13 березня 2018 року Центр «Розвиток КСВ» та Career Hub за підтримки Першого Українського Міжнародного Банку нагородили 50 переможців першого етапу Всеукраїнського конкурсу есе для десятикласників «Моя майбутня професія: планування і розвиток». Серед фіналістів – учениця 10 класу Червонослобідської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 Софія Веретільник.

Дівчина в своєму творі написала, чому вона хоче бути екологом і що для цього робить: «Моє бажання бути екологом не закінчується на пропаганді збереження довкілля, зовсім ні. Я залюбки хотіла б проводити моніторинги, аналізи, виїжджати в експедиції. Я готова віддатися своїй професії повністю, адже справді хочу відповідати трьом ознакам справжнього майстра своєї справи. По-перше, бути професіоналом. По-друге, творчо підходити до роботи. І по-третє, бути корисною для людей. Я вірю, що завдяки моїй праці світ стане кращим. Ми, молоде покоління, вирішимо багато проблем біосфери, створимо техніку, яка не шкодитиме довкіллю, повернемо нашій планеті «здоровий колір обличчя». Повітря стане чистішим, флора – зеленішою, а фауна – багатшою. Люди поборють тяжкі хвороби, а життя на Землі більше не буде проблемою. І, сподіваюся, ми не будемо шукати «притулку» на інших планетах».

Усіх учасників заходу привітали та вручали сертифікати переможців організатори конкурсу Марина Саприкіна (голова правління Центру Розвитку «КСВ»), Тетяна Колесник (менеджер з комунікацій «ПУМБ»), Леся Яремійчук (начальник відділу молодіжної політики управління молоді та спорту КМДА).

Учасники знайомилися, розповідали про себе та професію, яку обрали, взяли участь в дискусії «Лайфхак: як побудувати успішну кар’єру?» із успішними людьми та топ-менеджерами, а саме з Ігорем Падалкою, Катериною Дегтяр та Дмитром Слиньком.

– Люди, з якими ми спілкувалися, розповіли багато цікавого, дали цінні поради та надихнули нас, молоде покоління, працювати та навчатися задля кращого майбутнього. Це неабиякий досвід. Такі конкурси є актуальними й необхідними, адже правильний вибір своєї професії є фундаментом, аби в майбутньому стати успішною людиною, яка зробить Україну однією з найрозвиненіших країн, - переконана Софія.

Ученицю підготувала вчитель української мови та літератури Людмила Вакуліна.

 

Опубліковано в Освіта

«У вашого малюка – синдром Дауна», – почути таке жоден із героїв нашої публікації не був готовий. Шок, здивування, розпач, роздуми про те, як жити далі, але тверде рішення залишити в сім'ї і любити. Троє батьків із Черкаського району поділилися досвідом прийняття своїх, не таких, як усі, дітей – сонячних зайчиків.

Вони розповіли, як ГО «Сонячні діти Черкащини» підтримує неповносправних дітей та як роботу батьків ускладнює суспільство. Мами також поділилася власними труднощами та здобутками на ниві виховання і порадами для батьків, які ростять особливих дітей.

 У світі з синдромом Дауна народжується кожне 700-те немовля. Це співвідношення однакове в різних країнах, кліматичних зонах і соціальних прошарках. Генетичний збій відбувається незалежно від способу життя батьків, їхнього здоров’я, звичок і освіти. Такі діти мають 47 хромосом у молекулі ДНК замість звичних 46. Через це в них характерна зовнішність, вони повільніше розвиваються. Дітей, які народжуються із таким синдромом, ще називають «сонячними» через їхню безпосередність, відкритість, доброзичливість та наївність. 50 відсотків мають вроджені аномалії серця, шлунка і кишківника.

 «Наша найбільша таємниця – у позитивному фокусі»

Ольга зі Свидівка у 45 років народила четверту дитину (старшим синам тоді було по 22 та 19 років, доньці – 4). Народжувала в пологовому в Червоній Слободі. Коли лікарі кажуть їй діагноз сина, – дивується. Звідки? Адже досі всі аналізи були в нормі. Єдине зауваження, яке чула від лікарів під час вагітності, – ризик по віку для народження дитини.

