. У давнину торгівельний процес являв собою обмін одних продуктів чи виробів на інші. Але із збільшенням обсягу товарів така система втратила свою практичність, адже необхідності одного товаровласника не завжди збігалися з вподобаннями іншого. Це спричинило потребу в запровадженні загального торгівельного еквівалента. Спочатку в його ролі виступала найбільш популярна продукція. У землеробських племен таким посередником було зерно, у скотарів – худоба. Цю ж функцію виконувало хутро, шкіра, тканини. Після виокремлення ремісництва в самодостатній вид суспільної діяльності (I­II тисячоліття до нашої ери), роль грошового еквівалента стали виконувати металеві бруски з міді, бронзи, трохи пізніше заліза. Золото та срібло набуло широкого використання три тисячі років тому. Так, у Стародавньому Єгипті гроші мали вигляд золотих браслетів, які носили на руках. У Греції в обігу перебували масивні металеві злитки із благородних металів. Кочові племена Східної Європи та Центральної Азії використовували наконечники стріл.

Подальший розвиток ремесел і торгівлі викликав необхідність стандартизації платіжного матеріалу. Питання щодо місця, де вперше приступили до випуску грошей традиційного типу (монет) залишається відкритим. Деякі вчені називають Китай, посилаючись на знайдені злитки круглої форми та фіксованої ваги, датовані XII століттям до нашої ери. Проте більшість сучасних істориків визначають початком монетного карбування VIII­VII століття до нашої ери. Батьківщиною перших грошей стали грецькі міста Малої Азії.

Стародавні гроші

Перші монети являли собою злитки овальної форми з державним тавром, яке засвідчувало належну вагу та якість. З’явилися вони вперше у місті Лідія. Карбувалися з електрума – природного сплаву золота та срібла. Техніка виготовлення таких монет була доволі простою – нагрітий заготовок металу визначеної ваги клали на ковадло і притискували одним або кількома металевими прутами, а зверху били молотком. Один бік у цих монет був гладким, а другий – мав заглиблення.

Але такі гроші можна було легко підробити. Тому згодом техніку виготовлення вдосконалили – замість прутів почали використовувати штемпелі, а в ковадлі робили заглиблення з певними зображеннями.

Перші монети із золота викарбували також в Лідії, за правління царя Креза. Незважаючи на це, в переважній більшості тогочасних регіонів Європи все ще переважав натуральний обмін.

Первинним осередком зародження класичної грошової системи, поряд з Малою Азією, вважається Північне Причорномор’я. Кожна грецька колонія тут карбувала власну монету. На них, як правило, зображували тварин­покровителів міст­держав, богів, міфічних героїв, правителів, культові предмети. Найбільш оригінальними знаками оплати були ольвійські «дельфіни». Ці монети мали відповідну назві форму і випускалися на честь Аполлона Дельфійського, культ якого тривалий час панував в Ольвії. Дельфіноподібні монети стали першими грошима, виготовленими з бронзи.

Масового поширення та системного використання гроші набули за часів розквіту Стародавнього Риму. Перший монетний двір тут відкрили в храмі Юнони в IV столітті до нашої ери. Звідси в обіг ввели мідні монети. Також римляни карбували срібні денарії, золоті ауреуси, латуневі (мідно­цинковий сплав) дупондії і сестерції. На початку нашої ери римські гроші набули надзвичайно широкого поширення. Ними користувалися у Європі, Північній Африці та на Близькому Сході. Срібний денарій можна по праву вважати першою міжнародною валютою.

А от в країнах Тихоокеанського регіону – Китаї, Японії та Кореї – монети карбували із заліза та чавуну. Задля зручності у використанні, по центру монети робили квадратний отвір – такі гроші нанизували на нитку і носили на шиї.

Поширеним платіжним засобом в державах Східної Африки та Південної Азії були равлики каурі. Їх добували на Мальдівських островах Індійського океану і тривалий час використовували замість монет. Цікаво, що багато каурі виявили під час археологічних досліджень у Пскові та Новгороді. Це дає підстави вважати, що вони «ходили» й на Східнослов’янських територіях.

Від златників до рублів

Першими грошима, з якими познайомилися наші пращури, були монети грецького та римського виробництв. Також, територією України «ходили» арабські срібні дирхеми та золоті візантійські соліди. Останні послужили прототипом для створення найраніших вітчизняних грошей – златників та срібляників. Їх карбування розпочалося за князя Володимира Великого, наприкінці X століття, одразу після прийняття християнства. Про це свідчать зображення Ісуса Христа на одному із типів срібних монет і на всіх золотих. Вага срібляників (зараз відомо понад 340 екземплярів) коливалася в межах від 2,9 до 3,3 грамів, вага златників (виявлено всього 11 штук) сягала від 4 до 4,4 грамів.

Сини Володимира продовжили справу батька. Відомі срібні монети з іменами Святополка та Ярослава Мудрого. Але відсутність власної сировини унеможливлювала налагодження масштабного виробництва. Поряд із вітчизняними монетами в обігу Київської Русі ходили й іноземні гроші. Златники та срібляники мали більш державницьке, аніж економічне значення – вони проголошували тогочасній Європі про суверенітет і могутність Київської Русі.

Починаючи з XI століття, провідне місце в товарно­грошових відносинах східних сло’вян дістається давньоруській гривні. Перша згадка про неї зустрічається в «Повісті минулих літ». Щодо етимології терміну «гривна», то її пов’язують з назвою золотого чи срібного обруча – прикраси, яку носили заможні люди. З часом гривну починають використовувати як платіжний засіб. Залежно від форми вона поділялася на декілька типів: київська, новгородська, чернігівська. Найпоширенішою була київська гривна, яка мала вигляд шестикутного (ромбоподібного) срібного злитку вагою 140–160 грамів.

В XIII столітті на Русі з’являється нова грошова одиниця – рубль. Його вартість становила половину вартості гривни. Звідси й етимологія назви – рубати. Адже, щоб його отримати, необхідно було розрубати срібний злиток навпіл.

Протягом XIV­XVII століть теренами України «ходили» чеські, литовські, польські, татарські, монгольські, турецькі та московські гроші. Широкого поширення також набули німецькі, голандські, швейцарські та іспанські таляри.

Дискусійним залишається питання щодо виробництва українських грошей в добу Гетьманата. Існує ряд історичних джерел, які засвідчують факт карбування власних монет за Богдана Хмельницького. Так, у головному архіві давніх актів Варшави знайдено лист подільського воєводи до Короля Речі Посполитої. У ньому воєвода скаржиться на свавілля гетьмана, який карбує власну монету. Окрім того, у донесенні московського посла цареві Олексію Михайловичу вказувалося: «…А в Чигирині Богдан Хмельницький робить власні гроші, а на тих грошах з одного боку зображено меч, а з іншого – його ім’я». Не залишається ніяких сумнівів щодо економічних та політичних мотивів власної емісії. Не зважаючи на це, дослідникам досі не вдалось відшукати жодної грошової одиниці, яку б можна було, бодай гіпотетично, приписати Богдану Хмельницькому. Хто знає, можливо скарби українського гетьмана ще чекають свого відкривача.

Обіговий матеріал, поширений в Україні після Хмельниччини, був надзвичайно строкатим. Уніфікації грошова система набула за реформи Петра I, яка відбулась на початку XVIII століття. Базовими грошовими одиницями стали срібний рубль та мідна копійка. Тоді змінився й вигляд монет: вони набули сучасної зовнішності – правильні круглі форми, випуклі рельєфні малюнки та написи з зазначенням номіналу і дати випуску. На багатьох монетах спостерігалося подвійне зображення вартості: у словесному виразі та відповідною кількістю крапок для неписьменних і незрячих.

Цікавою можна вважати спробу Катерини II карбувати рублі з міді. Результатом такої авантюри став випуск «Сестрорецького рубля» – монети вагою понад кілограм. Через надзвичайну непрактичність і складність у виготовленні до обігу вона так і не потрапила.

До кінця XVIII століття російські гроші витісняють всі інші знаки оплати та на двісті років монополізують український фінансовий простір.

Метал чи папір?

Новим еволюційним поступом у вдосконаленні грошової системи світу стала поява паперових банкнот. Вперше їх використали в Китаї у IX столітті. Тим не менш, повністю витіснити з обігу металеві монети їм не вдалося і ось вже понад тисячоліття вони співіснують. Що стосується Європи, то винахідниками паперових чеків тут були тамплієри. А от перші банкноти випустив Банк Стокгольма в 1661 році.

Хоча історія паперових грошей на теренах України сягає часів правління Катерини II (асигнації випускалися із 1769 року), широкого поширення вони набули лише у другій половині XIX століття. Українці більше довіряли «металу» і власні накопичення тримали в золотих монетах.

За Миколи I відбувається спроба налагодити випуск платинових монет. Використання платини для виробництва обігових грошей – непересічне у світовій історії явище. Пов’язане воно з відкриттям родовищ цього металу на Уралі. Загалом випускали три нетипові для імперії номінали – 3, 6 і 12 рублів з відповідною вагою 10, 20 і 40 грамів. Але карбування монет із тугоплавкої платини виявилося занадто складним для російської металургії. Окрім цього, у народі нові гроші не отримали популярності, люди надавали перевагу звичним сріблу та золоту. Тому затію з експлуатацією платини у фінансовому господарстві невдовзі залишили.

В цей час на Західній Україні розраховувалися австрійськими платіжними знаками. Тут «ходили» золоті крони, срібні гульдени та мідні крейцери.

