«Як ви дивитесь на те, щоб ваш син пішов на службу?»

Понеділок, 19 лютого 2018 12:35

16 лютого 2018 року відбулося засідання гуртка «Пам'ять» Руськополянської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 в рамках акції «Герої не вмирають!». Саме в ці дні ми вшановуємо героїв Дебальцевського плацдарму.

Наш гість – випускник школи, учасник АТО, боїв під Дебальцеве, який разом з іншими односельцями (83 руськополянці – учасники АТО) відстоював нашу незалежність на східних кордонах держави – кулеметник механізованого батальйону 128 ОГПБр Ігор Лесич. Члени гуртка Анастасія Мазур та Юлія Члек презентували дослідницьку роботу «З когорти мужніх: Ігор Лесич».

Готуючи роботу, учні записали спогади батьків, вчителів, друзів Ігоря. Ірина Володимирівна Андрієнко, перша вчителька Ігоря, відзначає допитливість і водночас скромність свого вихованця. Він ніколи не відрізнявся чимось особливим від інших: «Я не могла подумати, що з маленького, тихого, спокійного хлопчика виросте справжній герой!»

Тарас Шевченко, шкільний товариш Ігоря, говорить про справедливість, чуйність, доброзичливість і готовність прийти на допомогу іншим.

Ігор – єдиний з випускників Руськополянської ЗОШ I-III ст. №1 достроково здав випускні екзамени і у весняний призов 2007 року пішов на службу в Збройні сили України. Зі спогадів батька:«Мені зателефонував комісар Черкаського військкомату капітан Тимошенко: «Як ви дивитесь на те, щоб ваш син пішов на службу?» На що я відповів, що він ще закінчує 10 клас, у нього попереду ще екзамени, випускний. Вдома Ігор завів розмову сам і на сімейній раді вирішили: службу колись потрібно обов’язково пройти».

Мені, як і моїм колегам, вперше за багато років роботи в школі довелося приймати достроково екзамени з історії України у випускника, який добровільно виявив бажання йти на службу в Збройні сили України. Коли Ігор прийшов на екзамен, хвилювався, але виглядав вже по-іншому, навіть здався дорослим: в костюмі, підтягнутий, чого раніше в ньому не помічала. І в мене на душі було якось неспокійно, єдиний син в сім’ї, батько хворий (наслідки Чорнобиля).

Ось такий він, наш герой, не шукав «широкої спини». Впродовж року, з травня 2007 року по травень 2008-го, Ігор проходив службу у внутрішніх військах Південного Територіального округу в місті Одеса. За час служби у війську він отримав подяки і відзнаки командування. Підтримує і нині стосунки з друзями по службі. Ігор згадує: «Служба в ЗСУ для мене була школою гарту і випробувань, зміна поглядів на життя». По закінченню служби закінчує училище, як і батько, мріяв стати зварювальником. Працював на меблевому комбінаті в селі Руська Поляна на різних роботах. Коли розпочалися події на Майдані, Ігор не міг просто спостерігати за ними: «Я не міг спокійно дивитися телевізор. Мені так тяжко було на душі за ту недолугість і жорстокість влади, коли гинули молоді люди…»

І з початком подій на Сході України Ігор добровільно пішов до військкомату, звідки його направили до 128-ої Гірсько-Піхотної бригади (ГПБр) у місто Мукачево Закарпатської області. Основне в бригаді – це люди. Вони є кістяком, передають традиції, не зважаючи на те, що особовий склад постійно оновлюється. До неї зараховуються як молоді вояки, так і воїни, які вже брали участь у бойових діях. Протягом місяця тривали навчання (1 серпня – 1 вересня 2014 року). Про цей час Ігор згадує: «У мене з`явилися нові друзі. Усіх нас єднало бажання оволодіти основами підготовки і якнайшвидше поїхати в АТО! Хоч ми всі різні, з різних куточків України, але кожен з нас  в душі розумів: разом ми велика сила!».