– Це були єдині емоції, – пригадує жінка. – Старший син сказав, що Ваня виросте футболістом, а чоловік – що син буде значно розумнішим за декого з тих, хто народився з нормальною кількістю хромосом і вважає себе розумним. Слава Богу, що лікарі не пропонували відмовитися від дитини, як розповідають інші мами.

На цьому всі розмови про хворобу закінчилися, а розпочався пошук інформації, яким має бути підхід до виховання особливих дітей.

– Ні в пологовому, ні в лікарні, де стояли на обліку, нам ніякої інформації не давали. Тому моніторили через Інтернет. Лише лікар-генетик дала посилання на сайт, який об’єднав батьків із такими особливими дітками. Стали спілкуватися, ділитися досвідом, не соромитися розповідати про проблеми. Потім ходили на реабілітацію в Черкаську міську реабілітаційно-оздоровчу поліклініку «АСТРА». Там перезнайомилися з іншими мамами. А потім вирішили згуртуватися. Серед нас є тато-юрист, який допоміг все зробити в правовій площині. Так, зорганізувалися в ГО «Сонячні діти Черкащини». Нині організація налічує 25 родин, де виховують дітей із синдромом Дауна.

ГО завдяки спонсорам та благодійникам знайшла прихисток на території Черкаської школи №25. В одному з класів організатори завдяки спонсорам облаштували навчальну та ігрову за системою Марії Монтессорі зони. Щодня туди приїздять мами і тата зі своїми особливими дітками, аби з ними займалися педагоги, логопеди, психологи. Старших можуть залишити самих, з меншими зостаються, аби допомогти.

Вані вже 3,5 роки. Півроку тому він сам почав ходити. Відтоді став досить швидко наздоганяти своїх ровесників. У родині він – любимчик. Його постійно беруть на руки, стараються «потискати», приголубити, обійняти. 7-річна сестричка Полінка знаходить купу ігор, в які граються вдвох. Ольга жартома каже, що вже й не знає, хто більше займається вихованням Вані – вона чи донька Полінка.

– У нашій родині немає ставлення до Вані як до особливого у фізичному плані. Він настільки ж особливий своїми успіхами, як інші мої діти, – каже жінка. – Приміром, він дуже любить музику. Поки ми чекаємо Полінку із заняття в музичній школі, він витанцьовує в коридорах, бо там лунає музика. Йому подобається забирати сестричку із загальноосвітньої школи. Ми возимо її в Черкаси, у 27 школу. Однокласники Полінки його вже добре знають і щиро вітають. Йому з ними комфортно. Потім у нас заведено багато заохочення. А значить ми на правильному шляху.

Жінка вважає, що їм просто пощастило, бо вони одразу знайшли достатньо інформації про виховання таких дітей, зорганізувалися в ГО, аби допомагати, підтримувати одне одного. Ольга вирішила, що її Ваня має відвідувати звичайний дитячий садок, навчатися з іншими дітками. Нещодавно зустрілася із завідувачкою ДНЗ «Дзвіночок», аби з’ясувати, якою має бути процедура оформлення. Відтак, для того, аби хлопчик навчався з іншими його ровесниками, потрібно, щоб сільські депутати затвердили ще ставку помічника вихователя, яка допомагатиме опікуватися хлопчиком у групі. Ольга сподівається на позитивне рішення депутатів:

-  Я думаю, що якщо більше людей говоритимуть «Я роститиму свою дитину. Подивіться на неї – з нею все гаразд», це змінюватиме сприйняття людей. Чи не у всіх нас є застарілі уявлення на основі того, що було багато років тому, коли дітям не надавалися можливості. Від чого вони ставали більш неповносправними. Якщо ви не даєте дітям терапії або школи, або сім'ї, яка б їх любила, і поміщаєте їх в установу, вони не процвітатимуть. І якщо ви думаєте про синдром Дауна через призму стереотипів та міфів, то ви не бачите потенціалу. Але коли ви занурюєте їх у світ і дозволяєте робити те, що роблять інші, то це матиме велику силу.

З нашими читачами жінка ділиться секретами виховання самосвідомої та впевненої в собі дитини.