Першими дійсно українськими грошима можна вважати національну валюту УНР. 5 січня 1918­го випустили пробну партію банкнот номіналом 100 карбованців. Згодом світ побачили купюри в 200, 400, 500 і 1000 карбованців. Вже в березні відбулася фінансова реформа, згідно з якою головною грошовою одиницею проголошена гривня. Відповідне рішення прийняли за пропозицією Михайла Грушевського. Воно мало підкреслити спадкоємність традицій національного грошового обігу, започаткованих ще в Київській Русі. Виробництво платіжних знаків продовжили й за часів Гетьманату та Директорії. Так, за Павла Скоропадського випускалися купюри великих номіналів у 1000 і 2000 гривень. Поряд з гривнями та карбованцями «ходили» ще й шаги­марки – паперовий аналог розмінних монет. У 1919 році Директорія оголосила про забезпечення золотого вмісту української валюти. Задля цього почали збирати усе наявне золото та срібло для випуску монет. На золотих гривнях планувалось розмістити бюст Тараса Шевченка, а на срібних – будинок Центральної Ради. Але розпочати їх карбування так і не вдалось через більшовицький наступ. Поразка українських національних урядів призвела до припинення обігу національної валюти, а на переважній більшості території України запанувала радянська грошова система.

Сучасні українські гроші виготовляли за кордоном

Відродження національної грошової одиниці відбулося вже після проголошення Незалежності. 14 листопада 1991 року Президія Верховної Ради ухвалила постанову «Про національну валюту в Україні», а вже на початку наступного року в обігу з’явилася купони­карбованці. Тоді ж було створено державну комісію із проведення грошової реформи.

Молода країна переживала часи гіперінфляції, рівень якої досяг астрономічних показників, перевищивши у 1993 році 10000%! В результаті, для розрахункового користування виготовили банкноти номіналами п’ятсот тисяч та мільйон купонів.

Рік 1995 став знаковим в історії вітчизняного фінансового господарства. Саме тоді відкарбували першу українську ювілейну монету – 200 тисяч карбованців, присвячених «50­річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні».

На 1996 рік макроекономічна ситуація значно поліпшилася, це створило необхідне підґрунтя для введення твердої національної валюти. 2 вересня в обігу з’явилася гривня.

Виготовлення власних грошових знаків вимагало від України створення національного банкнотно­монетного виробництва. Починати довелося практично з нуля. Тому перші купони та гривні виготовили за кордоном. Купюри номіналами від 1 до 20 гривень друкували в Канаді, від 50 до 200 у Великій Британії, а карбуванням українських монет займався італійський монетний двір. Одночасно з цим відбувалися роботи з налагодження власного виробництва. Так, у березні 1994 року відкрили вітчизняну банкнотну фабрику. Значно складніше було організувати виготовлення монет. Спорудження Київського монетного двору тривало упродовж трьох років. Генеральним підрядником зведення цього провідного підприємства України став Австрійський монетний двір, який має більш ніж 300­річний досвід монетного виробництва. У листопаді 1997­го КМД випустив першу партію монет, а за півроку вийшов на повну потужність. Вітчизняна монетарня розрахована на щорічний випуск до півтора мільярда одиниць металевих грошей.

Сьогодні в Україні гроші випускають не лише для обігу, але й у колекційних цілях. Вже на ранніх етапах вітчизняного карбування виокремилися певні канони виробництва ювілейних та пам’ятних монет. Так, монети низьких номіналів (від 1 до 5 гривень) виготовляють з алюмінієвої бронзи, мельхіори чи нейзильберу (мідно­нікелево­цинковий сплав), 10 і 20 гривень – зі срібла, а вищі номінали – із золота. Найрідкіснішими та найдорожчими ювілейками звісно ж є золоті монети. Загалом за більш ніж двадцятирічну історію вітчизняного фінансового господарства виготовлено понад півтисячі коммеморативних монет. Окремої згадки потребують ювілейні серії присвячені «Стародавнім містам України», «Відродженню української державності», «Героям козацької доби», «Народним музичним інструментам», «Флорі і фауні України», «Фінальному турніру чемпіонату Європи з футболу 2012 року».

Що далі?

Вдосконалення грошової системи триває: у світі з’являються нові способи здійснення платіжних операцій. Розвиток банківської сфери посприяв масштабному поширенню безготівкових розрахунків, і з кожним роком фінансова галузь все більше заглиблюється в електронний вимір. Нині можемо користуватися різними видами цифрових платіжних систем, серед яких WebMoney, Skrill, PayPal. Вже зараз існує окрема електронна валюта Bitcoin, якою користуються мільйони людей у світі. До речі, за останній час вартість криптовалюти суттєво зросла. Так, ціна одного біткоіна у серпні 2016 року складала 574 $, а вже через рік сягнула рекордних 4367 $.

Також існує ідея створення персональних (іменних) електронних грошей, які неможливо викрасти або використати без відома власника. Цікавий факт – створення таких знаків оплати може завдати нищівного удару по корупції, адже всі платіжні операції матимуть чітку персональну належність.

Зазираючи в майбутнє, можна припустити, що вже незабаром готівка поступиться місцем електронним грошам.

Артем Яковлєв,

за матеріалами досліджень канд. іст. наук, доцента Григорія Голиша

Волонтери – це скарб кожного народу. Спочатку волонтерами називали людей, які добровільно, за покликом серця, вступали на військову службу. Нині це слово має інше значення. Після Революції Гідності волонтерство стало частиною світогляду українців. Ця хвиля громадянської активності виникла спонтанно та незалежно від жодних державних ініціатив. Законодавчо ж масштабний волонтерський рух «легалізували» лише у березні 2015 року, коли набув чинності новий Закон України «Про волонтерську діяльність».

Сьогодні мова піде про волонтера, нашого земляка і чудову людину – Григорія Константинова. Чоловік проживає у Мошнах разом з дружиною Лесею. З самого початку війни на Сході України і до сьогодні вони невтомно допомагають бійцям на передовій, пораненим, що знаходяться на реабілітації, їх сім’ям та тим, хто повертається до мирного життя.

– Усвідомлення того, що буде війна, прийшло до мене ще у березні 2014 року під час анексії Криму, – розповідає Григорій. – На той час наша донька жила в Криму, в Керчі. Те, що насправді творилося на півострові, не показували ні російські, ні українські телеканали. То був справжній жах. Говорити українською було неможливо, можна було заплатити за це життям. Громадян із українськими прізвищами переслідували. Державна символіка заборонялась. І навіть поєднання синьо­жовтого кольору в одязі вважалось провокацією. Нашу дитину врятувало лише те, що вона вільно володіє російською та мала прізвище Константинова.

Вже восени 2014 року Григорій із дружиною почали допомагати військовим. На той час волонтерський рух на Черкащині не мав такого розмаху. Спочатку допомагали грошима. Згодом волонтерська діяльність набула іншого змісту та значно ширшого масштабу.

– У січні 2015 року, коли загинув хлопець із нашого села – Максим Пресняков, моя свідомість змінилась повністю, – згадує волонтер. – Війна влізла в душу і роздерла її на шматки. Крик мами Максима, коли вона побачила убитого сина, постійно лунає у мене в голові. Німе, скам’яніле обличчя його батька стоїть перед очима. Хіба це можна вибачити… Це ж наші діти гинуть, найкращі діти!

Війна не закінчувалась, обіцяного завершення АТО у найкоротші терміни люди так і не дочекалися. Бійці на передовій потребували інтенсивної допомоги, бо держава виявилась безсилою самотужки впоратись із загрозою широкомасштабного вторгнення зі сторони Росії. На передовій не вистачало практично всього: форми, засобів захисту, харчів, води, обладнання, запчастин до техніки, комплектуючих до зброї, ліків, канцтоварів, оргтехніки тощо. «Незакритих» списків від хлопців було багато. Потрібно було шукати шляхи доставки гуманітарної допомоги на передову. З цією метою Григорій налагодив співпрацю з Черкаським обласним та міськрайонним військовими комісаріатами. Вивчив потреби на передовій. На питання «Кому ви хочете допомагати? Комусь із своїх?» – Григорій відповідає: «Усім, кому потрібно. Вони для мене всі свої. Для хлопців і дівчат, які на передовій, я буду робити все, що в моїх силах. Я допомагатиму нашим воїнам, доки не закінчиться війна».

Спектр волонтерської діяльності Григорія Константинова надзвичайно широкий. Чоловік виготовляє «буржуйки», забезпечує оргтехнікою та бензопилами танковий підрозділ 128 ОГМПБр, 24 ОМБр – комплектуючими до стрілкової зброї та запчастинами до техніки. Окрім того, волонтер закриває потреби й інших підрозділів. І це усе за власний кошт. Гуманітарка від Григорія розлітається по всій лінії фронту – від Станиці Луганської до Широкіно.

– Ми прийшли у Піски на місце 93 бригади, їх вивели на ротацію, – розповідає боєць окремого танкового підрозділу 128 ОГМПБр Костянтин Подлуцький. – Хлопці, звичайно, усе своє забрали, а наш підрозділ тільки сформували, у нас нічого немає, окрім танків, які на морозі не хочуть заводитись. Морозяка, буржуйок немає, дрова привезли, а порізати нічим, хоч зубами гризи. Тут якраз Гриша зателефонував і поцікавився, що нам необхідно у першу чергу. Вже за декілька днів ми отримали потрібні речі. Відтоді Григорій допомагає нам постійно: і коли ми були на передовій, і коли вийшли на полігон на ротацію, і навіть тепер, коли вже демобілізувалися, він продовжує нас підтримувати.

Думка, що військові зараз вже всім забезпечені – хибна. Потреби на фронті лише зростають. Особливо у зимовий час і, в першу чергу, серед добровольчих батальйонів. Самотужки закривати усі «замовлення» бійців на передовій – одній людині не під силу. Тому Григорій вирішив акумулювати зусилля громади Мошен та жителів навколишніх сіл у єдиному волонтерському об’єднанні. Заручившись підтримкою сільських голів Мошен, Байбузів, Тубільців, Будище та налагодивши співпрацю із громадами, чоловік постійно вів роз’яснюючу роботу серед населення. Люди дослухались до Григорія і почали допомагати. Тоді ж було налагоджено співпрацю із Черкаським Центром Допомоги Армії й волонтерами із Дніпропетровщини. Долучаються до волонтерської діяльності також прихожани і настоятелі церков та місцеві підприємці.