Після навчального вишколу за короткий час на його рахунку лишилися Рідкодуб, Бахмут, Комишне, блокпост «Тиса», Попасна, Горлівка…

– У січні 2015 року, прибувши на нову позицію, – шахту Полтавська, яка знаходилася на краю Дебальцевого, ми змінили побратимів із 44-ої бригади. За час їх перебування було затишшя, не було жодного пострілу ворожого снаряду. Як тільки дізналися незаконні ворожі бандформування, що на позицію прибула «залізна» 128-а бригада – почали «вітати» нас залпами мінометів, але в них не виходило влучно попасти – лише стіни шахти осколками побило, – розповідає хлопець. – 18 лютого 2015 року командування 128-ої бригади отримало наказ з Генерального Штабу про вивід усіх родів військ. О 4 годині ранку всю роту підняли на виїзд, ніхто не міг знати, куди їдемо, лише коли приїхали в саме Дебальцеве до табору штабу, зрозуміли, що нас готують до прориву кільця, колоною техніки через поля, оскільки траса Дебальцеве–Bуглегірськ контролювалася військами ДНР. Колона техніки дуже довго вишиковувалася, доки ворог не почав артилерією шукати наше місце розташування, розриви снарядів було чутно все ближче і ближче. Нарешті колона вирушила в невідомому напрямку через поле: здавалося, що вже можна було спокійно вдихнути повітря, але саме пекло чекало на півдорозі до міста Артемівськ. Пройшло десь сорок хвилин, як почалися ворожі обстріли. А на війні навіть десять хвилин під обстрілом здавалися вічністю! Техніка рухалася по нерівній місцевості, ві морозів замерзали двигуни машин. Найбільш вражала розбита згоріла техніка, і тому багато хто долав шлях пішки. І все це супроводжувалося з півдороги артобстрілами у вигляді розривів ракет граду і залпів танків. За нашою машиною їхав автомобіль КрАЗ, і за лічені секунди йому в капот потрапив снаряд. Автоматні черги, свист над головами снайперських куль, поранені. Саме в цей час все життя перед очима промайнуло, не було надії на вихід з-під обстрілу. Мозок просто відключався в такий момент, і хотілося зателефонувати додому,  вибачитися перед батьками за все…

Зі спогадів матері Марини Володимирівни: «Я нікому не бажаю пережити те, що прийшлося пережити нам за ці дні. Ми боялися дивитися телевізор. Так хотілося почути радісну звістку і дочекатися, як і інші батьки, живим і здоровим сина».

З повідомлень ЗМІ Черкащини:

«І ось нарешті, вночі з 24 на 25 лютого зустріли черкащани своїх героїв, що вирвалися із плацдарму у Дебальцеве і повернулися у відпустку до своїх родин – 35 бійців 128 ОГПБр, прозваною ворогами «залізною».

В інтерв’ю, яке Ігор давав на площі під час зустрічі, зазначив: «Я не шкодую, що я потрапив в АТО: там я знайшов вірних друзів-побратимів, які завжди в тяжку хвилину не залишать в біді. Дуже боляче, що багатьох побратимів я ніколи не побачу... але в серці і пам’яті вони для мене завжди живі. Вони боролися за свою рідну Україну, за її цілісність, за майбутнє молодого покоління, щоб діти не знали, що таке війна».

Солдат Ігор Лесич кулеметник 128 ОГПБр відзначений бойовими нагородами та почесними відзнаками: «Учасник бойових дій», «За оборону Дебальцевого» та пам’ятним знаком «За оборону Дебальцевого». Ігор зустрічається з молоддю села, активний учасник військово-патріотичних заходів, підтримує зв’язки з бойовими побратимами, родинами загиблих товаришів. У його пам’яті це назавжди: Вуглегірськ, Дебальцеве, Рідкодуб, Бахмут, Комишне, блокпост «Тиса», Попасна, Горлівка… Свою участь у бойових діях не вважає героїзмом: «Захищати рідну землю – це мій обов’язок». Життєве кредо нашого героя: «Лиш боротись – значить жить!»

Антоніна Пономаренко, вчитель історії,керівник гуртка «Пам'ять» Руськополянсьої ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Календар

« Серпень 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31