П'ятниця, 22 вересня 2017 08:47

Крилаті душі українського села

Безкрає поле золотої пшениці під чистою блакиттю неба, вітер грайливо пестить колосся, а понад полем височіє красень вітряк. Саме таким уявляється традиційний український пейзаж. Але пензель сучасності безжально вносить свої корективи. Відшукати вцілілі млини стає дедалі складніше. За менш ніж сто років Черкащина втратила понад дві тисячі вітроловів. Час та людська байдужість невпинно здійснюють свою справу – нині в області лишилося тільки дев’ять вітряків. Сьогодні важко уявити, що не так давно наш край був серцем українського млинарства.

Від ручної зернотерки до традиційних вітряків

 Первісні хлібороби мололи зерно в ручних зернотерках та спеціально виготовлених з каменю жорнах. Таке знаряддя використовувалося у господарствах багатьох землеробських народів мідної доби. Тогочасні люди вирощували злакові культури – жито, пшеницю та ячмень. Саме вони й започаткували традиції переробки зерна. Тривалий час ручна «техніка» лишалася чи не єдиним інструментарієм в арсеналі землеробських поселень. Подальші технічні вдосконалення пов’язані з застосуванням тяглової сили худоби. Так звані «кінні млини» використовувалися протягом тисячоліть. Порівняно з ручними жорнами, вони були значно складнішої конструкції, яка складалася з механізму для розмелювання зерна та довгої жердини – приводу, один кінець якої сполучався з жорнами, а в другий – впрягали робочу худобу. Ці млини ще називали «земляними», оскільки вони частково заглиблювалися в грунт. Покращений варіант кінно­волових млинів, відомий під назвою «топчак», використовували в Україні до кінця XIX – початку XX століть.

Досконалішими та продуктивнішими за всі інші борошномельні прилади стали водяні млини та вітряки, які почали поширюватися на наших землях за доби середньовіччя. Перші згадки про них науковці знаходять в історичних джерелах раннього періоду Київської Русі. Давньоруські вітролови відрізнялися від звичних нам архітектурних форм. Вони не поверталися навколо власної осі, а спрямовувалися у той бік, звідкіля найчастіше очікували вітру.

Вітрові млини традиційної конструкції почали споруджувати на території України у XVI столітті.

– Вітчизняне вітрове млинарство отримало поштовх для подальшого розвитку в добу Гетьманщини. В цей час наші хлібороби переймають досвід Західної Європи і на українських землях починають з’являтися млини «німецького» та «голландського» типів, – розповідає голова Української млинологічної асоціації Назар Лавріненко.

Вчені гадають, що батьківщиною традиційних вітряків були землі німецьких князівств. Цю гіпотезу підтверджує і млинарська термінологія, яка має очевидне германське походження.

Спочатку – магнатам, потім – селянам

У першій половині ХVІІ століття більшість млинів належала шляхті, переважно, великим магнатам. Наприклад, Ярема Вишневецький мав понад 420 млинових кіл. Поширеною була оренда та суборенда млинів. Особливо в Речі Посполитій, де орендарями зазвичай виступали шляхтичі. Вони, в свою чергу, мали суборендарів серед міщан або селян, які професійно займалися млинарством. Досить часто оренда мала спадковий характер. З другої половини ХVІІ століття до володіння млинами долучається козацька старшина. У переписах Стародубського полку за 1666 рік зафіксована типова на той час картина: понад 64% млинів належали міщанам, 18% – козакам, 10% – монастирям, понад 3% – селянам і понад 2% – ратушам. Після скасування кріпацтва обставини змінюються докорінно – більшість млинів вже належить селянам. З’являються й нові форми власності – кооперативні.

Масового розмаху будівництво вітряків набуло у другій половині XVII – першій половині XVIII століть. За приблизними підрахунками істориків, в той час в Російській імперії функціонувало близько 900 тисяч вітрових млинів. Вочевидь, їх значна кількість припадала на українські губернії.

Стовпові, голландські та вежоподібні

За інформацією Української млинологічної асоціації, найпоширенішими в Україні були млини «німецького» типу або, як їх ще називають, стовпові (стрижневі). Корпус такого вітряка, разом з механізмом для обмолоту, валом і крилами, встановлювався на нерухомій зрубній чи мурованій основі – стільці й обертався навколо масивного стовпа, глибоко закопаного або закріпленого на стійкій хрестовині.

 «Голландський» – шатровий тип вітрових млинів, поширений в Україні дещо пізніше, вирізнявся непорушністю корпуса. Повертався лише дах (шатро) споруди разом з крилами і валом. Корпус такого вітряка, восьмигранний або круглий, звужувався догори, що надавало більшої стійкості споруді. На Поліссі були поширені й вежоподібні вітряки з вертикальними стінами. Частина дослідників вважає їх більш давнім видом вітряка шатрового типу – кругляком.