– Григорій молодець. Не кожен здатен за власний кошт стільки робити для нас, – каже ветеран АТО, старшина розвідроти 93 ОМБр Сергій Ковальов. – Гриші можна дзвонити будь­коли, хоч вночі, хоч вдень. Все буде вирішено. Розповім простий випадок. У мене мати захворіла, були потрібні ліки, а коштів не вистачало. Усіх уже обдзвонив і у Дніпрі, і у Запоріжжі, і рідних, і знайомих, ніхто навіть у борг не дає. Останній шанс. Думаю, дай у Мошни зателефоную. І що ви думаєте? Гриша сказав, що зараз таких грошей немає, але хоч половину «нашкребемо». Це я потім довідався, що Григорій перекинув мені останні гроші, що в них були. Такий вчинок для мене дуже багато значить!

Війна – це завжди втрати, але часом не лише вони. За роки війни, допомагаючи бійцям на передовій та ветеранам АТО, Григорій отримав чимало справжніх друзів. Сьогодні багато бійців та ветеранів АТО підтримують приятельські відносини з волонтером.

– У цій війні є лише один позитивний момент – це люди, з якими я зустрівся, – зазначає Григорій.

Хлопці з розвідроти Максима Преснякова стали частими гостями у сім'ї Константинових. Вони прийняли Григорія до свого побратимства і вручили йому нагрудний франчик у вигляді кажана – символ розвідки.

– В АТО я з перших днів війни, – розповідає старшина розвідроти Олександр Березюк. – Ми познайомились із Григорієм на похороні нашого командира Максима Преснякова. Тоді не до люб’язностей було. Якось уваги не звернув. Обмінялись телефонами та й по тому. Але сьогодні я знаю, що цей хлопець наш брат. Без таких волонтерів, як Гриша, ми б там пропали. Він завжди телефонує й цікавиться, що нам необхідно привезти чи передати. І не було таких випадків, щоб список залишався «незакритим». У Мошнах я буваю часто. Як до батьків командира приїздимо, то не обходиться без того, щоб Григорій із Лесею не навантажили нас гостинцями. На фронті найрадісніші миті, коли волонтери приїздять, а якщо волонтери ще й добрі друзі, то взагалі, ніби вдома побував. Повторюсь, якби не волонтери, ми б там пропали. Григорію доземний уклін за його підтримку.

Про війну з екранів телевізора лунає лише суха статистика, яка більшості пересічних громадян мало про що говорить.

– А за кожним повідомленням насправді біль та горе, – пояснює Григорій. – Мене питають, що найважче? Знаєте, найважче не шукати пальне або кошти, щоб закрити потреби, не безсонні ночі у дорозі на Схід, не обстріли снайперів, коли ти не їдеш, а летиш, щоб проскочити.

Важко і страшно, коли хлопці на повному нулі під Мар’янкою смажать у «цинку» якусь картоплю, що колись привезли волонтери, бо про них усі забули й вони вже місяць без води та їжі, ще й набої закінчуються.

Або, наприклад, ще одна життєва історія. У 92­й бригаді троє хлопчиків із Черкащини служили, три Владислава, усім по 21 року. Ми їх знайшли через комісаріат. Заїхали порадувати гостинцями. Один, до речі, із Будища. Сфотографувалися ми з ними, бо земляки, і щоб мами побачили синочків. А через тиждень приїхали і коли запитали, де третій Влад, почули у відповідь: «Відвезли додому». Та світлина була останньою у житті цієї дитини. Це страшно, важко і дуже боляче… Війна колись закінчиться, як усі війни. Але ми ще багато років будемо «жнивувати» те горе, яке вона засіяла.

Цікавий факт – на війні позивні мають не тільки військовослужбовці, а й волонтери. Позивний Григорія – «Мошни». Телефонуючи на передову, часто доводиться пояснювати хто ти, окрім того, військові не завжди зберігають номери телефонів у контактах – з метою убезпечити тих, хто їм дзвонить. Тому Григорій й обрав собі позивний, який виокремив його серед тисячі інших волонтерів.

– До мене зателефонував знайомий військовий та сказав, що дав мій номер телефону волонтеру з позивним «Мошни» і що мені потрібно з ним обов’язково поговорити, – розповідає головний лікар Черкаського обласного госпіталю Сергій Задорожній. – І з тих пір Григорій у нас частий гість. Концерти до свят для бійців влаштовує, привозить для них гостинці. Ось нещодавно його знайомі привезли три телевізори для тяжкопоранених хлопців, які перебувають на реабілітації. Кажуть, Григорій сказав – «Треба». Часто сам звертається з проханням узяти на лікування і реабілітацію бійців, які були поранені. Десь, якось підлікувались, а потім усе «вилазить»: і психологічні проблеми, і фізичні. Допомагаємо, беремо. Не можемо йому відмовити, адже не для себе просить. І за це я його поважаю.

Сьогодні волонтерство Григорія вже не обмежується допомогою армії. Він активно включається у патріотичне виховання учнівської молоді. Організовує у школах Мошнівського куща зустрічі з учасниками АТО, навчальні стрільби з пневматичної зброї, навчання з тактичної медицини, виховні та спортивні заходи, до яких сам активно долучається.

– Знаєте, у мене є три заповітні мрії, – зізнається Григорій. Перша – щоб швидше закінчилась війна. Поки дихаю, буду робити все для цього. Друга – зробити музей АТО в Мошнах. Ця мрія вже почала здійснюватися. Знайшли приміщення в Мошнівській школі, сільський виконком розглянув пропозицію про створення музею і надав п'ятнадцять тисяч гривень субвенції. Вже є чимало військових артефактів, привезених з передової. Діло за малим – усе зробити. Щоправда, коштів не вистачає, та це не проблема. Знайдемо. Будемо у когось просити. Ну і третя мрія особиста – дочекатися онуків, щоб ще й при здоров’ї їх побавити.

За матеріалами  наданими Лесею Константиновою

Ще з десять років тому про таке поняття, як «бойовий гопак», ніхто й не чув – гопак асоціювався виключно з відомим українським народним танцем. Сьогодні ж на Черкащині можна не лише помилуватися виступом майстрів, які володіють  бойовим гопаком, а й навчитися  цьому чи навіть віддати до відповідної школи дитину. Про відродження унікального українського бойового мистецтва  «Сільські обрії» розпитали Олександра Проценка, який вже 5-й рік поспіль  очолює Черкаську Школу Бойового Гопака.

– Олександре Анатолійовичу, бойовий гопак – це сучасне бойове мистецтво чи воно має якесь історичне підґрунтя?

– Як зрозуміло і з назви, в основі цієї бойової традиції лежить український танець гопак. Її відродженню ми завдячуємо, зокрема, Володимиру Степановичу Пилату, Засновнику, Вчителю, Президенту Міжнародної Федерації Бойового Гопака. В нашому середовищі побутує історія про те, як під час однієї з поїздок на Схід до Володимира Степановича підійшов сенсей зі східних єдиноборств з проханням навчити мистецтву українського бою. Тоді Пилат відповів майстру, що ніякої особливої системи не існує. «Як не існує?!», – здивувався той. – Адже до нас приїздив гурт Вірського і ми бачили, що можуть виробляти ваші хлопці. Має бути якась система. Тож повернувшись в Україну, Пилат запросив фахівців – істориків та хореографів, – які взяли українські народні танці, зокрема, гопак, метелицю, повзунець та аркан і розклали на схеми. Так і побачили, що в їх основі дійсно є система захисту. Її українські козаки «закрили» за часів Катерини ІІ, коли почалися утиски та знищення Запорізької Січі.

– Як ви взагалі зацікавилися бойовим гопаком?

– Кілька років тому мені потрібно було відновитися після важкої хвороби. Обрав для себе систему реабілітації, яку використовували українські козаки, зокрема наші, холодноярські, повертаючись із походів. До неї входить і лікування травами, і водні процедури, і лікування медом та продуктами бджільництва, і ходіння по гарячому вугіллю. Потім дізнався, що в Черкасах є хлопці, які займаються бойовим гопаком і сприяють його відродженню та розвитку, і приєднався до них. З дозволу Пилата ми створили Спілку прихильників бойового гопака і почали шукати однодумців, зацікавлених у його відродженні.

– Але зараз ви навчаєте бойовому гопаку дітей?

– Мені завжди подобалось працювати з дітьми: ще коли вчився в Києві, шість років був тренером інструктором та викладав – у дитячій спортивній школі. Згодом Спілка вийшла на значний рівень. З дозволу Володимира Степановича очолив Черкаську Школу Бойового Гопака, осередок МФБГ. Хлопці, з якими ми п’ять років тому починали відроджувати його на Черкащині, не стояли осторонь Майдану, Революції гідності та війни на сході України. В Черкасах складно знайти зручне приміщення, тож придбали ділянку в Чубівці, де організували та поступово розбудовуємо козацьку садибу – «Сторожову заставу». Зокрема цього року за підтримки малого бізнесу, облаштували лазню, соляну шахту, придбали газогенератор, який іонізує повітря та насичує парами солі. Тепер, коли проводимо навчально­тренувальні збори, дітки по годині дихають цілющим соляним повітрям, що корисно і для імунної, і для дихальної систем.

– Чубівку обрали, мабуть, не випадково?

– Звісно, це місце в прямому розумінні слова просякнуте історією. Тут і легенда про козака Івана Чуба, від якого й пішла назва села, і Вітряна гора, і Свято­Онуфріївський чоловічий монастир… Та й від Черкас не далеко, лише 24 кілометри, зручно добиратись.

