«Нас тричі водили на розстріл»

Понеділок, 07 травня 2018 16:16

Маленьку стиглу суничку знайшла у лісі восени 1942-го року, на Покрову, жителька села Геронимівка Надія Деркач. Того дня вони з мамою Ганною Коваленко ходили по дрова. Ця яскрава картина назавжди врізалася в дитячу пам’ять. Як і багато інших подій воєнних часів. Згадуючи про них, зітхає: «Я всю війну проплакала. Були страх і жах».

Початок війни

Коли почалася війна, Надії Трохимівні було років із шість. Напевне сказати не може, бо мала дві «метрики» і не знає точного року свого народження. Чи то 1935, чи 1936 рік. Розповідає, що пам’ятає, як усе починалось.

– Був сонячний день, мати була в місті. Прийшла й каже: «Ви знаєте, що? Почалася війна. Німці перетнули кордон Радянського Союзу. Ці новини оголошують по радіо. Там люди слухають гучномовця на вулиці», – пригадує жінка. – Тоді всі в селі поробили бліндажі й ховалися.

Далі пригадує, як приїздив попрощатися старший мамин брат, дядько Іван Коваленко. До війни він працював «якимось начальником у міліції». А як почалися військові дії, пішов у партизани.

– Запам’ятала, як він приїздив у 1941 році. Тоді сказав: «Дорога моя племінничка, я тобі свої значки почіпляю, бо може вже тебе й не побачу». Усю війну за ним плакала. Але він повернувся живий, – говорить жінка.

Мама співпрацювала з партизанами

Далі виринають спогади про перебування в Руській Поляні.

– Мама співпрацювала з партизанами. Я не знаю як, бо ще мала була занадто. Але якийсь час у нас в хаті було багато «червоних». І на підлозі спали, – пригадує Надія Трохимівна. – Нас, як партизанську родину, взяли в Руську Поляну. Там будували табори для наших. Одні валили дерева, інші їх корували. А один чоловік сидів зверху на сосні й виконував якісь роботи. І при цьому так стукотів, наче там багато людей. А мені казали: Дивись, чи їде «кірж». Тобто німці на мотоциклі чи машині. Я й дивилась. Мені не було страшно.

Пам’ятає літня жінка й «головного партизана області», Сергія Наумовича Пальоху. Говорить, що ходили до нього з мамою і після війни.

– Він мені каже: «А я тебе пам’ятаю, яка ти була у війну. Маленька, а грудки в мене кидала. А я відповідаю, що то не у вас, то в «залізну бабу», – продовжує Надія Трохимівна.

Вісім днів у льоху та німецькі прянички

За словами Надії Деркач, як почалася війна, у селі було багато поліцаїв. З числа своїх же односельців. Родина немало потерпіла від них.

– Поліцаї і сусіди позабирали все з хати. У нас все було: й посуд гарний, і одяг, і худоба. Бо були не ледачі. Хазяйського роду. До війни мама встане, корову подоїть, у Черкаси до ранку віднесе молоко. Сонце сходить – вона вже дома. Бігом зібралась – на 8­му годину йде на роботу в лісництво. І корову забрали сусіди, – старенька вказує рукою в напрямку хат. Далі розповідає, як вісім днів сиділи в погребі, голодні, разом із скотиною.

– Ніхто додому нікого не пускав. У нас тут був концтабір, наче в Німеччині, – розповідає Надія Трохимівна. І переноситься у спогадах до подій однієї з воєнних зим. – Не знаю, який рік був, 1942­й може. Була дуже сувора зима. Прийшли до нас поліцаї Івасик, Афанасій та Ілько. Останній наставив наган мені в рота й каже: «Де твій дядько?» А я там знаю, де дядько? Далі погнали на Черкаси. Тоді, кажуть, багато сімей повезли.