Як шатрові, так і стовпові вітряки мали, зазвичай, два рівні: на першому була комора для зерна та борошна, на другому – механізм для молотіння зерна, а інколи – ступа. У різних історико­етнографічних районах України стіни корпусу вітряка будувалися як зрубної, так і каркасної конструкції, залежно від матеріалів, наявних на певній території. В українському Степу їх нерідко мурували з каменю. Дахи покривали соломою, ґонтом, драницею, а на зламі ХІХ­ХХ століть – металевою бляхою.

Принцип роботи усіх вітряків практично однаковий. Під силою вітру крила млина оберталися і призводили до руху горизонтальний вал. Разом з валом поверталося й насаджене на нього колесо, яке урухомлювало веретено з верхнім каменем. Камені встановлювалися на невисокому помості, над ними закріплювали кіш для зерна. Зерно подавалось рівномірно завдяки вібрації спеціального пристрою – коника. До останнього кріпився лоток, з якого зерно сипалося в отвір верхнього каменя. За допомогою підйому чи опускання лотка регулювали кількість зерна, що потрапляло в жорна. Останні закривали дерев’яним кожухом. Помел регулювався й підняттям верхнього жорна.

 Млини мали як одну, так і дві постави (пристрої для молотіння – авт.). Інколи поряд із механізмом помелу устатковували механічні ступи. Для цього у вал вмонтовували навхрест два чи більше брусів. Коли вал обертався, бруси навперемінно піднімали товкачі. Спадаючи, товкачі подрібнювали чи очищали від лушпиння зерно. Для підйому мішків із зерном у вітряках облаштовували блочки на гачках біля дверей.

Корпус чи шатро вітряка повертали за допомогою водила, яке прикріплювали до стояків навколо споруди.

Вітряки мали чотири, шість або й вісім крил. Існували спеціальні пристрої для регулювання швидкості обертання каменів (у межах 60­100 обертів на хвилину – авт.). Щілина між каменями, від якої залежала кондиція борошна, регулювалася важелем із гвинтом. Для регулювання обертів крил використовували гальмо. Робочим для вітряка вважався вітер у діапазоні 3,6­8,5 м/с.

– Для того, аби намолоти великий мішок борошна найвищого ґатунку, мірошник витрачав не більше, ніж півгодини. На помел дерті, що входила до раціону домашньої худоби, йшло ще менше часу, – зазначає Назар Лавріненко.

Попри однотипність механізму й принципу його дії, у різних регіонах України вітряки мали різне архітектурне вирішення. Для млинів Черкащини характерний масивний корпус і низька основа, а стіни – переважно каркасні, шальовані дошками по вертикалі. А от Слобожанські вітролови були досить високими, інколи сягали понад дванадцять метрів. Стрункий каркасний чи зрубний корпус встановлювався на високому дерев’яному стільці й завершувався шоломоподібним дахом з дощаною, а інколи бляшаною, покрівлею. Наразі дослідники виділяють більше десятка підтипів вітряних млинів. Їх найдавніші форми були запозичені з чотири­ або восьмикутних оборонних башт дерев’яних замків чи монастирів.

На зламі імперій

Апогей розвитку вітрового млинарства в Україні припав на кінець XIX початок XX століть – період потужних політичних буревіїв. Перша світова війна, падіння царського режиму, національно­визвольна боротьба та громадянський розбрат – всупереч усім трагедіям млинарство процвітало.

На всій території України, окрім деяких лівобережних повітів, вітрові млини у кількісному покажчику переважали над водяними. В аграрних степових та лісостепових районах ще до 30­х років XX століття їх чисельність в окремих селах сягала сотні. Черкащина була одним із беззаперечних центрів млинарської справи.

Згідно з Господарчим переписом Полтавської губернії, у 1900 році на території Черкаського повіту розміщувалося 1250 вітряків. У Білозір’ї було 32 млини, Руській Поляні – 25, Чорнявці – 20, Степанках – 19, Червоній Слободі – 16, Хацьках – 15.

 Після скасування кріпацтва, з розвитком зернового та борошномельного господарства, виникли сприятливі умови для масового будівництва вітряків. Споруджували їх переважно на громадських територіях – вигонах, крутих схилах, при дорогах на польових пагорбах. Це були, як казали в народі, «дядьківські» вітряки. Будували їх господарі в складчину або сукупно з родичами. Споруджували самі або наймали майстрів. Млинарська справа, як і вітряк, передавалась у спадок синам.