– Багато дітей цікавиться бойовим гопаком?

– Зараз у нас займається десь 50 дітей, зокрема бойовим гопаком – до 20 осіб. Ми ще готуємо діток до обласних змагань «ДЖУРА» (Сокіл) і куруємо Черкаські ЗОШ №11, №24 та №6. Тож є ще три групи джур. Діти переважно черкаські, хоча намагаємося залучати думанецьких та чубівських. Наприклад, торік літом, разом із керівництвом Черкаського Міського центру туризму, краєзнавства і спорту організували для дітей семінар на базі Думанецької школи та невеличкі змагання.

– Маєте, мабуть, інтенсивний графік роботи?

– Вільних днів немає. В будні працюю на «основній» роботі, як держслужбовець.З дітьми працюємо щодня у позашкільний час – це тренування. А у вихідні це показові виступи, семінари, походи, виїзди чи екскурсії.

– Як вдається справлятися з таким навантаженням?

– Дуже допомагає моя дружина Ярослава Олександрівна. У нас сімейний тандем. Вона щорічно виїжджає на семінари з бойового гопака, здає тестування на знання техніки і зараз працює як тренер­інструктор. Окрім того, здобула кваліфікацію керівника гуртків (спеціаліста) по підготовці дітей до гри «Джура». Тож я зараз більше виконую функцію керівника та організатора заходів, займаюсь фольклорно­мистецьким і оздоровчим напрямками, а дружина – оздоровчим і спортивним та тренує діток до змагань. Весь наш вільний час присвячений гопаку.

– Ви намагаєтесь закласти у вихованців якісь принципи чи просто навчаєте захищати себе та берегти здоров’я?

– Мене надихає й тримає на цьому світі можливість передати знання дітям, допомогти їм стати на правильний шлях. Філософія, якої навчаємо вихованців, досить проста: любити батьків, поважати вчителів, шанувати Україну – свою Батьківщину. Одне з наших завдань – популяризувати українські національні бойові традиції в усьому світі. Ми вже були, зокрема, на фестивалях в Латвії та Румунії, під час яких почули багато слів вдячності за справу, яку робимо. І це теж додає наснаги рухатись далі.

Спілкувалась Ілона Левченко, фото з мережі Фейсбук

За понад три роки АТО на Сході країни загинули більше 3 тисяч військових, понад 9,5 тисяч отримали поранення. У цих цифрах приховані і долі наших земляків, які або народилися, або в свій час проживали на території Черкаського району. Досі офіційна статистика подавала дані про п’ятьох загиблих – Віктора Єременка з Білозір’я, Андрія Плохого з Первомайська, Іллю Іделя з Червоної Слободи, Максима Преснякова та Анатолія Синчака з Мошен. Насправді, за «Книгою пам’яті полеглих за Україну», заснованою в липні 2014 року, їх дев’ять. Завдяки Лесі та Григорію Константиновим з Мошен, які з першого року проведення АТО займаються волонтерською діяльністю, ми відкриємо нашим читачам нові імена наших земляків, які віддали своє життя за Україну. Цикл публікацій розпочинаємо з розповіді про Олександра Борисовича Сабаду з Мошен. Всю інформацію зібрала та надала для друку Леся Константинова.

 ДОВІДКОВО: Сабада Олександр Борисович, 09.10.1979 р. н., майор ЗСУ, начальник штабу, перший заступник командира вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України. Учасник миротворчих місій у Ліберії та Конго. Загинув 2 травня 2014 року у небі над м. Слов’янськ Донецької області, виконуючи бойове завдання.

Посмертно присвоєно звання підполковника Збройних Сил України. За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

 

3 травня 2014 року в село долетіла звістка, що 2 травня в небі над Слов’янськом Донецької області збито вертоліт, у якому, виконуючи бойове завдання, загинули начальник штабу, заступник командира ескадрильї, майор Сабада Олександр Борисович, командир ланки, майор Руденко Сергій Сергійович, командир ланки, майор Плоходько Руслан Володимирович, борт­технік, капітан Топчий Микола Миколайович, борттехнік, старший лейтенант Гришин Ігор Іванович, бойові офіцери з 16 Бригади армійської авіації. У повідомленні відзначалось, що Олександр Сабада народився в селі Мошни Черкаської області.

На той час ми не знали, що прийде війна, яку назвуть АТО, що Олександр стане першим загиблим із нашого села, що нам доведеться пережити смерть ще двох синів мошнівської землі, що кожного дня ми будемо з тривогою переглядати новини з передової, шукаючи знайомі обличчя і молити Бога, щоб усі повернулися живі. Та у травні 2014 року стривожене село гуло: «Хто він? Хто батьки? Чому у селі ніхто не може згадати цього хлопця?».

Майже два роки пошуку не минули марно. Нині ми знаємо, ким був і навіки залишиться у нашій пам'яті Олександр Сабада. Нам вдалося розшукати батьків, дружину з синами та друзів Олександра. Вони поділилися з нами своїми спогадами.

Борис Олександрович Сабада, батько Олександра, розповідає: «У 1977 році, після закінчення Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства, за направленням я приїхав працювати у колгосп «Дружба» завіду­
вачем ремонтних майстерень. Перевіз із Харківщини дружину. У Мошнах у нас 9 жовтня 1979 року народився Сашко. Міцний такий хлопчик».

Закінчивши під час навчання в інституті військову кафедру, Борис Сабада здобув військову професію і в 1980 році подав рапорт до армії Радянського Союзу. Саме це рішення батька стало доленосним для його сина Олександра.

«Мене направили служити до Трьохізбенки Луганської області. А коли розпочалася війна в Афганістані, наш полк перевели до Узбекистану. Там Сашко й пішов до школи. Навчався у звичайній національній узбецькій школі. Вчився добре, все йому вдавалось, особливо точні науки. Був дуже самостійним, цілеспрямованим і наполегливим. До 1988 року ми жили у Термезі. Згодом мене направили до Анголи і до 1990 року ми були там. Саші легко давались мови, тому він ходив у школу не у військовому містечку, а з ангольськими дітьми. Він завжди хотів бути військовим. Після розпаду Радянського Союзу ми повернулись в Україну. Оселилися в Чернігові. Син вирішив вступати до військового ліцею. Він дуже хотів там навчатися. Дружина була проти та Сашко умів наполягти на своєму, сила волі у хлопця була залізною. Він сам пройшов медичну комісію, зібрав усі потрібні документи. Мені з дружиною залишилося тільки написати заяву», – пригадує батько.

У 1993 році Сашко вступає до Чернігівського ліцею з посиленою військово­фізичною підготовкою. Хлопець мріє про небо, мріє літати, мріє стати військовим льотчиком.

Закінчивши ліцей у 1996 році, йде навчатися до Харківського військового інституту льотчиків Військово­Повітряних сил України, який успішно закінчує у 2000 році за напрямом авіація та космонавтика за спеціальністю «Офіцер управління військами оперативно­тактичного рівня». Дитяча мрія Сашка підкорити небо здійснилася. У 2000­2003 рр. проходить службу у військовій частині А­1244 (м. Коломия) льотчиком авіаційної ланки СУ­24 МР.

Однокурсник, близький товариш Олександра, підполковник Андрєєв Дмитро Олександрович згадує: «Знав я Сашка давно… Разом вступали до Харківського авіаційного інституту. Усі роки навчання пліч­о­пліч, весь час разом. У нас була справжня міцна, чоловіча, військова дружба. Саньок надзвичайно веселий, з добрим почуттям гумору, добродушний і великий життєлюб. Він був борцем за справедливість і в інституті, і на службі, і в житті. Завжди в перших рядах. Надзвичайний людинолюб: не міг стояти осторонь чужої біди, завжди прагнув допомогти. Долею неньки – України він переймався дуже болісно… Коли почалась війна, ми укріпили любов до своєї землі, до людей, які тут живуть, до усієї нації. Жертва, яку принесли наші бойові побратими, дає нам сил жити далі. Перед нами стоїть завдання не розпорошувати життя на дрібниці, а продовжувати жити за них. Якщо робити добро – то вдвічі більше! Якщо воювати – то утричі краще! Множити все те, що робиш для незалежності України, на те, чого не встигли зробити хлопці… Героїв треба пам’ятати! Я впевнений, що Сашко з неба дивиться на нас і підтримує в усіх наших справах і починаннях».

Початок нового століття – початок нового життя. 2001 рік. Олександр молодий, успішний військовий. Життя вирує яскравими фарбами. Саме цього року на Кіровоградщині хлопець зустрічає свою майбутню дружину Тетяну.

Тетяна Сабада, дружина Олександра, пригадує: «Познайомились ми із чоловіком на весіллі у друзів. Я взагалі не планувала їхати туди. Весілля друзі святкували у Кіровограді та потрапити на нього було не просто…Я в той день працювала і не змогла відпроситися. Пропустила церемонію реєстрації шлюбу у РАГСі й на гулянку вирішила уже не йти. Та доля напевне пишеться на небесах…Обставини штовхали нас один до одного. Повернувшись з роботи додому, я все­таки вирішила поїхати привітати друзів».

У Олександра також не складалось прибути на весілля до товариша. Він був у Вінниці, у відрядженні, та в останню мить зібрав речі і пішов «ловити попутку» до Кіровограду.

«Я тільки до квартири зайшла, відразу помітила його – запального, енергійного, посмішка не сходила з обличчя, – говорить Тетяна. – Це незабутній момент. То було кохання з першого погляду. Згодом Саша мені розповідав: «Глянув – зайшла дівчина, мов ясне сонечко».

Молоді люди познайомились і почали зустрічатись. Сашко присвячував коханій вірші, був надзвичайно романтичний і ніжний. Вони їздили один до одного в гості. Хлопець тоді служив у Коломиї Івано­Франківської області. Та настав час, коли Тетяна й Олександр вирішили, що їхні стосунки переросли в більш серйозні й вирішили одружитись. Дівчина поїхала від батьків і перевелася служити до Коломиї. Вона теж пов’язала своє життя з військовою справою. Вже згодом Сашко і Тетяна дивувалися обставинам, які звели їх долі.

