«Аби ви бачили, діти, як цвіте земля…»

Четвер, 17 листопада 2016 14:24

– …Тяжко тоді люди трудилися. Як згадаю, сама дивуюся, де ті сили бралися: вдосвіта вдома попоратися, корову видоїти, свиням подавати, їсти наготувати, цілий день на ланці чи на фермі, а ввечері ще на свій город бігти, знову свині та корови, дітей-чоловіка нагодувати, попрати. І все це для того, аби отримати чи якомога довше втримати перехідний вимпел, перемогти у соцзмаганнях чи почути оплески на зборах трудового колективу, – так починається наша розмова із Любов’ю Василівною Гладун – донькою Степаниди Артемівни та Василя Микитовича Титаренків із Руської Поляни. – А батьки ж такі були – мати в передовиках ходила біля корів, забезпечуючи їх продуктивність, батько – найсумлінніший у колективі механізаторів на тракторній бригаді. Мають безліч значків та медалей переможців і ударників. Батько помер чотири роки тому, а ми вже за матір’ю доглядаємо.

Степанида Артемівна народилася 1928-го року в багатодітній родині. В сім’ї – шестеро дітей, тож років із 15 вона пішла працювати на хутірську ферму. Брав її до худоби завферми Пантелей Яценко. Потім його змінив Михайло Перевала, потім Іван Лонський. Закінчила чотири класи початкової школи.

– Усе ж вручну робили: і доїли, і корми роздавали, верейками силос розносили, буряки, і вичищали. У групі зразу 15, потім 20 корів. Кожного дня на ферму чи на полігон, де випасалася череда, бігали, або й днювали чи ночували там, – розповідає Любов Гладун. – І ми, четверо дітей, під коровами росли. Малі, а не боялися їх. А потім і самі допомагали матері доїти її групу. І теж усе вручну. І корови нас знали. Пам’ятаю, якось прийшла до матері і гукаю: «Ма, ма!». А корови в загоні були. І одну звали Майка. Вона як учула, і біжить до мене, хоч я вже кілька років не ходила доїти їх. Гарна корова була, попеляста, з великими рогами. І слабенька така. Було, тільки придавиш, а молоко вже біжить. Я її любила доїти. А одна була безрога – Шута. Тікала постійно. То ми робили так: одна тримає за вуха, а друга доїть.

Василь Микитович 1929-го року народження. Рано осиротів, тож із 12 років уже в колгоспі працював їздовим. Воли та бички водив. На ферму корми возив, звідти молоко забирав, а потім вивчився на тракториста. Побрався він зі Степанидою у 1951-му році. А коли народилася перша дитина – донька Галя, то мати пішла працювати у ланку.

– А як могло бути інакше, коли дитину народив – і за пару днів уже знову на роботу? Нікого не обходило, як у тебе зі здоров’ям, що з дитиною. Вже до корів на полігон далеко, тож пішла у ланку. А там теж – твою ділянку ніхто сапати не буде. То як є мати чи свекруха, то вони своє до обіду оброблять, далі мале няньчать, а молода мама тоді біжить свою ланку сапати, – переповідає Любов Василівна. – А потім старші діти молодших гляділи.

Скуштували старші діти заробітків на коноплях теж. На ферму Степанида Артемівна повернулася 1961-го року. Відтоді і кількість корів збільшилася, і апарати для доїння з’явилися, і не одну групу нетелей довелося роздоювати.

– У баби Уляни була коза, тож доїти я вчилася на ній, – пригадує Любов Василівна. – Поки баба на городі, я тишком-нишком видою рогату і гайда на вулицю. А вже коли приходили матері допомагати, тоді вже не до забав. Руки пухли і вві сні ще доїли.

Але, зізнається жінка, якось так тоді велося, що хай які проблеми, хай як тяжко, люди завжди з піснею жили.

– Кожного разу йдуть на поле чи з поля – й неодмінно співають, – з усмішкою згадує жінка. – Їхня ланка-бо дуже дружна була і дуже роботяща.

Василь Микитович у колгоспі був серед передовиків. Удень на полі трудиться, а вночі людям городи виорює.

– Приходить додому, а ми спимо, – пригадує Любов Василівна. – Нічого, – побудить і пороздає всім цукерки. Купував «Шкільну», вона була тоді дорожча за дешеві і популярніші подушечки. Мати сварила за марнотратство, а він тільки відмахувався. А то якийсь час у лісі робив. Не знаю, що саме, але нам привозив кавунів. Уся лава була ними засипана. Тоді якесь життя цікавіше було. А зараз все є, нічим не здивуєш, і тільки хворіємо всі.

– А я пригадую, як батько приходив із роботи і казав: «Ой дівчата, аби ви бачили, як гарно цвіте земля». А я думаю сама собі: «Ну як це земля може цвісти? Що батько каже?». А тоді зрозуміла – під плугом земля переверталася і від вранішнього сонця випаровувалася. Здаля давалося, що цвіте. Ще жнива й не почалися, а він знав, яким буде врожай. По колоску вирахує, а тоді каже, скільки цьогоріч матимемо хліба, – пригадує Віра Шапран, ще одна донька Титаренків. – Він був людиною землі, тому не уявляв життя без неї. Можливо, тому й віддячувала вона йому за труди сторицею. У нього все завжди ладилося.