– Коли у вас є дитина з інвалідністю, ви відзначаєте невеликі речі, такі, як застібнута блискавка на куртці або самостійне відкривання дверей. Те, що багато батьків вважає само собою зрозумілим, вимагає праці від дитини з обмеженими можливостями. Ми багато хвалимо Ваню, любимо його безумовно, весь час говоримо: «Ти молодчина». Чим більше ви даєте дітям, тим більше вони засвоюють. Замість того, щоб зосереджувати увагу на тому, чого вони не можуть робити, ми намагаємося концентруватися на речах, які їм вдаються. Тому я думаю, що наша найбільша таємниця – у позитивному фокусі.

 Поширені міфи навколо синдрому Дауна

МІФ: Синдром Дауна є спадковим і передається з покоління в покоління.

ПРАВДА: Транслокація, тип синдрому Дауна, який становить 3-4% всіх випадків, є єдиним типом синдрому Дауна, що має спадковий компонент. З них одна третина (або 1% усіх випадків синдрому Дауна) є спадковими.

МІФ: Більшість дітей із синдромом Дауна народжується від старших батьків.

ПРАВДА: Більшість дітей із синдромом Дауна народжується в жінок, молодших 35 років, просто тому, що молоді жінки мають більше дітей. Тим не менш, вірогідність народження дитини з синдромом Дауна збільшується з віком матері, особливо після 35 років.

МІФ: Усі люди з синдромом Дауна мають важку когнітивну інвалідність.

ПРАВДА: Більшість людей із синдромом Дауна мають легку/помірну когнітивну або інтелектуальну інвалідність. Проте це не є показником багатьох сильних сторін і талантів, якими володіє кожна людина. Людині з інвалідністю може знадобитися більше часу, щоб щось зробити або сказати.

  «Мені Бог знав, яку дитинку подарувати»

– Про діагноз сина мені сказали вже після пологів. Тоді ж запропонували відмовитися від нього, - розповідає Ліля з Худоліївки. – Я категорично відмовилася. Це мій первісток, моя кровинка. І ніхто немає права вирішувати його долю за мене.

Нині Жені 8 років. Він захоплюється боксом. А ще дуже любить тваринок. Тому вдома мають міні-зоопарк: папугу, мишу, котика, акваріум з рибками, собаку. Двічі на тиждень він відвідує заняття в навчальному центрі ГО «Сонячні діти Черкащини». Привозять його туди по черзі мама або тато Юра. Дізналися про організацію торік, коли проходили огляд у Черкаському обласному психоневрологічному диспансері. Там їм дали флаєр з контактами керівників організації. На 1 червня організатори запросили Лілю, Юру та Женю вперше на свято в Центр.

– Досі ми не відвідували подібних організацій. Живемо далеко від міста, в селі. Я вийшла на роботу. Працюю в Худоліївській сільській раді бухгалтером. Женя більше з бабусею залишався. Його коло спілкування – це сусідські діти. За рік занять – разючі зміни, – розповідає Ліля. – У школі Женя навчається за індивідуальною програмою. До нього приходить вчитель з Трущівців.

А ще заняття в навчальному центрі ГО «Сонячні діти Черкащини».

– У колективі мене розуміють і підтримують. Тому я можу виконати свою роботу вдома, аби двічі в тиждень відвезти сина на заняття. Якщо не можу – справляється з цим чоловік. Там з Женею займаються логопед, педагог, психолог. Сину подобається бути в колективі своїх однолітків.

– Усі дітки однакові і всі вимагають уваги і турботи, – додає Юрій. – Якщо ж тобі долею випало пройти цей шлях, то його треба прийняти, а не відвертатися. Треба позитивніше дивитися на виховання таких діток. Коли дитина росте, батьки чекають, що ось вона сяде, потім піде, заговорить. Усе це відбувається і з дітками з особливостями розвитку, просто трошки пізніше. Головне – спокійно дочекатися їх, допомагати, розвивати й наближати цей момент, і не зациклюватися на тому, що щось не виходить. Я знаю, що моїй дружині Лілії було важко. Гуляючи з іншими мамами, вона не могла похвалитися, що син теж уже робить те чи інше, що й однолітки. Але ми намагалися гідно пройти той період.

 І тут йдеться не тільки про дітей, а й про їхніх батьків. Адже вони отримують психологічне розуміння, як потрібно поводитися з дитиною, пораду, а інколи й розраду.