«Саша таким був розбитним, що поруч з ним я відчувала себе, як за кам’яною стіною», – каже Тетяна.

Олександр завжди оберігав кохану, піклувався про неї. Усі побутові проблеми вирішував сам. Тетяні ж залишалися приємні жіночі клопоти.

У 2002 році в молодого подружжя народився первісток. Хлопчика назвали Олегом. Тетяна з Олександром чекали на пологи аж через два тижні, а тому не встигли як слід підготуватися, купити все необхідне. Але малюк вирішив з’явитися на світ передчасно. В той день не працював жоден магазин. Тому новонародженого не було в що вдягнути. Та Олександр побіг до друзів та сусідів, назбирав у них пелюшок, шапочок, дитячого одягу. До вечора усе це виправ, висушив над плитою, випрасував і приніс у пологовий будинок. В цьому й був увесь Олександр. У нього завжди на першому місці були родина й сімейні цінності. Для Тетяни він був найуважнішим чоловіком у цілому світі. Весь свій вільний час чоловік приділяв сім’ї. «Важко передати біль від втрати – він був моєю долею, моєю душею, коханням усього життя. Доброту його важко було осягнути. Хлопці наші на нього дуже схожі», – із тугою в голосі говорить Тетяна.

Коли ж Україну спіткала чергова криза і почали закривати льотні частини та різати літаки, родині довелося втікати з Коломиї від безробіття. Роботу знайшли в іншому гарнізоні в Житомирі. Олександр перекваліфікувався і рік прослужив на землі. Але дуже важко це пережив, адже його душа хотіла літати. Тож він знайшов місце вертольотчика в полку в місті Броди на Львівщині. Закінчивши спецкурси у Миколаєві, Олександр Сабада знову почав літати.

Проте ця робота не забезпечувала гідного заробітку. Тому, щоб прогодувати родину, Олександр брав участь у миротворчих місіях в Африці. У 2008 році виконував патрулювання на вертольоті у Ліберії, у 2011­му – в Конго. Там були справжні «гарячі» точки.

Життя почало налагоджуватися, більше ніщо не заважало їхньому сімейному затишку. Сьогодні, згадуючи чоловіка, Тетяна каже, що бажає такого жіночого щастя, як було у неї, кожній жінці. Олександр ніколи не повертався додому з відряджень із порожніми руками, завжди приїздив з подарунками для дружини й дітей. Після роботи вони полюбляли гуляти вулицями маленьких Бродів. Часто їздили до лісу по ягоди й гриби. Олександр дуже любив збирати гриби, був затятим грибником. Він був прекрасним батьком, який міг все пояснити синові.

Старший син Олег згадує: «Мій батько був дуже доброю людиною. Завжди веселий, життєрадісний, готовий підтримати в тяжку хвилину. У тата не було незакінчених справ…А коли треба було щось зробити, завжди кликав мене, щоб я вчився, аби виріс справжнім чоловіком, а не «ганчіркою». Увесь свій вільний час він присвячував сім'ї. Тато дуже допоміг мені в навчанні. Саме завдяки йому я тепер маю високий бал з алгебри, геометрії та фізики. Найбільше я любив влітку рано вставати та їхати на рибалку разом із ним. Ми якось зловили дуже великого окуня – десь 3­4 кілограми.

Мені запам'яталось літо 2013, коли ми усією сім'єю поїхали на море, на той час ще у наш Крим. Тоді ми востаннє відпочивали разом з ним. Після його загибелі усе моє, і не лише моє життя, пішло шкереберть».

Та все ж найбільшим захопленням Олександра була авіація. Він навіть займався авіаконструюванням. Удома кілька полиць були заставлені змайстрованими власноруч літачками. Сашко обожнював свою професію, жив і дихав нею. Син Олександра, Олег, як і батько, марить небом і літаками.

У 2011 році у Сашка й Тетяни народився другий син, якого назвали Максимом. Олександр дуже чекав на другу дитину, сподівався на донечку.

Коли в Україні почались революційні події, а потім Росія анексувала Крим, родина часто обговорювала ситуацію з півостровом, оскільки не могла збагнути, чому його віддали без бою.

Тим часом війна наблизилась і до родини Олександра Сабади. Навесні 2014 року усіх військових у Бродах перевели на казармений режим. Сашко прибіг додому 8 березня о 9­й ранку, привітав дружину зі святом, дорогою навіть встиг прихопити коробку цукерок. А вже наступного дня, 9 березня, вилетів на Схід. Тоді він ще летів не на війну, адже активних бойових дій не велося. В його обов’язки входило патрулювання кордонів між Україною та Росією. Він із товаришами навіть не мав зброї, фактично літав «голим».

Тетяна пригадує: «Саша не раз розповідав про ставлення місцевого населення до льотчиків Збройних Сил. Одного разу в їдальні офіціантка обізвала його з товаришами бандерівцями і фашистами, кричала «летіть геть». Також казав, що не довіряє військовим зі Сходу і від декого можна чекати удару в спину. Він підозрював, що серед них були й такі, хто «зливав» інформацію ворогу, навіть серед вищого керівництва. Тому свої завдання обговорював у дуже вузькому колі льотчиків, які прилетіли разом з ним із Бродів».

На Великдень 2014 року родині ще вдалося зібратися разом. А наступного дня чоловік знову полетів на Схід.

Вранці 2­го травня він вирушив до Слов’янська з рятувальною місією. Тоді сепаратисти вперше збили український вертоліт. Пройшла інформація, що один пілот вижив. Олександр разом з екіпажем мав його розшукати. Медики й рятувальники летіли на вантажному МІ­8. Їх прикривали два бойові вертольоти. На одному з них були Олександр, майор, начальник штабу, перший заступник командира вертолітної ескадрильї 16­ї окремої бригади армійської авіації 8­го армійського корпусу Сухопутних військ.

Напередодні Сашко телефонував дружині. «Це було 1­ше травня. Він тоді повернувся ввечері з завдання. Ми спокійно поговорили, все було добре. Саша сказав, що побіжить до друзів, вони шашликів насмажили й хотіли трішки посидіти компанією. Пообіцяв, що якщо не пізно закінчаться посиденьки, то перетелефонує. Пізно ввечері мені на телефон прийшло романтичне повідомлення від чоловіка. Перебуваючи у зоні АТО, він знову почав писати вірші. Я дуже втомилася і вирішила відповісти наступного дня. Хто б знав… Цю есемеску я й сьогодні бережу в своєму телефоні. Вранці зателефонував мені батько, запитав чи спілкувалась я із Сашком. Відповіла, що – ні, адже ще рано. Але пізніше, коли почала йому телефонувати, чоловік не відповідав. Протягом години я набрала його разів із 30. Від хвилювання мене всю трусило. Тоді зателефонувала батькові, запитала, що трапилось. «Збили два вертольоти. Показали по телевізору», – відповів він. Тоді ще не було відомо скільки загиблих. Сказали лише про двох льотчиків, доля інших невідома», – розповідає Тетяна.

Згодом вона дізнається, що коли вертоліт Олександра заходив на посадку, по ньому поцілили сепаратисти. Шансів вижити не було. Для родини ця звістка стала шоком, бо на той час ще не було активних бойових дій і ніхто не передчував лихого. Це були одні з перших збитих українських льотчиків.

Рідні загиблих вважають, що це була показова, спланована сепаратистами акція. Адже це спеціально знімалось на відео. Терористи, на їхню думку, чудово знали, що саме там пролітатимуть вертольоти.

Нечипоренко Віталій, бойовий побратим Олександра, згадує: «Саша для мене назавжди залишиться життєрадісним, повним енергії і завжди усміхненим. На службі його поважали як командири, так і підлеглі. Він завжди вирішував всі питання і подавав руку допомоги. Окрім того, він був чудовим батьком і турботливим чоловіком. Багато уваги приділяв дітям і дуже їх любив. Завжди розповідав про своїх хлопчиків. Останнього разу, хоча так в авіації і не говорять, але то був останній раз, я зустрів його в Краматорську на аеродромі. Ми сіли на дозаправку. Це було 24 квітня 2014 року. Саня був як завжди усміхнений, у доброму гуморі. Він таким і залишився в моїй пам'яті. Тоді я й подумати не міг, що через вісім днів трапиться таке горе… Він був справжнім героєм, який віддав своє життя за майбутнє країни й своїх синів».

20 травня 2014 року в Бродах проводжали в останню путь пілотів 16­ої бригади армійської авіації, які загинули під час антитерористичної операції у Слов’янську Донецької області 2 травня 2014 року.

Олександрові Сабаді мало б виповнитись 35. Усе життя він віддав служінню Батьківщині. Тіло загиблого привезли літаком із Донецька у цинковій труні. Разом з ним прилетіла вдова Тетяна та двоє неповнолітніх синів.

Попрощатися з полеглими героями вийшло все місто. Коли траурна процесія йшла центральною площею міста, вертолітників в останню путь проводжав хор Львівського музичного училища. Парастас за загиблими відслужили більше двадцяти священиків різних конфесій.

Після загибелі чоловіка Тетяна з дітьми переїхала до Кіровограда, де живуть її батьки. Тут, на Лелеківському кладовищі, поховали Олександра.

Олександр загинув у званні майора. Посмертно йому присвоїли звання підполковника та нагородили орденом Богдана Хмельницького 3­го ступеня «За мужність». У місті Броди Львівської області відкрито Алею Слави загиблим пілотам в зоні АТО, серед них і наш земляк Олександр Сабада.

Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам'яті, у наших думках, у наших молитвах. Пам'ятаймо кожного, хто боровся, хто не здався та продовжує відстоювати українську незалежність!

