КОХАННЯ ПІД КУЛЯМИ

Вівторок, 31 січня 2017 12:18

Цій історії можна вірити й не вірити. Адже від часу Другої світової війни (1939-1945 рр) пройшло чимало літ. Хто тепер підтвердить істинність подій та її учасників?

Восени 1943 року на території Черкаського району була проведена масштабна повітряно-десантна операція з метою захоплення правобережного плацдарму Дніпра. На жаль, вона зазнала поразки, 3,5 тисяч десантників загинули і зникли безвісти. Один із десантників цієї операції є героєм моєї розповіді.

Того холодного осіннього дня чимало руськополянців спостерігали, як над селом майоріло багато парашутистів. «Куди ж вони? Що з ними буде далі?» – не в одного жителя зринало хвилююче питання. Відкриті для ворога у білих чашечках парашутів, більшість із них навіть не могла дістатися живими землі. Ще була якась надія на виживання в тих, чий парашут опустився у лісі. Фашисти розгорнули справжнє полювання, тільки було воно на людей. Кого знаходили живим – розстрілювали. А знаходили тільки парашут – робили облави по селу. І горе було тій родині, яка приховала десантника!

Марія жила під самим лісом із матір’ю, батько загинув у перші дні війни. Хтозна-як уникнула вона відправки в Германію, бо було їй 19 років. В той день зранку мала набрати води з лісової криниці, куди ходило багато односельців. Взяла відра – і пішла. Яким же було її здивування, коли побачила там юнака-десантника! Він розгублено дивився на дівчину, весь обплутаний міцними стропилами. Часу на роздуми не було. Марія кинула відра і підбігла, щоб допомогти звільнитися від стропил. Парашут був більше схожий на стару обідрану ковдру від випущених у нього фашистських куль, і просто дивом видавалося, що десантник залишився зовсім неушкодженим.

У ті хвилини дівчина не відчувала страху і сама не розуміла, що з нею відбувається, хоч фашисти могли з’явитися тут із хвилини на хвилину. Парашут швидко склали і закинули в криницю; побравшись за руки, побігли до її хати. Могли б і по дорозі натрапити на фашистів, але в Марії у голові навіть і гадки такої не було.

Біля будинку стояв майже зруйнований від снаряда сарай, тільки дві вцілілі стіни, які якось приладнали з матір’ю для прихисту кози. Було там серед завалів і місце, де (як вирішила дівчина) можна було сховатися й людині: так вони вдвох і зробили. І тільки дівчина зайшла в хату за дійницею, ніби зімітувати, що збирається подоїти козу, як увесь двір заполонили фашисти. Оскільки двір був пустий, відкритий навіть неозброєному оку, зайшли одразу в хату. Піч, підпіччя, горище, погріб, комора – усе швидко оглянули. Спостерігши, що мешканці дому ведуть себе спокійно, рушили до сусіднього двора.

Уже пізно увечері Марія зізналася матері, що приховала десантника в руїнах сараю. І тут мати не витримала. А якщо хтось узнає, то й хату спалять! І їх повбивають! І не можна йому на дворищі залишатися – хай що хоч роблять, а щоб і духу його тут не було!

За день, коли дівчина крутилася ніби біля кози, встигла познайомитися з юнаком. Це був Андрій Марош із Харківщини. На другий день розповіла йому про неспокій матері й вирішили вони викопати в лісі землянку в безпечному місці, аби дочекатися радянських військ. Фашисти боялися потикатися в ліс, бо там, знали, діяв партизанський загін.

У молодих людей ніби почалося нове життя. Працювали біля тієї землянки, як ластівки біля свого гнізда. І так злагоджено, ніби знали один одного з раннього дитинства. І народилося в їхніх серцях кохання.

Марія кожного дня приходила до Андрія, приносячи йому страви. З’явилася в нього й улюблена – оладки з абрикосовим варенням.

На щастя, радянські війська швидко просувалися вперед, і вже 26 листопада 1943 року Руська Поляна була визволена. Андрій і Марія разом приєдналися до 62-ї гвардійської дивізії та й погнали фашистів із нашої землі!