– Син часто хворіє. Тому навіть порадитися з мамами, до якого лікаря краще звернутися, де можна отримати пільги на лікування, – це вже велика допомога. Коли у вас дитина з інвалідністю, ваше серце пом'якшується, але ви стаєте сильнішими, тому що хочете стати кращим захисником для сина чи доньки. Справді важко, а суспільство і боротьба, щоб дати своїй дитині те, що інші діти отримують просто так. Не сприймайте діагноз як кінець світу, просто візьміть вашу дитину, любіть її, якою вона є, без ярликів, без повідомлень зовні, просто дивіться на неї та дайте їй усе, що ви можете дати. Бог знав, яку дитинку мені дати, – зізнається жінка.

«Глобальні зміни починаються з маленького – рішення зберегти та любити свою дитину»

Деяким батькам потрібно більше часу, щоб дійти до цього усвідомлення, для деяких це відбувається негайно – у кожного власний темп. У цьому переконана 38-річна Женя з Білозіря. Вона корінна черкащанка, але шість років тому переїхала жити в село заради свого сина Нікіти.

Нікіті 12 років. Щодня його тато возить на навчання до Черкаського навчально-реабілітаційного центру. Хлопчик добре не розмовляє, більше спілкується жестами. Він зібрав автопарк машин із «собачого патруля», бо йому подобається цей мультик. Не відмовляється допомагати мамі по господарству, дуже любить морозиво, кіндер-сюрпризи і купатися. Коли лікарі в пологовому вимовили «синдром Дауна», у жінки був шок.

– Що відчувала? Напевно, що це відбувається не зі мною. Я не вірила в це, думала, цей сон закінчиться, і все стане на свої місця. Думаю, аби я тоді почула від лікарів обнадійливе повідомлення: «Так, дитина може мати труднощі, коли вчитиметься говорити або ходити, але вона говоритиме і ходитиме, тільки можливо, це займе більше часу», замість «Напишіть відмову, нащо вам життя своє перекреслювати», то й мої відчуття були б інші. Проте підтримкою була лише родина. Тоді ж ми всі прийняли й полюбили його таким, який він є, особливим, – пригадує жінка.

Одразу намагалася не розголошувати діагноз хлопчика. Навіть 12 років тому наше суспільство ще не настільки було готове сприймати «сонячних» дітей, як собі подібних. Хтось задивлявся, хтось ніяково відводив очі. Проте замислюватися над цим жінці було ніколи. Вона цілком розчинилася у своєму синочку. У Нікіти порок серця, ще й легенева недостатність. Хлопчик пізно почав ходити і досі не розмовляє. Якщо чогось хоче, каже про це жестами і мімікою.

– Він старається всіляко привернути увагу до себе. А ще Нікіта – мій перший помічник. Допомагає по господарству, прибирає в кімнаті та турбується про свою маленьку сестричку Лізу, – розповідає Женя.

Вона з чоловіком довго вагалися, чи народжувати другу дитину. Боялися. Потім вирішили, що годі. Можливо, Бог дав Нікіту, аби вони навчилися бути особливими батьками.  Зараз Лізі 1 рік і 10 місяців.

– Коли Нікіта пішов до дитячого садка №7 у Черкасах, стало трохи легше. Потім, коли прийшов час іти до школи, то ми втрапили до КЗ «Черкаський навчально-реабілітаційний центр». Зранку до школи його відвозить чоловік, після занять, які закінчуються пообіді, забирає до себе бабуся. А ввечері вже після роботи він повертається додому знову з татом. І обов’язково з морозивом. Щодня. Нікіта його обожнює. Отакий маршрут. Доня ще маленька, тому нам не часто вдається вибратися на заняття до навчального центру нашої громадської організації. Проте нас завжди запрошують на святкові заходи й урочистості. А торік завдяки ГО ми пройшли курс іпотерапії.

Цьогоріч Нікіта закінчує навчання в «Черкаському навчально-реабілітаційному центрі». З Опорного навчального закладу, що в Білозір’ї, родині пропонували навчання в інклюзивному класі.

– Проте ми відмовилися, бо схиляємося більше до індивідуального навчання. Нікіта хворіє і йому краще буде навчатися вдома, – каже Женя.  

Батькам, які дізналися про діагноз своїх дітей, Женя бажає почувалися достатньо сміливими, щоб зберегти свою дитину і боротися за неї, тому що суспільство не зміниться, поки такі родини не доб’ються цих змін.