Ми продовжуємо знайомити читачів районної газети з сучасними меценатами, благодійниками та спонсорами, які, працюючи на території Черкаського району, відчувають, що мають робити у житті щось більше, аніж ставити в пріоритеті власне збагачення. Сьогодні наша розмова з директором ДП «Перемога Нова» компанії «Миронівський хлібопродукт» Віктором Гринюком.

Із Віктором Степановичем зустрілися у Будищі, яке, він переконаний, незабаром матиме  європейське обличчя і слугуватиме для інших сіл та й міст взірцем виключно нових підходів до розвитку.

 Довідково: Дочірнє підприємство «Перемога Нова» – перша птахофабрика, яка увійшла до складу компанії «Миронівський хлібопродукт». Провадить діяльність на території Будищенської та Свидівоцької сільських рад. Впродовж 2015 року реконструювали бройлерну птахофабрику «Перемога Нова», яка набула статус птахофабрики батьківського поголів’я. Сьогодні в структурі підприємства 6 майданчиків під батьківське поголів'я птиці та 3 майданчики під ремонтний молодняк. На підприємстві працює 523 особи. Середня заробітна плата – 6114 грн. Птахофабрика у своєму складі має 3 зони вирощування та 6 продуктивних зон, забійний цех, склад яєць, автопарк на 120 одиниць транспорту, ремонтна майстерня, будівельна бригада, електроцех, служба КВПіА.

Податкові відрахування до місцевих та районних бюджетів за рік становлять 11,1 млн грн та 7,7 млн грн було сплачено до Пенсійного фонду.

 Гроші потрібно не тільки заробити, а й мудро розпорядитися ними

– Пане Вікторе, ДП «Перемога Нова» в Черкаському районі – одне з найпотужніших підприємств. Завдяки чому вдається тримати марку взірця сучасного бізнесу?

– Компанія «Миронівський хлібопродукт», частиною якої є ДП «Перемога Нова», –  це команда особистостей зі спільними цінностями і середовищем, сприятливим для реалізації особистого потенціалу. Це європейські стандарти у виробництві та соціальний захист працівників. Для них діє соціальний пакет. Зокрема пільгові ціни на продукцію підприємства та харчування, безкоштовна доставка до роботи та з роботи. Молодих спеціалістів та працівників забезпечуємо тимчасовим та постійним житлом. На сьогодні це два гуртожитки та житловий будинок на 16 квартир. Наші кращі робітники безкоштовно оздоровлюються не лише на вітчизняних курортах, а й за кордоном. Приміром, цього літа оздоровили коштом підприємства 110 осіб. Загалом впродовж року на забезпечення працівників спрямовуємо 1,2 мільйона гривень.

– Наскільки мені відомо, підприємство дбає не  лише про працівників, а є соціальним партнером для громади тих населених пунктів, де провадить діяльність.

– Гроші потрібно не лише заробляти, а й правильно розпоряджатися ними. Мовою економічної теорії йдеться про проблему ефективного власника. Якщо підприємець витрачає свої доходи переважно на власне споживання, якщо він не інвестує кошти в розвиток своєї справи, в науку, в освіту, то він не є ефективним власником. Аби бути ефективним власником потрібно, щоб тобою керували  відчуття співпричетності до історії та єдності з довкіллям, щоб тобою рухали співчуття до хворих та літніх. Тим більше, коли йдеться про підприємство, яке провадить діяльність на території конкретного населеного пункту.

– Тобто принцип діяльності підприємства базується на меценатстві та  спонсорській допомозі громаді?

– Я вважаю, що меценатство це не лише дати комусь цукерки чи подарувати велосипед.  Насправді,  це коли ти робиш речі, які змінюють життя громади. Інколи наштовхуємося на нерозуміння багатьох людей, життя яких занурене у побутові проблеми. Для громад наше підприємство є соціальним партнером. Ми маємо угоди про соціальну співпрацю з Будищенською та Свидівоцькою сільськими радами, за якими впродовж 2015­2016 років, як благодійну допомогу на реалізацію соціальних проектів, спрямували понад  мільйон гривень. Приміром, значні  кошти вкладаємо у розвиток Чигиринщини, хоча наразі не маємо там виробничих потужностей. Завершуємо реконструкцію мережі вуличного освітлення у селах Вітове та Рацеве, на що спрямували майже мільйон гривень. Вже другий рік поспіль допомагаємо Вітовському НВК (щомісяця надають м’ясо курей для харчування вихованців Вітовського НВК, – авт.). Влітку усіх діток возили на екскурсію в зоопарк у Черкаси. Незабаром відбудеться відкриття ще однієї групи для дошкільнят у Вітовському НВК, на капітальний ремонт якої пішло 120 тис. грн. Для одного з шкільних класів Рацівської школи з нагоди 1 вересня придбали меблевий гарнітур.

– Проте не обходиться без «ложки дьогтю», інакше кажучи, незадоволених серед жителів громад?

– Підприємство завжди було ніби під мікроскопом. Аби «не ширилися чутки», ми напрацювали механізм роботи зі зверненнями громадян і закликаємо до діалогу місцеве населення. Усі звернення опрацьовуємо відповідно до механізму їх розгляду. Нам важлива думка кожного жителя громади. З питаннями щодо організації роботи на підприємстві, впливу на екологію виробничої діяльності та іншими можна звернутися на підприємство безпосередньо або залишити звернення у спеціальній скриньці на дошці оголошень, яка розташована у центрі села Будище.

Проблем немає, є питання, які потрібно вирішувати

– Цьогоріч від жителів Будища чуємо, що їхнє село оновилося та модернізувалося. Багато зроблено для їхнього комфорту саме вашим підприємством.

– Пріоритет підприємства – показати, як швидко, ефективно і рішуче ми можемо не лише організувати сучасне за європейськими мірками виробництво, а й проводити соціальні зміни. Немає проблем, є питання, які потрібно вирішувати. Цим і займаємося. Мені, як українському європейцю і європейському українцю, важливо показати людям, що навіть маленьке село в Україні може жити як в Європі. Підприємство надає ресурс для того, аби молодь залишалася в селі. Тому в першу чергу ми інвестуємо у її навчання та комфортне дозвілля.  Наше підприємство підтримує розвиток дитячого­юнацького спорту, виступаючи постійним спонсором ФК «Будище», надає фінансову підтримку туристсько­краєзнавчому клубу  «Альта» та козацькому рою місцевої школи «Мошногірські яструби». Окрасою Будища, місцем відпочинку для молоді, дорослих та діточок став чудовий парк в центрі села. Цьогоріч ми подбали, щоб він став більш модерним, – там з’явилися скульптури. Окрім того, ми ініціюємо та беремо активну участь в організації масових святкувань. Стало доброю традицією відзначати Новий Рік, Масляну, Івана Купала, День села зі смачним частуванням – варениками, юшкою, кашею, шашликами, млинцями, цукерками, морозивом та напоями від ДП «Перемога Нова».

– Пане Вікторе,  ДП «Перемога Нова» вже має плани на наступний рік щодо подальшої співпраці з громадами?

– Ми будемо продовжувати нашу співпрацю по соціальних угодах з населеними пунктами, де розташовані виробничі потужності ДП «Перемога Нова». Куди вкладати гроші, вирішують громади, тому можу сказати одне – у 2018 році будуть профінансовані ті проекти, які потрібні людям. На початку року сільські ради надають нам рішення сесій щодо потреб селян і ми разом обговорюємо першочерговість їх виконання в межах соціального бюджету, який на рік становить 1,2 мільйона гривень. Окрім коштів за соціальними угодами, у 2018 році додатково спрямуємо понад 10 млн грн на ремонт доріг.

 Світлана Вовк, сільський голова Свидівоцької сільської ради:

– Липневий буревій вніс корективи у плани соціально-економічного розвитку села. Відтак, цьогоріч взялися за капітальний ремонт ДНЗ «Дзвіночок». На це спрямували понад 800 тисяч гривень з місцевого бюджету. Окрім того, за соціальною угодою місцевий бюджет отримав від ДП «Перемога Нова» 150 тисяч гривень, а потім ще 50 тисяч на ліквідацію наслідків липневого буревію. Це вже не кажучи про півмільйона гривень на ямковий ремонт дорожнього покриття, який підприємство виконало від в’їзду в село до центра, а також дороги до сільського цвинтаря та інших доріг по селу. Для дітвори села Сокирне придбали дитячий майданчик, школярам  ДП «Перемога Нова» подарувала проектор і акустичну систему. За сприяння підприємства встановили меморіальний комплекс ліквідаторам Чорнобильської АЕС, героям Небесної Сотні та воїнам АТО.

 Григорій Приходько, сільський голова Будищенської сільської ради:

ДП «Перемога Нова» – перший помічник громади у вирішенні соціально-значущих питань. Щорічно напрямки роботи у селі визначають депутати сільської ради, а вже потім підприємство за соціальною угодою береться за їх вирішення. Відтак, цьогоріч за соціальною угодою громада отримала 1,2 мільйона гривень. На ці кошти ми  відновили фасад та відремонтували систему опалення церкви Святого Іоанна Богослова, збудували громадську свердловину. Майже півмільйона гривень спрямували на підтримку закладів освіти – школи та двох дитячих садків, ще стільки ж – на розвиток культури в селі. Це і оновлення фасаду Будинку культури в селі Будище, і встановлення енергозберігаючих вікон та дверей у Лозівському сільському клубі. Придбали нову музичну апаратуру та сценічне вбрання для артистів-аматорів на суму майже 130 тисяч гривень.Окрім того, підприємство допомогло і матеріальним, і людським ресурсом відбудуватися жителям села після липневого буревію. Люди безкоштовно отримали шифер для перекриття своїх хат, а малозабезпеченим працівники підприємства власноруч виконали всі роботи.

