«НЕ МАЮ ПРАВА СКАРЖИТИСЬ НА ДОЛЮ…»

Середа, 18 січня 2017 10:45

Хтось із них обрав військову службу справою життя, хтось – став добровольцем, а когось – мобілізували за повісткою. Та всі вони виконують єдиний обов’язок – захищають Батьківщину від ворога.

Багато з них стали частиною Небесного батальйону, чимало, на щастя, повернулися додому живими. Так чи інакше, вони достойні найбільшої поваги. Про їхній подвиг пам’ятатимемо вічно…

Воювати треба не на Сході, а з політикою й корупцією

Спогадами про перебування в зоні АТО ділиться Руслан Білоус зі Шполи. Він був призваний на війну під час третьої хвилі мобілізації й потрапив на службу до восьмого штурмового батальйону Нацгвардії на Дебальцівському плацдармі. Пробув на Сході лише рік, а, здалося, що вічність. Пригадує, як сиділи в окопах, де було по коліна води, днями спраглі й голодні.

Нині Русланові 32 роки. Він має власну сім’ю – дружину Наталю й восьмирічну доньку Аню. До того, як отримав повістку, жив звичайним життям, працював зварювальником на СТО, вирішував повсякденні справи.

– Повістку передали особисто в руки. Швиденько разом із іншими такими ж хлопцями пройшли медогляд у військкоматі й у той самий день поїхали на Схід. Дружина ледь устигла зібрати необхідні речі, – пригадує чоловік.

Далі все просто. Приїхали до Львова на навчання, де пробули місяць, а потім – під Дебальцево.

– Жили в окопах, а в перші дні нашого перебування там узагалі спали на матрацах біля автобуса, бо земля настільки замерзла, що копати було неможливо, – каже Руслан.

Він стверджує, що всім необхідним воїнів тоді забезпечували волонтери. Вони привозили бронежилети, каски, якісне взуття та форму.

Тяжко було розлучатися з рідними:

– Як відреагували на вручення повістки близькі люди? Гадаю, як і в будь­якій іншій родині. Були сльози і страх. На щастя, повернувся додому живим.

Проблем з демобілізацією не було. Минув рік – і чоловік удома.

Руслан пішов у АТО, бо не давала спокою думка: «Хто, як не я?» І нині він переконаний, що воювати треба не на Сході, а з політикою і корупцією всередині країни.

Кращий серед рівних

Він був капітаном Збройних Сил України, командиром розвідувальної роти 93 ОМБр… Славний син Черкащини Максим Пресняков народився й виріс у Мошнах. Спогади про земляка­героя зібрала та об’єднала в цілу роботу волонтер Леся Константинова. Уривки читаємо далі.

«Артист» – Максим Пресняков – загинув 18 січня 2015 року в с. Піски Ясинуватського району на Донеччині поблизу летовища, прикривши собою бойового побратима.

У пам’яті навіки…

Іван Гаврилін був із Максимом Пресняковим із перших днів АТО і до останнього подиху свого командира. Чоловік говорить:

– Макс був хорошим, молодим, перспективним командиром та перш за все ЛЮДИНОЮ… Ми багато разів сперечалися, навіть сварилися, мирились і завжди були поруч. Командир завжди був з нами. За це ми йому дуже вдячні. Завдяки йому ми залишилися живими і маємо змогу радіти життю, обіймати своїх рідних. Він (Максим) був реально «артистом», все виконував на високому рівні. Ми поряд із ним самі ставали «артистами». Дівчата у нього закохувалися відразу. Максим завжди з великою пошаною ставився до жінок. Видно, рівень виховання у сім’ї. Командир дуже любив свою родину, нам завжди нагадував, що треба зателефонувати батькам…

Сергій Скуртол, позивний «Одеса», згадує:

– «Артист» був справжнім командиром. Він умів не тільки говорити, а й слухати і чути. Знав про кожного зі своїх хлопців. Завжди прислухався до їх потреб. Один із тих командирів, котрі не кажуть: «Вперед», а скажуть: «За мною»! Справжній воїн і син своєї землі.