Тому, мабуть, і отримував по кілька учнів. Було, прийде та каже: «Ох і хлопчиків дали, чи буде з них толк?». А коли дороги в селі стелили, то батько йшов у перших рядах працівників. Навіть Андрій Михайлович якось жартував мовляв, назве одну з вулиць його іменем.

Та й для села він перший помічник – без нагадувань чи примусу виїде о четвертій ранку, щоб розчистити дороги від снігу. «Надворі стихія, а як доярки на ферму добиратимуться чи й у місто люди на роботу?» – такою була відповідь на всі питання. За це й шанували Василя Микитовича.

– Зараз таких людей немає. Уже навіть я пам’ятаю, як дідові коровай підносили та на бричці катали на стадіоні на святі врожаю, – пригадує внука Титаренків Наталя Шапран. – Дід Василь уже тоді в колгоспі й не робив, але до нього все приходили по допомогу. Вже казали: «Дядьку Василю, Ви нічого й не робіть, тільки підказуйте молодим механізаторам».

Дід зразу й ходив, і на току працював, а потім каже: «Та ні, хлопці, ви вчені, тож маєте більше мене знати, а я вже не хочу ні грошей, ні роботи».

 Микола Ненада, колишній обліковець тракторної бригади колгоспу: «Василь Микитович – це була людина неспокійної вдачі. Роки роботи на тракторі зробили його новатором. Щоб підвищити продуктивність праці, він змінив конструкцію плуга – додав до нього ще один корпус. Для цього доварив раму плуга, на місці одного опорного колеса вчепив два, зробив довшим розкіс навіски та поставив пружину для зменшення різких навантажень, що виникали під час підйому та заглиблення плуга. У результаті – на площі вдвоє зменшилась кількість холостих переїздів, а потужність двигуна стала використовуватися повністю. Таким чином, при нормі зяблевої оранки 5,1 гектара він виорював по 8-10, а якогось разу навіть 11 гектарів. У негоду, коли трактор пробуксовує, а орати потрібно, він за 15 хвилин знімав п’ятий корпус. Досвідчений тракторист був наставником для молоді. Навчав Василя Шапрана, Миколу Кривошию, Євгена Кустовського. Добре на тракторі ЮМЗ-6 працював і його син Віктор».

 

Удома своє господарство – город, кози. Тож із п’ятої ранку внуки діда вдома не бачили – він то в лісі, то в захисній жне для них траву.

– Він до велосипеда приварив собі дуги, щоб мішок можна було зручно везти, – пригадує онука Наталія. – Якось набив його гарно травою і тягне додому. А тут назустріч хтось із колгоспних працівників. До нього: «Діду, що в мішку, кукурудзи колгоспної наламали? Висипайте!». А дід так спокійно каже: «Я то витрушу мішок. А от збирати назад будеш ти. І попробуй не зібрати тільки і не прив’язати назад до велосипеда». А з мішка кропива-будячки стирчали. Той покрутився-покрутився, та й поїхав. А дід таки ж повіз кілька качанів кукурудзи додому.

Василю Микитовичу та Степаниді Артемівні, які все життя були в передовиках колгоспного виробництва, правління господарства нагородило відпочинком у Криму.

– Батько жалував і любив дуже матір. Разом вони прожили майже 60 років. Тільки вона попаде в лікарню, так він прямо ридає за нею. Коли вже стали обоє на пенсії, він їй завжди з магазину «добреників» приносив, – пригадує Люба Василівна. – Зараз і молоді так не шанують одне одного, як у старості люди. І внуків дуже любив. Знає, що на канікули прийдуть чи на вихідні, завжди їх цукерками зустрічає. Правління колгоспу для них навіть так звану «зустріч поколінь» організувало.

– Здається, це було у 86-му році. На батьків ювілей зібрали всю нашу родину, на чолі якої була баба Уляна, батькова матір, – розповідає Віра Василівна. – Батько – тракторист, мати – доярка, я біля телят тоді в колгоспі робила, Галя – у пекарні в нашому селі, брат Віктор – тракторист, ще й чоловік Люби, Василь, трактористом теж працював. Свято організували в будинку культури, що на хуторі. Навіть хор із Геронимівки привезли нас вітати.

Титаренки виховали чотирьох дітей, дочекалися дев’яти внуків, 12-х правнуків, ще й одну праправнучку. Всі діти пробували скуштувати колгоспного хліба – Галина та Люба допомагали матері корів доїти, Віра сама працювала телятницею, наймолодший Віктор трактористом трохи підробляв. Та всі полишили. Важкий він, той хліб колгоспний.

Розмова записана влітку 2014 року

Наталія УСЕНКО

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Календар

« Жовтень 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31