***

Навпроти хати моїх батьків живе старенька бабуся Катерина. В роки війни була в Германії, повернулася. Щоліта приїжджає до неї подруга з тих, воєнних часів. Якось запросила баба Катерина і нашу родину, познайомила з гостями – батюшкою та матушкою. Серед страв, якими пригощала господиня, височіла гірка оладків, а поряд абрикосове повидло з нинішнього врожаю. Батюшка говорив, що, мабуть, немає на світі нічого смачнішого, як ця страва, якою пригощала подруга його дружини. Ми вірили, бо в баби Катерини абрикоси мали дивовижні плоди: дуже солодкі, ароматні ще й гарні такі – помаранчеві, немов намальовані.

Після обіду ми з батюшкою вийшли з хати і продовжили спілкування, яке виявилося дуже приємним. На той час я працював в органах внутрішніх справ, і батюшка подарував мені 90 псалом. Казав, що зранку його треба обов’язково прочитати. І тоді, що б там не було, все складеться добре. Забігаючи наперед, скажу, що й справді ця порада підтвердилася. Та на початку нашого спілкування, коли ми були ще в хаті, він дуже здивував мене ось чим.

– Як ти гадаєш, скільки мені років?

– Шістдесят, – відповів я обережно, думаючи: «Чи не забагато назвав?»

Батюшка заперечно похитав головою:

– Вісімдесят два!

– Жартуєте?

– Не жартую. Я фізичні вправи роблю щодня.

Тоді взяв табуретку, поставив біля дивана, сів на неї, ноги заклав під диван, руки – за голову й говорить:

– Рахуй! – і почав вигинати прес.

Дорахувавши до 20, я наполягав припинити: «Досить! Вірю, вірю!» – але батюшка продовжив і виконав 100 згинань. Після цього вже оповідав про себе.

Батюшка сказав, що пішов по стезі свого батька, і його життя завжди у різних ситуаціях наповнювалося радістю та Божим благословенням. У роки війни служив у Харківській десантній дивізії. Бувало, у зовсім безвихідні ситуації потрапляв. Бойові друзі дивувалися: «Як це так: там, де ти, навіть кулі не літають!» «Ось така сила молитви!» – підсумував батюшка.

Потім розповів, як його доля міцно переплелася з Руською Поляною. Слово за словом – і я зрозумів, що переді мною колишній десантник Андрій Марош. Виявляється, він не переховувався аж до приходу радянських військ у землянці, а подався до партизанів. І подальша його оповідь нагадувала мені кінофільм, тільки його події поставали переді мною з його цікавої розповіді в уяві. А було це так.

Одного разу отримав від командира завдання підняти в лісі шум, ніби їх не 8 чоловік (таку кількість визначив командир), а цілий батальйон суне на фашистів. Розповів командиру про свою дівчину і попросився саме у її район – Паруси (так називають у нас цю місцевість). Завдання виконали настільки вдало, що налякані фашисти навіть танк направили. Та партизан – як вітер: був – і немає, шукай по світу!

Андрій проігнорував наказ командира повернутися одразу в загін: щось його стримувало, хвилювало. Товариші пішли, а він почав спостерігати за танком. Ось той зупинився і почав крутити баштою: мабуть, розглядав, чи нікого поблизу не видно. Після невеликої паузи навів ствол на їхню з Марією криницю і випустив снаряд. Але він не долетів метрів на 60. З танка повторили постріл – і знову він упав туди ж, куди й перший. І хоч кажуть, що другий снаряд в одне й те саме місце не влучає, та й третій постріл був таким же. Мабуть, наводчиків це роздратувало, і вони рушили на криницю. Андрій був ближче і теж побіг до криниці. Потім згадував: сам не знав, чому так діяв, бо в руках була тільки гвинтівка і декілька патронів; мабуть, сильна віра та постійна молитва надавали впевненості..

Коли танк опинився над криницею – їхньою криницею! – і почав гарцювати над нею, його серце ніби на шматки краялося. На диво, раптом двигун цієї металічної потвори заглух. Андрієві спершу хотілося влучити в паливний бак, але розрахував, що при нинішньому його положенні куля може відлетіти до нього рикошетом. А оскільки люк був відкритий, то Андрій підбіг і вистрелив у його глибину. І з цієї миті став живою мішенню для фашистських танкістів. Куди тепер тікати: до лісу? Далеко. Та й чи добіжиш перед танком? Андрій скочив в окоп, який вони з Марією заздалегідь викопали неподалік, і віддав ситуацію на Божий розсуд: жити або не жити. Стуливши долоні та притиснувши коліна до грудей, зашепотів: «Отче наш…» А тоді з 90-го псалма: «Живи з допомогою Всевишнього…»