До речі, торік завдяки підприємству ми зробили капітальний ремонт в амбулаторії загальної практики сімейної медицини в Будищі та встановили енергозберігаючі вікна у Лозівському ФАПі, облаштували територію нового кладовища в с. Будище та обладнали під’їзд до кладовища в Єлизаветівці. Майже 5 мільйонів спрямували на відновлення дорожнього покриття дамби в напрямку села Лозівок. Проведено ямковий ремонт доріг у всіх селах, по центральній вулиці села замінили старі бордюри на нові.

 Замість післямови

Меценатство іноді вважають красивою модою, іноді – способом “вимолити прощення за своє багатство”.  Та все ж залишається воно здебільшого відвагою, здатністю вкласти дещицю  зароблених статків у майбутнє. Можливо, саме в цьому й міститься таїна тих перспектив, які меценатство в Україні все ж має.

Розмову вела Наталія Усенко

Безкрає поле золотої пшениці під чистою блакиттю неба, вітер грайливо пестить колосся, а понад полем височіє красень вітряк. Саме таким уявляється традиційний український пейзаж. Але пензель сучасності безжально вносить свої корективи. Відшукати вцілілі млини стає дедалі складніше. За менш ніж сто років Черкащина втратила понад дві тисячі вітроловів. Час та людська байдужість невпинно здійснюють свою справу – нині в області лишилося тільки дев’ять вітряків. Сьогодні важко уявити, що не так давно наш край був серцем українського млинарства.

Від ручної зернотерки до традиційних вітряків

 Первісні хлібороби мололи зерно в ручних зернотерках та спеціально виготовлених з каменю жорнах. Таке знаряддя використовувалося у господарствах багатьох землеробських народів мідної доби. Тогочасні люди вирощували злакові культури – жито, пшеницю та ячмень. Саме вони й започаткували традиції переробки зерна. Тривалий час ручна «техніка» лишалася чи не єдиним інструментарієм в арсеналі землеробських поселень. Подальші технічні вдосконалення пов’язані з застосуванням тяглової сили худоби. Так звані «кінні млини» використовувалися протягом тисячоліть. Порівняно з ручними жорнами, вони були значно складнішої конструкції, яка складалася з механізму для розмелювання зерна та довгої жердини – приводу, один кінець якої сполучався з жорнами, а в другий – впрягали робочу худобу. Ці млини ще називали «земляними», оскільки вони частково заглиблювалися в грунт. Покращений варіант кінно­волових млинів, відомий під назвою «топчак», використовували в Україні до кінця XIX – початку XX століть.

Досконалішими та продуктивнішими за всі інші борошномельні прилади стали водяні млини та вітряки, які почали поширюватися на наших землях за доби середньовіччя. Перші згадки про них науковці знаходять в історичних джерелах раннього періоду Київської Русі. Давньоруські вітролови відрізнялися від звичних нам архітектурних форм. Вони не поверталися навколо власної осі, а спрямовувалися у той бік, звідкіля найчастіше очікували вітру.

Вітрові млини традиційної конструкції почали споруджувати на території України у XVI столітті.

– Вітчизняне вітрове млинарство отримало поштовх для подальшого розвитку в добу Гетьманщини. В цей час наші хлібороби переймають досвід Західної Європи і на українських землях починають з’являтися млини «німецького» та «голландського» типів, – розповідає голова Української млинологічної асоціації Назар Лавріненко.

Вчені гадають, що батьківщиною традиційних вітряків були землі німецьких князівств. Цю гіпотезу підтверджує і млинарська термінологія, яка має очевидне германське походження.

Спочатку – магнатам, потім – селянам

У першій половині ХVІІ століття більшість млинів належала шляхті, переважно, великим магнатам. Наприклад, Ярема Вишневецький мав понад 420 млинових кіл. Поширеною була оренда та суборенда млинів. Особливо в Речі Посполитій, де орендарями зазвичай виступали шляхтичі. Вони, в свою чергу, мали суборендарів серед міщан або селян, які професійно займалися млинарством. Досить часто оренда мала спадковий характер. З другої половини ХVІІ століття до володіння млинами долучається козацька старшина. У переписах Стародубського полку за 1666 рік зафіксована типова на той час картина: понад 64% млинів належали міщанам, 18% – козакам, 10% – монастирям, понад 3% – селянам і понад 2% – ратушам. Після скасування кріпацтва обставини змінюються докорінно – більшість млинів вже належить селянам. З’являються й нові форми власності – кооперативні.

Масового розмаху будівництво вітряків набуло у другій половині XVII – першій половині XVIII століть. За приблизними підрахунками істориків, в той час в Російській імперії функціонувало близько 900 тисяч вітрових млинів. Вочевидь, їх значна кількість припадала на українські губернії.

Стовпові, голландські та вежоподібні

За інформацією Української млинологічної асоціації, найпоширенішими в Україні були млини «німецького» типу або, як їх ще називають, стовпові (стрижневі). Корпус такого вітряка, разом з механізмом для обмолоту, валом і крилами, встановлювався на нерухомій зрубній чи мурованій основі – стільці й обертався навколо масивного стовпа, глибоко закопаного або закріпленого на стійкій хрестовині.

 «Голландський» – шатровий тип вітрових млинів, поширений в Україні дещо пізніше, вирізнявся непорушністю корпуса. Повертався лише дах (шатро) споруди разом з крилами і валом. Корпус такого вітряка, восьмигранний або круглий, звужувався догори, що надавало більшої стійкості споруді. На Поліссі були поширені й вежоподібні вітряки з вертикальними стінами. Частина дослідників вважає їх більш давнім видом вітряка шатрового типу – кругляком.

Як шатрові, так і стовпові вітряки мали, зазвичай, два рівні: на першому була комора для зерна та борошна, на другому – механізм для молотіння зерна, а інколи – ступа. У різних історико­етнографічних районах України стіни корпусу вітряка будувалися як зрубної, так і каркасної конструкції, залежно від матеріалів, наявних на певній території. В українському Степу їх нерідко мурували з каменю. Дахи покривали соломою, ґонтом, драницею, а на зламі ХІХ­ХХ століть – металевою бляхою.

Принцип роботи усіх вітряків практично однаковий. Під силою вітру крила млина оберталися і призводили до руху горизонтальний вал. Разом з валом поверталося й насаджене на нього колесо, яке урухомлювало веретено з верхнім каменем. Камені встановлювалися на невисокому помості, над ними закріплювали кіш для зерна. Зерно подавалось рівномірно завдяки вібрації спеціального пристрою – коника. До останнього кріпився лоток, з якого зерно сипалося в отвір верхнього каменя. За допомогою підйому чи опускання лотка регулювали кількість зерна, що потрапляло в жорна. Останні закривали дерев’яним кожухом. Помел регулювався й підняттям верхнього жорна.

 Млини мали як одну, так і дві постави (пристрої для молотіння – авт.). Інколи поряд із механізмом помелу устатковували механічні ступи. Для цього у вал вмонтовували навхрест два чи більше брусів. Коли вал обертався, бруси навперемінно піднімали товкачі. Спадаючи, товкачі подрібнювали чи очищали від лушпиння зерно. Для підйому мішків із зерном у вітряках облаштовували блочки на гачках біля дверей.

Корпус чи шатро вітряка повертали за допомогою водила, яке прикріплювали до стояків навколо споруди.

Вітряки мали чотири, шість або й вісім крил. Існували спеціальні пристрої для регулювання швидкості обертання каменів (у межах 60­100 обертів на хвилину – авт.). Щілина між каменями, від якої залежала кондиція борошна, регулювалася важелем із гвинтом. Для регулювання обертів крил використовували гальмо. Робочим для вітряка вважався вітер у діапазоні 3,6­8,5 м/с.

– Для того, аби намолоти великий мішок борошна найвищого ґатунку, мірошник витрачав не більше, ніж півгодини. На помел дерті, що входила до раціону домашньої худоби, йшло ще менше часу, – зазначає Назар Лавріненко.

Попри однотипність механізму й принципу його дії, у різних регіонах України вітряки мали різне архітектурне вирішення. Для млинів Черкащини характерний масивний корпус і низька основа, а стіни – переважно каркасні, шальовані дошками по вертикалі. А от Слобожанські вітролови були досить високими, інколи сягали понад дванадцять метрів. Стрункий каркасний чи зрубний корпус встановлювався на високому дерев’яному стільці й завершувався шоломоподібним дахом з дощаною, а інколи бляшаною, покрівлею. Наразі дослідники виділяють більше десятка підтипів вітряних млинів. Їх найдавніші форми були запозичені з чотири­ або восьмикутних оборонних башт дерев’яних замків чи монастирів.

На зламі імперій

Апогей розвитку вітрового млинарства в Україні припав на кінець XIX початок XX століть – період потужних політичних буревіїв. Перша світова війна, падіння царського режиму, національно­визвольна боротьба та громадянський розбрат – всупереч усім трагедіям млинарство процвітало.

На всій території України, окрім деяких лівобережних повітів, вітрові млини у кількісному покажчику переважали над водяними. В аграрних степових та лісостепових районах ще до 30­х років XX століття їх чисельність в окремих селах сягала сотні. Черкащина була одним із беззаперечних центрів млинарської справи.

Згідно з Господарчим переписом Полтавської губернії, у 1900 році на території Черкаського повіту розміщувалося 1250 вітряків. У Білозір’ї було 32 млини, Руській Поляні – 25, Чорнявці – 20, Степанках – 19, Червоній Слободі – 16, Хацьках – 15.

 Після скасування кріпацтва, з розвитком зернового та борошномельного господарства, виникли сприятливі умови для масового будівництва вітряків. Споруджували їх переважно на громадських територіях – вигонах, крутих схилах, при дорогах на польових пагорбах. Це були, як казали в народі, «дядьківські» вітряки. Будували їх господарі в складчину або сукупно з родичами. Споруджували самі або наймали майстрів. Млинарська справа, як і вітряк, передавалась у спадок синам.