Розвиток млинарського промислу привів до виникнення окремої професії мельника (мірошника). Цей фах став прерогативою чоловіків, на відміну від обслуговування зернотерок та ручних жорен – жіночої справи. Праця на млині отримала й окремий соціальний статус. У народі поважали гончара, теслю, коваля та чи не найбільше – мірошника. Оскільки у людській уяві панувало бачення мельника як особи, що мала високотехнологічні вміння. Робота на млині вимагала професійних знань механіки, розважливого і ретельного виконання своїх обов’язків. Як правило, процес помолу відбувався неквапливо, бо мірошник прискіпливо перевіряв зерно на чистоту. Кожну партію зерна він молов окремо і тільки з неї видавав борошно. Заробіток мірошника визначався «мірчуком». У середині ХІХ століття, наприклад на Лівобережжі, «мірчук» мірошника становив 10% зерна, призначеного для помолу. Млинарський промисел став спадковим заняттям, формувалися династії мельників, переважно українські.

Вітряки відігравали колосальну роль у вітчизняній економіці. На селі їх кількість безпосередньо вказувала на рівень заможності жителів.

– Вагоме значення крилаті велети справляли і на громадське життя селян, – зазначає Назар Петрович. – На початку XX століття саме біля млинів громади збиралися для обговорення важливих питань. До млина приїздили возами з зерном, приходили з клунками селяни з навколишніх сіл. Серед господарів, які чекали своєї черги, точилися розмови на найрізноманітніші теми, укладалися різні угоди – від купівлі землі до одруження молодих. Біля вітряків збиралася й молодь, водила веснянки, влаштовувала гуляння та забави.

«Усе плине, усе змінюється»

З цим твердженням давньогрецького філософа Геракліта важко не погодитися. Автомобілі замінили верхову їзду, електрика прийшла на зміну свічному освітленню, а розвиток машинобудування витіснив традиційні ремесла. Не оминули метаморфози й вітчизняне млинарство. Першого відчутного удару воно зазнало через декілька років після народження комуністичної імперії. У часи насильницької колективізації вітряки забирали до колгоспів, часто переносили на колгоспні двори, а ті, що потребували ремонту, залишали в полі. Спадкових мірошників замінили непрофесійні та випадкові люди. Без необхідних знань та навичок, здебільшого, вони були не спроможні утримувати млини в задовільному технічному стані. Частину вітряків знищило лихоліття громадянських конфліктів, а ті, що вціліли, працювали в колгоспах до 60­х років ХХ століття, поки господарства не перейшли на електродвигуни. Непотрібні млини лишилися без належного нагляду та руйнувались від часу й негоди, чимало з них розібрали, спалили, занедбали.

Надзвичайно сильно вітролови постраждали у період Другої світової війни.

– За декілька років Черкащиною двічі проходила лінія фронту, двічі застосовувалася тактика «випаленої землі». У ході відступу німецьких частин вітряки й водяні млини масово підривали та розстрілювали з гармат. Не рідкісні й випадки, коли артилерія використовувала такі об’єкти для «пристрілювання» місцевості, – розповідає Назар Лавріненко. – Після завершення війни лишилася мізерна частка вітряків. Так, у селі Івківці, що на Чигиринщині, за час бойових дій кількість млинів зменшилася з двадцяти семи до трьох. Вони вже перестали бути невід’ємною частиною села, але все ще продовжували справно служити людям.

Остаточний занепад вітряного млинарства припав на кінець 60­х років і був пов'язаний з масовою електрифікацією сіл. Вітряки поступилися місцем потужним електродвигунам. Традиційна борошномельна промисловість передала естафету новітнім технологіям.

Ще десятиліття по тому крилаті велети радували око місцевих жителів та випадкових мандрівників. Нагадували про ті давні часи, коли з піснею йшли до власної ниви сіячі та женці, коли біля млинів збиралися дорослі та молодь – в очікуванні вітру або ж на свята, чи просто так – погомоніти. Але час бере своє. Сьогодні на Черкащині зосталось лише дев’ять більш­менш вцілілих пам’яток традиційного вітрового млинарства. І тільки три з них ще придатні молоти зерно. Всі інші справляють гнітюче враження – поламані крила, обідрані стіни, захаращені приміщення.

Всупереч обставинам

– Той факт, що деякі вітряки збереглися до наших днів, справжнє диво, – запевняє Назар Лавріненко. – Охороною та реставрацією цих історико­культурних пам’яток в Україні не займається ніхто, окрім дослідників та волонтерів. Саме їх зусиллями у 2009 році створено Українську млинологічну асоціацію. Ключовий проект асоціації – «Млини України», має на меті відшукати та зберегти вцілілі пам’ятки традиційного українського млинарства.