– Я думаю, що глобальні зміни починаються з маленького – рішення зберегти та любити свою дитину, намагання побачити її потенціал та допомоги його реалізувати. Після всього пережитого, я можу сказати, що люди з інвалідністю та зокрема з синдромом Дауна можуть запропонувати цьому світу те, чого йому не вистачає. Насамперед – безумовну любов, щирість та чесність. Це те, чого світ потребує у набагато більшій кількості.

 Громадська організація «Сонячні діти Черкащини»

Вулиця Нарбутівська, 206

Телефони: 0679690114 (голова організації Ольга Володимирівна Руденко), 0674701441 (заступник голови Оксана Юріївна Заболотня), 0975772162 (Наталія Леонтіївна Молород).

Електронна пошта: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Для доброчинності: ГО «Сонячні діти Черкащини», банківські реквізити ПАТ КБ «ПриватБанк» МФО 354347, ЄДРПОУ 40285240, рахунок №26003051519559.

Наталія Усенко

Опубліковано в Новини громад

У черкаському політикумі що не тиждень, то оновлення на посадах. Нещодавно у Черкасах обрали нового секретаря міської ради та нових заступників міського голови. Зміни відбулися і в політичних партіях. Так, нещодавно обласний осередок партії «Наш край» очолив черкащанин Анатолій Нужний. У минулому він працював на Чорнобаївщині – виконував обов’язки голови райради, також був радником голови Черкаської ОДА Юрія Ткаченка. Та попри це, про нового очільника «Нашого краю» відомо не так і багато.

Донедавна ви були не надто публічною особою, тож якщо сформулювати кількома реченнями: хто такий Анатолій Нужний?

Про себе можу сказати так: Анатолій Нужний, 35 років. У минулому – бізнесмен, тепер – більше політик. До політичної та громадської діяльності долучився декілька років тому. Був депутатом Чорнобаївської райради, заступником голови райради, а згодом – виконував обов’язки голови райради. Також мене обрали членом Всеукраїнської асоціації голів обласних та районних рад. Це щодо професійного. А в особистому: одружений, разом з коханою виховуємо двох дітей.

– У Чорнобаї Ви спершу були заступником, а потім виконували обов`язки голови райради. Як вам працювалось?

– Я переконаний: хочеш змінити країну, то почни із себе. Бери на себе відповідальність, а не просто іди в політику. Я це і зробив – і депутати обрали мене заступником голови районної ради. Я людина із бізнесу і в політиці до цього ніколи не був. І коли побачив спроби договорняків усередині системи – це мене страшенно обурило.

– Чим ви займались на посаді в.о. голови Чорнобаївської райради?

– Зазвичай люди не дуже розуміють, чим займаються чиновники. Мені хотілося, щоб вони побачили реальний результат. Тому я взявся за проблеми, які ніхто не вирішував десятки років. Ініціював капітальний ремонт Чорнобаївської дитячої школи мистецтв, у якій навчалися не лише діти з Чорнобаю, а й із сусідніх населених пунктів – загалом близько трьохсот дітлахів. До речі, основний напрямок навчання  у школі це підготовка бандуристів. Чорнобаївські діти часто їздили з виступами за кордон, перемагали, але навчалися гри у жахливому приміщенні. Будівля, де розміщувалась школа, збудована ще наприкінці 1890-их років. У давнину то була церковно-приходська школа. Але попри історичну значимість, ремонт там не проводився. Неозброєним оком було видно, що приміщення, яке стояло в центрі селища, потребувало капітального ремонту – і це стосувалося як внутрішніх, так і зовнішніх робіт. Мою пропозицію щодо ремонту підтримали депутати райради, долучилися підприємці. І зараз це повністю оновлене приміщення.

Серед новинок, які я втілив: ремонт дороги на село Нове життя, яку майже півстоліття ніхто не ремонтував. Тож можете собі тільки уявити, які там були ями навіть перевізники відмовлялися пускати автобуси.

Окрім того, ми відновили операційне відділення Центральної районної лікарні, встановили там новітнє обладнання. Навіть після того як я пішов з посади, наступного року там відремонтували реанімаційне відділення, облаштували багатофункціональні ліжка.

– Коментуючи відключення котелень у Смілі, Ви писали про позитивний досвід Чорнобаю. Розкажіть про нього.

