«Чи великий, чи малий начальник, а хату зводив однаково»

П'ятниця, 20 січня 2017 09:17

Сонце вже давно впало за обрій, колгоспні будівлі стояли занурені в сутінки, а їхні побілені стіни, ніби були підсвічені зсередини синім полум’ям. На полі було порожньо.

Молодші полільниці вже давно попрямували додому, де кожну чекали чоловік, діти та господарство. Лідія Буряк ще дополювала свої «дачки». Подумки не раз нарікала на роботу, на себе, дурну, що не могла її робити так-сяк, аби швидше, на роки, що забрали молодість, на ці додаткові 20 соток буряків, що їй накинули зверху, а ще… дуже хотіла пити. Півдня, мов навіжена, з паперами облітала всі Черкаси – у банк, у ЦСУ, райфінвідділ, овочеву базу в одну-другу, обідати було ніколи – купила кільце ліверної ковбаси, шматок хліба, кефіру – наїлася, і до контори. Там велосипед, який довезе її на поле.

Все, дійшла рядок, пити хочеться неймовірно. Вода аж біля комори. Глядь – калюжа. Провела по воді рукою, наче чиста. Напилася. Піднімає голову, а поблизу неї купу кінь наклав. Ну що ти будеш робити! І сміх, і гріх. Назавтра дівчата, яким розказувала про вечірню спрагу, за боки трималися. Сміялися по-доброму і журили, що не кинула тих клятих «дачок» раніше та не пішла з ними додому… А не раз чула, мовляв, ну що вони в тій конторі роблять, прийшли, сіли та й сидять цілий день…

Лідія Буряк росла в багатодітній сім’ї колгоспників. Батько, Іван Оксентійович, після війни працював на МТС, мати, Васька Дмитрівна, – в садівничій бригаді колгоспу «Перемога».

– Працювали на трудодні. Вдень могли заробити 1,5 трудодня. Якщо купа дітей у хаті, то чи вибігаєш у колгосп? У кінці року отримували зерно та трохи грошей. А тоді мати в ступі товче на крупу, продає на базарі. Купить грудочки цукру, розтовче і кожному на язик покладе. Таке ж воно смачне та добре, – пригадує жінка. – Як недавно все було, а як давно все пройшло. Молодість така важка, і на старість отаке переживання – мало не війна. Дай, Боже, щоб образумилися.

Щоб донька продовжила навчання у восьмому класі, батькам Лідії Буряк треба було заплатити 40 рублів. Гроші наче й не великі, але у колгоспників, що працювали на трудодні, їх просто не було. До того ж, окрім неї, у родині було ще четверо дітей. Ліда вирішила, що навчання вже позаду, і пішла працювати в колгосп. Та Іван Оксентійович, наука якого тривала три класи, був іншої думки – донька мала навчатися (в глибині душі він сподівався, що, може, хоч дітям не доведеться так тяжко вайлувати весь вік, як його поколінню). У колгоспі «Радянська Україна» він випросив ці гроші й вирядив доньку у восьмий клас через місяць, як почалося навчання. А закінчивши 10 класів, Ліда повернулася в «Зорю комунізму» працювати вагарем. Проте знову тільки на сезон.

– Мати продала бичка і відправила мене в Насташку під Києвом на бухгалтера вчитися, – пригадує Лідія Іванівна. – Торбинок наготувала, крупи то на суп, то локшину самі ще робили. Я тоді вперше поїздом їхала так далеко. У загальних вагонах завжди пахне вареними яйцями. Тут їдять їх одразу після того, як потяг рушить. Розстилали газети, гіркою викладали на них яйця на всю родину і стукають, стукають ними об стіл. Цей запах заповнює весь простір, а шкаралупа під ногами хрумтить. Усе це було для мене як у кіно. Не знаєш, як стати, куди повернутися і що сказати.

Згодом Лідія Іванівна заочно навчалася в Чигиринському технікумі. У 1959 році в селі вперше відбулося комсомольське весілля. Справляли його Лідія з Тодосем Буряком. Про їхнє одруження написали навіть у районній газеті «Прапор комунізму». У колгоспній конторі працювала й обліковцем, і начальником відділу кадрів, і касиром, і помічником головного бухгалтера. Проте це тільки називалося, що працюєш у конторі. Зараховували 37 трудоднів. Постановою правління кожному «конторському» накидалося 15 соток овочів (загалом у господарстві вирощували їх 27 видів). Обробляли їх безкоштовно:

– Прийшли, в конторі щось поробили і їдемо на поле. Це за Смілянською бурячки, капуста тут, огірки там. Тоді до молотарок ходили на зелений горошок. Не менше гектара кожна обполювала. А коли настає сезон помідорів, 800 ящиків назбирай. Діти вчилися у військовому училищі, то відпочинку і їм не було. Приїжджали на канікули і мені допомагали на полі. Особливо важко працювати було перед пенсією. Уже й роки про себе давали знати.

А що були дружними та завзятими (а інші кажуть – дурними головами), то, крім своїх «дачок», обполювали і сусідські, якщо той «сусід» не встигав.

