«Біля «пекельної бочки» зрозумів, що втрапив на своє місце». Продовження

Середа, 16 листопада 2016 08:43

Наступ почався стрімкоНаш гурт кинувся до юрби з боку Інститутської. Почалася тиснява. Перевага була не на нашому боці, доки хтось не почав співати гімн, – згадує про початок кривавих подій Сергій Власенко, волонтерз Лесьок.

Він каже, що сили тоді взялися нізвідки. Активісти почали випихати супротивника нагору, на Інститутську.

– Коли стан збентеження минув, я побачив, що поруч зі мною не просто звичайні хлопці – було чимало знайомих облич, учасників відомих гуртів, артистів. Сашко Положинський заспівав уривок із пісні «Мій народ», натовп почав підспівувати, і це примножувало сили, – розповідає волонтер.

Він пригадує, як від скаженого тиску люди втрачали свідомість. Їх на руках спускали вниз на Майдан, де надавали першу допомогу. Штовханина між двома натовпами тривала. Звучали патріотичні пісні з одного боку й нервові крики міліцейського рупора – з іншого. Так продовжувалося близько години. Потім беркутівці почали втискатися в юрбу патріотів клинами по п’ять осіб, аби розосередити його. Та, згуртувавшись, активісти легко виштовхували зухвальців, відбирали в них щити й амуніцію, зривали пагони. Ударити когось із натовпу справжніх українців не вдавалось, бо ті, хто стояв поруч відбивали ці удари. Врешті натиск з боку міліції припинився. Дві юрби розділив приблизно крок. На цьому все затихло…

Та рухався ще один наступ з боку Європейської площі. Кількість людей на Майдані збільшувалася. Намагалися обійтися штовханиною і сподівалися, що фізичної сили й спецзасобів правоохоронці використовувати не будуть.

– Люди все прибували. Нас на Майдані стало більше, ніж правоохоронців, тож вони почали відходити. Це була хоч і маленька, а вже перемога. Ми довели, що на центральній площі Києва зібралася не просто купка студентів, яких можна бити, а сила патріотів, проти яких прийоми псевдоправоохоронців – ніщо, – каже Сергій. – У будинку профспілок боротьба продовжувалася. На ранок зійшлися знесилені хлопці. Прийшов мій друг Рома. Його аж трусило. Упав знесилений, навіть говорити не міг.

Виявилося, що Роман – один із трьох хлопців, які цілу ніч тримали оборону в будинку профспілок. Хлопці були геть знеможені, а «свіжі» сили в цей час відбивали навалу від КМДА.

Майданні будні

Після цього почалися звичайні дні, чергування щоночі. Кожні вихідні Сергій приїздив до Лесьок, збирав продукти, одяг. Небайдужі друзі – Володимир Нестеренко, В’ячеслав Прокопенко, Ярослав Денисенко – допомагали заготовляти дрова. Разом з ними зрізали сухостої, пакували в машину, і вже в неділю ввечері з усім спорядженням Сергій повертався на Майдан.

Заготовляти деревину допомагала сім’я Красюків із Червоної Слободи. На той час вони мали пилораму. У них Сергій Власенко завантажував буса під стелю. Так неспішно час підходив до Водохреща.

Зміни в настроях

– Того дня я був удома в Леськах, у компанії друзів. Раптом зателефонували хлопці з Майдану: «Увімкни ТВ». Світ перевернувся догори дном… Під загальні крики «ми їдемо на Майдан», їхати зібрались лише ми з Данилом, – пригадує волонтер.

Завантаживши машину всім необхідним, вже посеред ночі були на місці. Цього разу боротьба змінила підґрунтя. На Майдані поменшало «бутербродоїдів» і побільшало сміливців, дівчат і мам з домашнім печивом і канапками. Коли під вечір хлопці приходили до «Бочки» на спочинок, зустрічали там науковців і викладачів вишів, що грілися біля вогнища. Ці люди розповідали про епізоди історії, які не вивчають у школі, про новітні дослідження в цій галузі. Кожен ділився власним баченням нової України.

Сергій розповідає, що можна було побачити політиків різного рівня, на той час опозиційних, що прогулювалися Майданом і спілкувалися з людьми. На них ніхто не зважав. Вони за 20 років нічого путнього не зробили, а зараз намагалися не випасти з обойми. Усюди панувала думка, що народ переріс своїх політиків, і суспільство вже набагато свідоміше за них. Немало леськівчан передавали кошти в скриньку «Правого сектора» на допомогу майданівцям.

Порядок – передовсім

На центральній площі Києва панувала дисципліна. П’яних одразу виводили за межі Майдану. Безпритульних теж проводили до виходу, але давали із собою якийсь пайок. Регулярно приходили на Майдан харчуватися антимайданівці. Таким теж швидко вказували «на двері», сподіваючись, що вони прозріють і розійдуться по домівках.

– Під час тих буремних подій намагалися бути разом і тримати одне одного в полі зору. Наша леськівська група була нечисельною: Євгеній Гай, Данило Борисюк і я. Ніхто з нас не мав якогось певного завдання. Ми намагалися бути там, де найбільше потрібні. Підносили «коктейлі» або гуму, рятували від побоїв беркутівця. Було іноді страшно, та не за себе. Страшно за товаришів: своїх і сусідньої бочки. Але найстрашніше, мабуть, було побачити під каскою правоохоронця знайомі очі, – зізнається Сергій Власенко.

Хіба кулі не гумові?

22 січня хлопці були саме там, де треба. Вони тримали в тонусі правий бік рубежу на Грушевського. Вуха вже звикли чути постріли рушниць. Наївні вперто вважали, що то лише гумові кулі. Та хіба могла розтрощити битку гумова куля? Наступного дня о 10 ранку, коли приїхали переодягнутись, почули в новинах, що кулі справді не гумові, що за 15 метрів від позиції хлопців загинув Нігоян. Потім бачили, як когось спішно понесли, та навіть не припускали, що то може бути смерть.

І рідному місту потрібна була допомога

Найгостріші події Євромайдану відбувалися, коли Сергій Власенко був у Черкасах. Тоді він намагався потрапити у вир того, що відбувається в рідному місті. Виїхати ніяк не вдавалося. Волонтер і досі картає себе за те, що пізно спохватився.

Що далі?

– Половина нас, тих, хто постійно чергували біля «Пекельної бочки», таки добралась на Майдан: хто якраз під закінчення, а хто й після закінчення тих кривавих днів, – каже він. – А інша половина мужньо витримала натиск, давши надію на нове майбутнє.

Більшість активістів з майданівського кола одразу пішли в АТО. Інші зайнялись волонтерством. Осторонь не лишався ніхто.

Минули два роки

І ось які зміни:

– Шестеро товаришів з Майдану загинули в аварії, прямуючи на ротацію в зону АТО. Ще один помер за дивних обставин. Тепер ми просто мусимо подвійно – і за себе, і за них – створити нову Україну.

Нині Сергій Власенко не полишає волонтерської справи. Він активно возить допомогу на Схід, намагаючись по максимуму добути все, що потрібно, і оперативно доставити. Мрія про справді процвітаючу державу не дозволяє йому залишитися байдужим.

На фото (фото з архіву героя публікації): Сергій Власенко (в центрі), Роман (зліва), який разом ще з двома хлопцями відбивав наступ беркутівців від будинку профспілок цілу ніч, загинув у ДТП, прямуючи в АТО, Василь (справа), художник, більшість касок майданівців були розфарбовані ним, загинув у Запоріжжі за невідомих обставин

 Юлія САВЧЕНКО

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Календар

« Вересень 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30