Волонтери з усієї країни збирають та систематизують інформацію про вітряки та водяні млини, звертають увагу ЗМІ на проблему їх збереження, залучають спонсорів до реставраційних робіт. Зусиллями небайдужих людей було реконструйовано столітній вітряк у селі Івківці. Ініціативній групі вдалося зібрати кошти для купівлі необхідних будівельних матеріалів та залучити місцевих ентузіастів до проведення ремонтних робіт. Завдяки цим заходам врятовано останнього в селі вітролова. А от млин поблизу села Теклине Смілянського району, побудований у 1907 році, нині відновлений та підтримується в робочому стані нащадками мірошника Василя Манька, якому він належав. Сьогодні це один з небагатьох справно діючих в Україні вітряків.

Існують приклади косметичного відновлення млинів задля використання у комерційних цілях. Так вітряк у Корсуні став частиною місцевого ресторанного комплексу. А водяний млин у селі Піківець, що на Уманщині, перетворили на затишний шинок.

На державному рівні пам’ятки традиційного млинарства зберігаються у так званих скансенах (музеях під відкритим небом). Одну з найбільших в країні колекцій вітряків зібрано в Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини НІЕЗ «Переяслав». Вона нараховує п'ятнадцять вітроловів, привезених з різних областей України. Окремої згадки потребує зібрання у Національному музеї народної архітектури та побуту України. Тут вітряки найрізноманітніших типів представлені як окрема експозиція.

Кожен млин має неабиякий туристичний потенціал. Задля його реалізації на Черкащині створюється туристично­етнографічний комплекс «Козацький хутір». Майбутній скансен розміщуватиметься у селі Стецівка Чигиринського району. Музей традиційного млинарства – перлина згаданого комплексу. Тут вже експонуються три відновлені вітряки.

Важко повірити, але деяким млинам вдалося самостійно зберегтись в автентичному та справному стані. Серед них вітряк у селі Жовнино Чорнобаївського району: його навіть зараз можна використовувати за призначенням. Та це, звісно, виняток. Переважна більшість ще «живих» вітряків України занедбані та напівзруйновані. Наразі термінової реставрації потребують вцілілі млини Звенигородщини, Золотоноші, Шполянщини, Чигиринщини, Канівщини та Корсуньщини.

– Ті млини, яким не пощастило потрапити до музейних комплексів, під загрозою зникнення. За статистикою, кожного року держава безповоротно втрачає одного млина, – попереджає Назар Лавріненко. – Вцілілі вітряки існують всупереч умовам сьогодення. Існують завдяки діяльності краєзнавців, волонтерів та просто небайдужих людей.

Етнокультурний символ

На початку XX століття вітряки перестали бути лише інструментом, вони стали душею українського села, його економічним, архітектурним та мистецьким надбанням. Будівництво млинів, їх функціонування, конструктивні особливості, побут і працю мельника відображено в українському фольклорі: піснях, легендах, переказах, приказках тощо. Вітряки збагатили вітчизняну міфологію – за народною уявою простір навколо млина мав особливу духовну силу і був заселений міфічними істотами. Образ вітролова пов’язували з потойбічним світом. Згідно з повір’ям, на покинутих млинах селилася нечиста сила. Ці вірування підкріплювалося й тим, що млини будували за межами населених пунктів. Люди вважали, що темні сили приваблює відстророненість від села та своєрідний звук обертання крил.

Вітряні велети відігравали важливу роль у забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували краєвид українського села. Певним чином млин, поряд з білою хатою у вишневому саду, став найбільш поширеним художнім образом типового українського ландшафту. І саме вітряки отримали статус центрального елементу традиційних українських пейзажів. Чи не найперший тонко відчув і зумів донести до глядача всю красу архітектурних форм художник Василь Штернберг. Він часто подорожував Київщиною та Чернігівщиною, що надихнуло його на створення неповторної картини «Вітряк у степу». Окрім того, млини можна побачити на полотнах Володимира Орловського, Петра Левченка, Сергія Васильківського, Василя Кричевського і, навіть, Івана Айвазовського. Зображення вітряка зустрічаємо й на картинах Тараса Шевченка – «Катерина», «Казка».

Літературне змалювання млинів також набуло поширення. Підтвердження цьому знаходимо у творах Миколи Гоголя, Якова Щоголіва та все того ж Тараса Шевченка. Попри сучасний занепад, вітряки продовжують приваблювати увагу митців. Непросту долю цих прекрасних велетнів метафорично описав поет Микола Луків:

На обрії старий вітряк

Здіймає в небо крила.

Злетіти хоче, неборак, –

Піднятися несила.

По груди в травах і житах

Судилося стояти.

А мріялось, неначе птах,

У небесах витати.

І не його у тім вина,

Що доля невмолима.

У нього місія земна,

Хоч крила за плечима.

Над ним курличуть журавлі,

Пливуть хмарин вітрила.

І важко жити на землі

Усім, хто має крила.

 Артем ЯКОВЛЄВ, за матеріалами Української млинологічної асоціації, фото з відкритих інтернет­джерел

Опубліковано в Головні новини

Календар

« Вересень 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30