 

– Ми реалізували проект по модернізації Чорнобаївської котельні, яка опалює бюджетні установи та багатоквартирні будинки. Зараз вона може працювати як на газу, так і на пелетах. Тож можна бути впевненим, що у Чорнобаї точно не виникне така ситуація, як у Смілі, коли у морози в будинках були холодні батареї.

– Після роботи в Чорнобаї також ви були радником голови Черкаської ОДА Юрія Ткаченка. По яких напрямках працювали з очільником області?

Працював по напрямку децентралізації, оскільки досконало знаюся на проблемах місцевого самоврядування. Допомагав селам об’єднуватись у ОТГ. З досвіду скажу – дуже добре, що створюються об’єднанні територіальні громади, але прикро, що ніхто не говорить про брак фахівців, які повинні працювати в ОТГ.

Ви залишили держслужбу й очолили обласну організацію політичної партії «Наш край». Що плануєте робити?

«Наш край» це опозиційна партія. Але, якщо ми щось і критикуємо, то це не голослівно, а з конкретними пропозиціями, як ту чи іншу проблему можна вирішити. Скажімо, як тільки я очолив обласний партійний осередок, то відразу підготував звернення до депутатів облради щодо необхідності фінансування ФАПів. Я добре знаю, що відбувається у селах із медициною, і розумію, що місцеві бюджети не потягнуть ті зміни, які повинні відбуватися відповідно до медичної реформи. Тому ми депутатам і пропонуємо розробити програму по співфінансуванню сільської медицини з обласного бюджету.

Також я вже говорив про децентралізацію та брак фахівців для ОТГ, тож «Наш край» ставить собі за завдання проводити навчальну та консультативну роботу по питаннях ОТГ. Це буде тісна співпраця з тими, хто дійсно захоче бути сучасним головою ОТГ. Щоб реалізувати ці та багато інших планів, ми зараз формуємо власну команду професіоналів.

А чим ще займаєтесь окрім політичної діяльності? Можливо, маєте хобі?

Виховую двох козаків – одному сім років, іншому 10 місяців. Щодня намагаюся по кілька годин приділяти їм. Зрозуміло, що політика займає левову частку життя, але дуже важливо, знаходити час на рідних. Для мене важливо відчувати підтримку моєї сім`ї. І я їм за це вдячний.

Щодо хобі, то полюбляю рибалку та мисливство. Тяга до рибалки передалась мені від батька. У дитинстві він часто брав мене з собою на риболовлю. Спогадів про це багато, але найяскравіший один, коли з нами пішов і менший брат. Як зараз пам’ятаю, що то була вже осінь. Сидимо, рибалимо, аж тут щось як упаде у воду – виявилось то мій брат не втримався на березі і опинився у річці. Щоб його витягти, нам із батьком теж довелося «покупатися» в холодній воді. Зараз цей випадок викликає посмішку, а тоді ми не на жарт перелякалися, хоча там і не надто глибоко було. А от любов до полювання мені прищепили друзі. Це в нас суто чоловіче хобі.

Чи вистачає часу на перегляди фільмів, що останнє дивилися?

– Намагаюся знаходити час. Останнє, що подивився серіал «Молодий папа» італійського режисера Паоло Соррентіно. Понтифіка там зіграв Джуд Лоу. Я передивився увесь сезон фактично на одному диханні – десять серій за дві ночі. Попри назву, як на мене, це серіал не лише про віру, а про владу та політику. Адже влада – один із найкращих ключів до розгадки особистості.

І наостанок – яке ваше життєве кредо?

У житті завжди повторюю таку просту, але важливу фразу: «Для того, щоб прийти до цілі, до неї насамперед потрібно йти». Тож ці слова і можна вважати моїм життєвим кредо.

Наталія Заїка

Опубліковано в Політика

«Мошногірські яструби» згуртували будищенську громаду для допомоги онкохворим дітям.

Подібні благодійні акції рій Будищенської ЗОШ «Мошногірські яструби» проводять не вперше. Так, в період новорічно-різдвяних свят вони з подарунками завітали до Михайлівського будинку-інтернату для дітей з особливими потребами. Їх готували всі учні школи.