Танк рушив до окопу, а накривши його, почав крутитися, ніби втираючи Андрія в лісовий сипучий пісок. Юнак продовжував молитися. Вже й дихалося важче і важче. І коли, здавалося, повітря лишилося на один подих, якась незбагнена сила струснула землю. Андрій ніби аж переповнився незвичайним земним теплом – і разом із цим теплом його виштовхнула нагору вода. Сила струсу була настільки велика, що танк, проїжджаючи в цю мить по краю вирви, що з’явилася від його ж пострілів, за мить перекинувся у неї. За лічені хвилини, вирвавшись стовпом, вода покрила водою низину і танк, а потім все стихло, наче нічого й не було.

І тут з’явилася Марія. Перше, що її вразило, це великий об’єм води. Звідки ж вона могла взятися? Повела кругом погляд і побачила Андрія. Кинулася до коханого – живий! Навіть подряпин ніяких не було, тільки, казав, біль розливався по всьому тілу. Почав оповідати пригоду. Дівчина слухала, і в неї з очей котилися сльози. Чи залишився б живим без Божої підтримки? Ні. Ніхто й не знав би, де дівся та що з ним трапилося. От як з її батьком. Охоплена хвилею радості, цілувала його живі очі, щоки, уста – всього розціловувала: жи-вий, жи-вий! Час немов спинився, навкруги зацарювала тиша. Аж тут сонце запекло, як улітку, і полинула до нього в осінній тиші пташина пісня. День який славний! Андрій і Марія добре розуміли, кому Господь посилав такий день.

Та часу на розкошування у них не було, треба далі швидко діяти. Звичайно, спочатку випрати одяг, потім і чаю можна попити з лісових трав. А мати? Вона ж проти того, щоб Андрій з’являвся у них, аби не зашкодила його поява їм обом. Та Марію після того, що сьогодні трапилося, вже ніщо не спиняло: любов була сильніша всякого страху!

Мати зустріла їх з переляканим обличчям: «Щойно тут були німці! Багато німців! А ви ніби слідом за ними йшли! Я ж просила: зустрічайтеся в лісі в своїй землянці». Марія підійшла до матері, взяла за руки й посадила на лаву, що тяглася від входу вздовж всієї стіни аж до кутка, де висіли ікони Спасителя. Материні руки тремтіли. Вона бачила, що Марія кохає Андрія і ради нього здатна і на безрозсудні вчинки. Плачучи, слухала їхню пригоду. Але хіба такому можна повірити? Могли б щось і простіше вигадати! Андрій і Марія наполягали: то підімо, подивімось! Махнула рукою: «Вірю, вірю. Краще борщем нагодую».

У хаті запанував спокій. А коли переодягли Андрія у батькові речі, зовсім розвеселилися. Батько був невисокий, і юнак у куцих штанях, светрі з короткими рукавами (ніби зібрався тісто місити), виглядав смішно. Марія з матір’ю перекидалися поглядами і хихотіли: у такому вбранні тільки в театрі виступати! Мати насипала борщу з грибами і замість хліба вкинула у миски по грудочці пшоняної каші. Потім подала чай із лісових трав.

– Знаєте, – сказала, – ще ніколи в житті після такого не було мені так добре і спокійно.

– А як же німці, через яких ти постійно колотишся? – спитала дочка.

– Ой, та хай вони пощезнуть, я вже їх не боюся. Бачу, що ви вдвох щасливі, то й себе добре почуваю. А там, як Бог дасть!

– О, це ви правильно кажете, – схвально підтримав Андрій.  – Без Бога нинішній день був би зовсім іншим.

***

Розповідь батюшки виявилася цікавою і незвичайною. Та найбільше мене схвилював факт наявності танка. Ще в шкільні роки мені доводилося чути від старожилів про те, що неподалік села в одному водоймі був затоплений німецький танк. Це видається дивним ще й тому, що всі руськополянські озерця неглибокі, тому й розмови про затоплений танк сприймалися як казка. Все ж були й такі, що запевняли: зі слів їхніх дідів, танк знаходиться десь на Парусах. До речі, й назва місцевості з’явилася від часів Вітчизняної війни. Тут фашисти вирубали й вивезли найкращі столітні дерева, але залишили молоді деревця. На цьому просторі вони майоріли, як «паруса» вітрильників у зеленому морі соснового лісу.