– Якось чоловік мій прийшов помогти полоти. А в нашого бухгалтера Григорія Кузьмовича Кононенка жінка Паша захворіла, а його помідорів за бур’яном і не видно. То дівчата допололи свої «дачки» та й повертають до його помідорів. А я що, кину та піду? І я ж стаю. То цілу дорогу Тодось мені виказував, що оце він ще не полов бухгалтеру помідорів, – розповідає жінка. – І не падали духом якось, веселилися. Молоді були, задористі й дружно жили. А зараз що? Люди поділилися на бідних та багатих. А раніше всі гуртом тягнулися, кожна куреничок собі будувала. Чи великий, чи малий начальник, а хату зводить однаково – 6,5 на 8,5. Ми свою вісім років будували. Всі тоді будувалися.

А ще для навантаження була бригадиром шовківничої бригади. Її обов’язком було прийняти та порахувати листя, яке здавали і дорослі, і школярі (це при тому, що тутових шовкопрядів вона в руки боялася брати).

До 91-го допрацювала Лідія Іванівна в колгоспі. Без вихідних. Спати по сім-вісім годин для жінки було розкішшю, якщо чотири години «прикимарив», то це найбільше. З роботи та на іншу роботу. Підростали сини, Іван та Станіслав, обидва вирішили стати військовими.

Навчання – ще одна лямка, яку довелося тягти Лідії та Тодосю Бурякам.

– Лідо, ну сядь, побалакай зі мною, – не раз просила мати доньку.

– Мамо, я через рік піду на пенсію, будемо балакати вволю, – відповідала Лідія Іванівна і знову бігла, бо «дачки» не полені, а помідори не зібрані.

Мати так і не дочекалася, щоб донька поговорила з нею…

Згодом Лідія Іванівна зрозуміла:«Ми поспішаємо, а життя ще швидше біжить».

– Я думала, що і п’яти років після пенсії не проживу, – зізнається жінка. – Така молодість важка була, тож уже на старості, думалося, і сил не буде. А тут вийшла на пенсію та ще сім років скот тримала. Пригадую, викликає Іван Йосипович і каже: «Розберіть скот, бо колгосп не втримає». І хоч не хоч, а бери корову чи телицю. То я остання взяла. Матері тоді вже не було, аби вона побачила, що я не тільки корову держала, а ще й кози, бо чоловік захворів, то не повірила. Я б сама собі не повірила, аби хто сказав, що на пенсії ще потягну отакий тягар. Ще до ладу свою хату не довели (а по селу гомоніли, мовляв, комсомольське весілля, то вже й не хату, а хороми мали збудувати, – стукає по фанерних перегородках жінка), а тут обидва сини збираються будуватися. І просила, і молила: не стройтеся! Не хотіли слухати. То я не знала, чи буде колись мені спокій. Телята вирощуємо – продаємо, бо це треба цеглу купити, цемент чи шифер. Тяглися-тяглися. А тоді під кінець чоловік захворів та помер, а я сама. Що встигаю зробити, а що ні. Та тільки кажу йому: «Чого ти пішов? Заховався? А мені, думаєш, легко?». Ще спасибі Богові, що дав таких двох золотих дітей – бігають та допомагають.

Майже з кожної хати на Дубині хтось та працював у «Перемозі». Було 30 виїздів кінних, 5 волами і три машини людей. Пригадує жінка: їдуть на поле та співають, аж луна стелиться селом. Окрім роботи, був і відпочинок, а на ньому, як виявлялося, й найбільше кумедних ситуацій. Люди, які без перебільшення знали кожну грудочку землі на колгоспних полях, конфузилися в місті.

– Якось закупив колгосп квитки в драмтеатр на виставу, – пригадує Лідія Іванівна. – Контролери нас розсадили по місцях. Зрозуміло, що вкупі ми не сиділи. Коли глянемо, а наш Шура (високий такий хлопець був), що біля коней ходив, із лоджії спускається до нас, бо вгледів, що ми внизу. Зала вся вилягла. Чого хочеш було!

Гуртом односельці відзначали і День перемоги. Після мітингу, який відбувався біля пам’ятника невідомому солдату, що на Дубині, всі йшли у ліс до «Калавурні». Розсідалися півколом метрів на п’ятдесят. Гуртом гуляють. Їли – хто що взяв. На гурт кілька гармоней – співають.

Людей шкода, бо нароблялися вволю, але наче ті роки були найкращі. Кожного року пасок понапікаю, а на вихідні пиріжків вчиню. Хай я найпізніше прийшла з роботи. До ночі понапікаю здоби, понаварюю їсти, а вже в неділю відпочивали. А коли вже діти стали будуватися, то в неділю все робили. А коли ж його робити – і мазати, і гладити, і фарбувати, – розповідає Лідія Іванівна.

А тепер тільки бідкається – не встигає всього зробити. Діти кличуть до себе жити – не хоче. Рідні стіни бережуть.

От тільки б у країні лад настав, бо дитячі спогади про війну не дають жінці спокою. У кожну хату на кутку прийшли трикутники смерті. Тільки й чути – там чоловік, кум, сват, брат загинув чи пропав безвісти. І знову…

Через переживання Лідія Іванівна вже не раз опинялася на лікарняному ліжку. Довелося навіть відключити радіо та телевізор, щоб не дивилася та не хвилювалася за дітей, яких військовий обов’язок покличе захищати країну, та онуків, що живуть і працюють у Києві. Молить тільки про одне – аби не було війни та щоб у родинах був мир і спокій.

Бо самотня старість – гіркий присмак має.

Наталія УСЕНКО

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Календар

« Липень 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31