Розвиток млинарського промислу привів до виникнення окремої професії мельника (мірошника). Цей фах став прерогативою чоловіків, на відміну від обслуговування зернотерок та ручних жорен – жіночої справи. Праця на млині отримала й окремий соціальний статус. У народі поважали гончара, теслю, коваля та чи не найбільше – мірошника. Оскільки у людській уяві панувало бачення мельника як особи, що мала високотехнологічні вміння. Робота на млині вимагала професійних знань механіки, розважливого і ретельного виконання своїх обов’язків. Як правило, процес помолу відбувався неквапливо, бо мірошник прискіпливо перевіряв зерно на чистоту. Кожну партію зерна він молов окремо і тільки з неї видавав борошно. Заробіток мірошника визначався «мірчуком». У середині ХІХ століття, наприклад на Лівобережжі, «мірчук» мірошника становив 10% зерна, призначеного для помолу. Млинарський промисел став спадковим заняттям, формувалися династії мельників, переважно українські.

Вітряки відігравали колосальну роль у вітчизняній економіці. На селі їх кількість безпосередньо вказувала на рівень заможності жителів.

– Вагоме значення крилаті велети справляли і на громадське життя селян, – зазначає Назар Петрович. – На початку XX століття саме біля млинів громади збиралися для обговорення важливих питань. До млина приїздили возами з зерном, приходили з клунками селяни з навколишніх сіл. Серед господарів, які чекали своєї черги, точилися розмови на найрізноманітніші теми, укладалися різні угоди – від купівлі землі до одруження молодих. Біля вітряків збиралася й молодь, водила веснянки, влаштовувала гуляння та забави.

«Усе плине, усе змінюється»

З цим твердженням давньогрецького філософа Геракліта важко не погодитися. Автомобілі замінили верхову їзду, електрика прийшла на зміну свічному освітленню, а розвиток машинобудування витіснив традиційні ремесла. Не оминули метаморфози й вітчизняне млинарство. Першого відчутного удару воно зазнало через декілька років після народження комуністичної імперії. У часи насильницької колективізації вітряки забирали до колгоспів, часто переносили на колгоспні двори, а ті, що потребували ремонту, залишали в полі. Спадкових мірошників замінили непрофесійні та випадкові люди. Без необхідних знань та навичок, здебільшого, вони були не спроможні утримувати млини в задовільному технічному стані. Частину вітряків знищило лихоліття громадянських конфліктів, а ті, що вціліли, працювали в колгоспах до 60­х років ХХ століття, поки господарства не перейшли на електродвигуни. Непотрібні млини лишилися без належного нагляду та руйнувались від часу й негоди, чимало з них розібрали, спалили, занедбали.

Надзвичайно сильно вітролови постраждали у період Другої світової війни.

– За декілька років Черкащиною двічі проходила лінія фронту, двічі застосовувалася тактика «випаленої землі». У ході відступу німецьких частин вітряки й водяні млини масово підривали та розстрілювали з гармат. Не рідкісні й випадки, коли артилерія використовувала такі об’єкти для «пристрілювання» місцевості, – розповідає Назар Лавріненко. – Після завершення війни лишилася мізерна частка вітряків. Так, у селі Івківці, що на Чигиринщині, за час бойових дій кількість млинів зменшилася з двадцяти семи до трьох. Вони вже перестали бути невід’ємною частиною села, але все ще продовжували справно служити людям.

Остаточний занепад вітряного млинарства припав на кінець 60­х років і був пов'язаний з масовою електрифікацією сіл. Вітряки поступилися місцем потужним електродвигунам. Традиційна борошномельна промисловість передала естафету новітнім технологіям.

Ще десятиліття по тому крилаті велети радували око місцевих жителів та випадкових мандрівників. Нагадували про ті давні часи, коли з піснею йшли до власної ниви сіячі та женці, коли біля млинів збиралися дорослі та молодь – в очікуванні вітру або ж на свята, чи просто так – погомоніти. Але час бере своє. Сьогодні на Черкащині зосталось лише дев’ять більш­менш вцілілих пам’яток традиційного вітрового млинарства. І тільки три з них ще придатні молоти зерно. Всі інші справляють гнітюче враження – поламані крила, обідрані стіни, захаращені приміщення.

Всупереч обставинам

– Той факт, що деякі вітряки збереглися до наших днів, справжнє диво, – запевняє Назар Лавріненко. – Охороною та реставрацією цих історико­культурних пам’яток в Україні не займається ніхто, окрім дослідників та волонтерів. Саме їх зусиллями у 2009 році створено Українську млинологічну асоціацію. Ключовий проект асоціації – «Млини України», має на меті відшукати та зберегти вцілілі пам’ятки традиційного українського млинарства.

Волонтери з усієї країни збирають та систематизують інформацію про вітряки та водяні млини, звертають увагу ЗМІ на проблему їх збереження, залучають спонсорів до реставраційних робіт. Зусиллями небайдужих людей було реконструйовано столітній вітряк у селі Івківці. Ініціативній групі вдалося зібрати кошти для купівлі необхідних будівельних матеріалів та залучити місцевих ентузіастів до проведення ремонтних робіт. Завдяки цим заходам врятовано останнього в селі вітролова. А от млин поблизу села Теклине Смілянського району, побудований у 1907 році, нині відновлений та підтримується в робочому стані нащадками мірошника Василя Манька, якому він належав. Сьогодні це один з небагатьох справно діючих в Україні вітряків.

Існують приклади косметичного відновлення млинів задля використання у комерційних цілях. Так вітряк у Корсуні став частиною місцевого ресторанного комплексу. А водяний млин у селі Піківець, що на Уманщині, перетворили на затишний шинок.

На державному рівні пам’ятки традиційного млинарства зберігаються у так званих скансенах (музеях під відкритим небом). Одну з найбільших в країні колекцій вітряків зібрано в Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини НІЕЗ «Переяслав». Вона нараховує п'ятнадцять вітроловів, привезених з різних областей України. Окремої згадки потребує зібрання у Національному музеї народної архітектури та побуту України. Тут вітряки найрізноманітніших типів представлені як окрема експозиція.

Кожен млин має неабиякий туристичний потенціал. Задля його реалізації на Черкащині створюється туристично­етнографічний комплекс «Козацький хутір». Майбутній скансен розміщуватиметься у селі Стецівка Чигиринського району. Музей традиційного млинарства – перлина згаданого комплексу. Тут вже експонуються три відновлені вітряки.

Важко повірити, але деяким млинам вдалося самостійно зберегтись в автентичному та справному стані. Серед них вітряк у селі Жовнино Чорнобаївського району: його навіть зараз можна використовувати за призначенням. Та це, звісно, виняток. Переважна більшість ще «живих» вітряків України занедбані та напівзруйновані. Наразі термінової реставрації потребують вцілілі млини Звенигородщини, Золотоноші, Шполянщини, Чигиринщини, Канівщини та Корсуньщини.

– Ті млини, яким не пощастило потрапити до музейних комплексів, під загрозою зникнення. За статистикою, кожного року держава безповоротно втрачає одного млина, – попереджає Назар Лавріненко. – Вцілілі вітряки існують всупереч умовам сьогодення. Існують завдяки діяльності краєзнавців, волонтерів та просто небайдужих людей.

Етнокультурний символ

На початку XX століття вітряки перестали бути лише інструментом, вони стали душею українського села, його економічним, архітектурним та мистецьким надбанням. Будівництво млинів, їх функціонування, конструктивні особливості, побут і працю мельника відображено в українському фольклорі: піснях, легендах, переказах, приказках тощо. Вітряки збагатили вітчизняну міфологію – за народною уявою простір навколо млина мав особливу духовну силу і був заселений міфічними істотами. Образ вітролова пов’язували з потойбічним світом. Згідно з повір’ям, на покинутих млинах селилася нечиста сила. Ці вірування підкріплювалося й тим, що млини будували за межами населених пунктів. Люди вважали, що темні сили приваблює відстророненість від села та своєрідний звук обертання крил.

Вітряні велети відігравали важливу роль у забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували краєвид українського села. Певним чином млин, поряд з білою хатою у вишневому саду, став найбільш поширеним художнім образом типового українського ландшафту. І саме вітряки отримали статус центрального елементу традиційних українських пейзажів. Чи не найперший тонко відчув і зумів донести до глядача всю красу архітектурних форм художник Василь Штернберг. Він часто подорожував Київщиною та Чернігівщиною, що надихнуло його на створення неповторної картини «Вітряк у степу». Окрім того, млини можна побачити на полотнах Володимира Орловського, Петра Левченка, Сергія Васильківського, Василя Кричевського і, навіть, Івана Айвазовського. Зображення вітряка зустрічаємо й на картинах Тараса Шевченка – «Катерина», «Казка».

Літературне змалювання млинів також набуло поширення. Підтвердження цьому знаходимо у творах Миколи Гоголя, Якова Щоголіва та все того ж Тараса Шевченка. Попри сучасний занепад, вітряки продовжують приваблювати увагу митців. Непросту долю цих прекрасних велетнів метафорично описав поет Микола Луків:

На обрії старий вітряк

Здіймає в небо крила.

Злетіти хоче, неборак, –

Піднятися несила.

По груди в травах і житах

Судилося стояти.

А мріялось, неначе птах,

У небесах витати.

І не його у тім вина,

Що доля невмолима.

У нього місія земна,

Хоч крила за плечима.

Над ним курличуть журавлі,

Пливуть хмарин вітрила.

І важко жити на землі

Усім, хто має крила.

 Артем ЯКОВЛЄВ, за матеріалами Української млинологічної асоціації, фото з відкритих інтернет­джерел

Сторінка 5 з 5

Календар

« Червень 2021 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30