– Ми вирішили, що кожен клас візьме опіку хоча б над однією дитиною з інтернату. Учасники нашого рою підготували їх кілька, – розповідає Яна Коваль. Саме їй з Вікою Борисенко доручили передати ці подарунки дітям. Дівчинка зізнається, що враження від відвідин було складно передати словами. – Спершу це були лише емоції. Насправді, ми інколи не розуміємо і не цінимо, що маємо елементарні речі, про які наші ровесники лише мріють.

 Минулого тижня учасники будищенського рою «Мошногірські яструби» передали 3853 гривні 11-класнику Владиславу Шуляку із села Смільчинці, Лисянського району, який вже місяць лікується у дитячому відділенні Черкаського онкодиспансеру. Діагноз хлопця – «гострий лейкоз» з можливою пересадкою кісткового мозку. Кошти зібрали у рамках акції «Монетки дітям».

– У січні Юлія Павлівна запропонувала нам долучитися до акції допомоги онкохворим дітям «Монетки дітям», – розповідає ройовий «яструбів» Олександр Загородний. – Ми вирішили, що зібрати більшу суму грошей для допомоги таким діткам ми зможемо, залучивши до неї громаду села.

– Діти зрозуміли самі та пояснили своїм ровесникам, що навіть ті кілька копійок, які вони не вкидатимуть до своїх скарбничок чи не витрачатимуть на дрібнички, можуть врятувати життя, – розповідає педагог-організатор Юлія Мавренкова.

Відтак взялися робити скриньки з підручного матеріалу, писати листівки-агітки. Провели інформаційно-роз’яснювальну роботу в школі. Директор Наталія Круть, як завжди, підтримала ініціативу вихованців Юлії Мавренкової та Марини Лазаренко, і діти вирушили розширювати географію акції.

– Звісно, розповідали вдома, і наші батьки схвально сприйняли таку ідею, – каже Яна Коваль. Мама дівчинки працює в ДНЗ «Струмочок». Тому коли «джуристи» принесли скриньки до дитячого садка, їх вже зустрічали. Потім про акцію переповіли батькам вихованців, і так скриньки почали наповнюватися.

– Спершу вирушили до сільської ради, – розповідає Вікторія Гринюк. – Григорій Миколайович зібрав усю свою команду, і ми розказали про суть нашого візиту. Ми бачили, як дивувалися почутому дорослі, як змінювався вираз їхнього обличчя. Вони вже не дивилися на нас, як на дітей. Ми одразу росли в їхніх очах.

Ще одну скриньку встановили в магазині «Любава» ПП Синиця Л.В. Ініціативу будищенських «джуристів» також підтримав голова ГО «Захист і безпека села Будище» Валерій Демченко. Серйозно та «по-дорослому» зустріли «Мошногірських яструбів» в ДП «Перемога Нова». Директор підприємства Віктор Гринюк до школярів зібрав всю адміністрацію. Першим вкинув кілька сотень в скриньку. Загалом на підприємстві встановили три такі скриньки – в офісі, гаражі та забійному цеху. Звідси й забрали найбільше суму зібраних коштів.

– Думаю, що таку акцію слід зробити безстроковою. Скриньки залишаться на підприємстві, адже ще так багато дітей, яким потрібна наша спільна допомога, – запропонував керівник.

В онкодиспансері дітям сказали, що нині найбільше допомоги потребує Владислав. Тоді «яструби» познайомилися із сестрою хлопця. А в четвер, 15 березня, передали зібрані кошти.

– Якщо запитати батьків, якою б вони хотіли бачити свою дитину, коли вона виросте, без сумніву, всі батьки скажуть приблизно одне і теж – щоб їхня дитина була чуйною, відповідальною, доброю. Усі ці якості розвиваються з дитинства і сприяють цьому добрі сімейні взаємини і виховання участі в доброчинності, – переконана Марина Лазаренко, заступник директора Будищенської ЗОШ І-ІІІ ст. з виховної роботи. – Благодійність має стати частиною життя.

«Мошногірські яструби» дякують односельцям за допомогу зі збору коштів на лікування Владислава Шуляка і тепер просять громаду Черкаського району підтримати хлопця.

Реквізити для благодійної допомоги:

Одержувач: Шуляка Юрій Леонідович (це батько Владислава), поповнення картки № 5168757348503535.

За детальною інформацією можна звернутися до сестри Владислава – Дани Юріївни Шуляки за тел. 0971512704.

Наталія Усенко

Опубліковано в Освіта

Календар

« Березень 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31