Любов Скуртол, дружина Сергія Скуртола «Одеси, каже»:

– Особисто не була знайома з Максимом, але багато добрих слів чула про нього від свого чоловіка, як про чудову людину і справедливого командира. Важко повірити… Кожного разу коли згадую, сльози самі котяться. З травня 2014 року я щодня молилася за життя усіх хлопців, свічки ставила… Згадую той страшний січневий день. Я не знаходила місця, все дзвінка чекала від свого Сергійка. Уже пізно ввечері зателефонував чоловік, голос у трубці тремтів тривогою, сказав два слова: «Загинув командир» і поклав трубку. Пізно вночі зателефонував знову і розповів: «Наші хлопці потрапили у оточення. Ми поїхали до них підтримати вогнем і підвезти боєкомплект. Максим їхав на першій машині з Едіком. Ніхто з командування не сказав, що дорога замінована, хоча про це знали усі, навіть ті хлопці, що були в оточенні. За дамбою машина Максима «нарвалась» на свою протитанкову міну, а в 10­15 метрах були ДНРівці. І почалося «місиво». У Максима весь час дзвонив телефон... Нас було до десятка, а противників – кілька десятків». Слухала розповідь чоловіка, а у душі горів пекельний вогонь, серце розривалося… у телефонній трубці чулися залпи… і страх пробирався у думки. Найстрашніше те, що вище командування знало про заміновану дорогу і нічого не повідомило, а просто «підставило» хлопців. І таке було не раз.

Катерина Панченко, вдова Едуарда Панченка, якого Максим Пресняков врятував ціною власного життя, проживає у м. Дніпродзержинськ, виховує сина Андрія, який народився уже після смерті батька. Едуард Панченко, сержант, механік­водій, помер у Київському військовому шпиталі від зараження крові 8 лютого 2015 року, похований у рідному місті Дніпродзержинську.

Катерина Панченко приїздила на відкриття меморіальної дошки, яке відбулося 22 травня 2015 року на території Мошнівської школи. Вона згадує:

– Командир чоловіка дуже трепетно ставився до дружин своїх воїнів. Завжди намагався сприяти тому, щоб хлопці мали змогу хоча б трішки побути зі своїми коханими. Ми з чоловіком побралися, коли він уже був у АТО. Максим сказав Едіку: «Без обручки на пальці з відпустки не повертайся». Мені важко виразити ту вдячність, яку я відчуваю до Максима та його родини. Батьки Максима підтримували нас із чоловіком, коли той був у шпиталі. Таких людей рідко зустрінеш – у самих горе, а вони про нас турбуються. Максим був надзвичайно людяний, добрий і щирий, справедливий і мужній. Я вдячна йому, що, витягнувши пораненого Едіка з­під куль, він подарував мені безцінні години спілкування з чоловіком.

Координатор Жіночого батальйону волонтерів м. Дніпропетровськ, подруга Максима Наталія Коваль розповідає:

– 22 червня 2014 року я вперше у житті потрапила в армійський підрозділ. Командир вражав дорослою мудрістю, був батьком для своїх бійців, хоча багато хто з них був значно старшим за нього. Він міг знайти підхід до кожного, жив життям своїх хлопців. Говорив: «Як може воювати солдат, якщо у нього вдома мала дитина і кредит, який немає кому виплачувати?». І він робив усе, щоб вирішити проблеми своїх хлопців. Завжди знаходив час, щоб відповісти на телефонний дзвінок, готував для нас якісь приємні сюрпризи, коли ми приїздили.

Ігор Пустовий згадує:

– З Максом познайомився на війні у Красногорівці. Палатка розвідки стояла від нас близько 15 метрів. Доки Максим був живий, розвідка працювала чітко. При найменших ознаках загрози – розвідка на БМП і «погнали». Завжди насторожі, чіткість в усьому. Веселий був хлопець, товариський…

Герої сучасності  

4 червня 2015 року у Національному заповіднику «Софія Київська» вперше в історії незалежної України відбулося нагородження Народних героїв збройного конфлікту на сході України.

Перших 25 нагород отримали істинно Народні Герої (14 військових та 11 цивільних), яких обирали усією Україною. В один ряд Народних Героїв, захисників Батьківщини стали славетні постаті (живі й загиблі), серед них і наш земляк, кіборг, майор (посмертно) Максим Пресняков, командир розвідувальної роти 93 ОМБр, який загинув, рятуючи свого побратима. Нагороду отримав батько Максима Сергій Борисович.

У день вручення почесного ордену «Народний Герой України» Максима Преснякова Наказом Президента України від 04.06.2015 року №311/2015 за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.

У своєму вірші Максим написав: «Не маю права скаржитись на долю…», та він і не скаржився – жив і кохав… В нього було коротке, але щасливе й насичене життя. Багато чого не встиг: зняти фільм про армію, створити власну сім’ю, дописати вірші… Обірвалося життя, як недоспівана пісня – пісня, яку доспівають прийдешні покоління, несучи у пам’яті подвиг Максима, його добрі справи та безмежну любов до людей і рідної землі.

P.S. Дякуємо за допомогу у створенні матеріалу Лесі Константиновій та Лесі Гаврилюк.

Юлія САВЧЕНКО, фото з особистого архіву сім’ї Преснякових

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Календар

« Листопад 2017 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30