Незгасима зацікавленість знайти затоплений танк штовхала моїх односельців на пошуки. Тому околишню територію не раз прочісували металошукачами і радянські сапери, і цікаві до пригод руськополянці. Але й нині місце його «поховання» залишається загадкою. А тепер з розповіді батюшки виходить, що танк таки не вигадка? Я ще більше зосередився, аби нічого не пропустити з розповіді очевидця. І виявилося, що й для Андрія зникнення танка було загадкою. Він розповів:

 – Увечері я повернувся в партизанський загін і одразу ж отримав від командира покарання: три доби арешту за те, що не виконав наказ про вчасне повернення. Я попросив командира вислухати мене. «Що ж, – сказав він потім, – історія цікава, але її треба перевірити». На ранок кілька розвідників вирушили оглянути місце подій. Дізнатися про це було важливо ще й тому, що за знищену техніку противника бійців нагороджували. На ранок про Андрієву пригоду знав уже весь партизанський загін, і тому всі з нетерпінням чекали їхнього повернення. Одні вірили в те, що з ним трапилося, інші сумнівалися – в кожного щодо цього була своя думка. Розвідники повернулися і доповіли: «Так, вода стоїть, але танка ніде не видно». Що ж, немає танка – немає і нагороди!

Я був розчарований таким кінцем пригоди і допитувався далі:

– А ви особисто пробували його віднайти? Виходить, ви єдина людина, яка бачила його, та й ледве життя не позбулися через нього!

– Після закінчення війни ми з Марією повернулися в Руську Поляну. Звичайно, навідалися до місця нашої зустрічі. Вода вже вся станула, але з того пагорба, звідки мене виштовхнуло (а на ньому був ще один пагорбок), вона просочувалася маленьким струмочком. «Насипмо на нього піску, і хай залишиться нашою таємницею», – запропонувала Марія. За годину ми нагорнули піску більше метра. «От і все, – видихнула захекавшись Марія. – Обіцяємо щороку навідуватися до тебе, горбочку». І тут на вершечку знову з’явилася вода! Вона ніби й нікуди не текла, але й не випаровувалася. «Хіба це не Божий промисел?» – запитав я тоді кохану.

***

На жаль, це спілкування з Андрієм Марошем виявилося останнім – більше ми не бачилися. Але історія з танком отримала продовження. І почалася вона, як не дивно, з одного сну, в якому я побачив краєвид неписаної краси і велике прозоре озеро. Сон був настільки зримий, що я навіть прокинувся від незвичайного блиску поверхні озера. У наступні дні не раз зринала така думка: чи й справді є така краса в нашому лісі? Може, спробувати пошукати? Як же це вибрати час для пошуків, коли постійно в роботі?

Та незабаром трапилася нагода: приїхали з міста гості. Пропозицію прогулятися по лісу прийняли охоче. Я вибрав момент і залишив їх, попрямувавши глибше в ліс. Дивно, але мене ніби хтось вів, бо йшов, не звертаючи. Одну галявину перейшов, другу… Аж ось простелилася переді мною ще одна низина, а посеред неї пагорб, на ньому ще пагорбок, і зверху просочується вода. Диво природи! Може, це і є той самий таємничий пагорб? Окинув поглядом навкруг себе: саме ця місцевість була в моєму сні. Душу охопила така величезна радість, прямо-таки щастя!

Пізніше трапилася мені й криниця, про яку розповідав батюшка Андрій. Така ж, як і колись із його розповідей. Не вистачало тільки сліду від гусениць танка. Сам ліс виглядав так, ніби там ніколи нічого не було, – звичайний, як і скрізь. Скільки років минуло, а ці місця, про які розповідала бабуся й Андрій Марош, залишилися незмінними. Наче лісоруби навмисно їх обходили.

Окинувши поглядом навколишню територію, я відчув на собі енергетику всіх подій. Навіть сонце якось незвично освітлювало місцевість. Так тихо, спокійно…

 

Віктор СТЕЦЕНКО, член літоб’єднання «Провесінь»,

с. Руська Поляна

 

Оцініть матеріал!
(0 голосів)