– За парком, по Ільїна, була зупинка. Зразу Перший квартал, там був «Санупр». Отак двері. Сидить моя баба Василина. Я стою, як карикатура: на тоненьких ніжках два ліві величезні військові черевики. Куфайка – одна вата стирчить. Довгий коридор. Вийшли два німці й «джеркочуть» до мене «кіндер, кляйн». І хочуть мене кудись вести. Баба каже: «Йди­йди», – розповідає дитина війни. – Вони взяли хлібину. Із «зубцями» така. Відрізали скибку через усю хлібину, намазали маслом на обидва боки, поклали на целофан і дали мені. А ще п’ятикутних німецьких пряничків. Подивились на мене, на бабу. Похитали головами. Що з нас взяти… Я була дуже хвора. Нас відпустили додому. Як привезли тоді додому, як їли той хліб, не пам’ятаю. А мамку тоді забрали в німецький «ардім» у Смілу. На розстріл. Баба каже: «Їж, доню, прянички. Маму, може, вже й не побачимо». А я: «Ні, мама прийде! Тоді будемо їсти». Баба: «А вона прийде?!» Я кажу: «Звичайно!» У мене було передчуття, що мама повернеться. Бабуся молилась і плакала. Мама прийшла на 14 добу в 2 години ночі. На дворі ­40 градусів морозу. Ми так зраділи. Тоді їли ті пряники. А баба каже: «Бачиш, дитина відчувала…»

Мама мала феноменальну пам'ять. Розповідала, що говорила німцям: «Я з партизанами не зв’язана». Людей на допит брали о 5 ранку. І все записували. Потім перевіряли, чи співпадає. Цьогоріч 2 травня буде 44 роки, як немає мами.

Покровське диво

– Восени на Покрову 1942 року пішли з мамкою в ліс. Мама дров назбирала й шишок. А я знайшла маленьку стиглу суничку. Сонце світить. Прийшли додому. Дивлюся, тьотя Тоня прийшла, дружина дядька Івана. Вона була вагітна. Як зараз пам’ятаю, як вона сидить, така гарна. Бабуся, мама й тітка Тоня зайшли до хати, спілкувались. Потім до нас прийшли поліцаї, які почули про «гостю». Щоб забрати на розстріл. Адже ж вона була «партизанка». Вибивали двері. Баба Василина Кирилівна Коваленко, старі були, больні, 80 років мали. Лежали на печі. Старий поліцай взяв її за волосся і кинув. Бабуся перелетіла аж до сінешніх дверей, вдарилась о косяк головою та плаче: «За що ж ти мене б’єш? Що я тобі зробила? Що я знаю?» – болісно пригадує Надія Трохимівна. У її голосі тремтять сльози. – І били. Досі чую, як плаче тьотя Тоня, як її били «плетькою» по животі: «Ой­ой…. Ой­ой»…

Далі літня жінка розповідає, як їх повезли в Черкаси, у «Салон молодожонів», розташованій по колишній вулиці Уріцького. Говорить, що не так давно була в цьому приміщенні. Тоді там був німецький «ардом», де «тримали, як у концтаборі, їсти не давали, а потім розстрілювали». Пригадує: «двері вправо, як заходити в ЗАГС» і пічку, яка і в роки війни, і потім ще тривалий час була в тій кімнаті. При цьому хитає головою: «Є таки Бог на світі!»

– У тій кімнаті дядько сидів. Такий гарний, у такій гарній формі! І він каже до тітки: «Тоню, а ти чого тут?» Запитує: «Коваленко Іван Якович, хто це?». «То мій чоловік», – відповіла тітка. «А це?» – «Його сестра». «А це?» – «Мати». Тоді він звернувся до мене: «Доцю, не плач!» А на його столі лежала товстелезна пачка петицій від поліцаїв, – веде далі Надія Трохимівна. – Він узяв їх, порвав і в пічку. І попіл розгріб. «Не плач, говорить, вас вже ніхто й пальцем не чіпатиме. І точно, більше ніхто нас не турбував. Потім, як тьотя Тоня приїздила, я спитала, що це був за дядько. «Гарного дядька» звали Василь Пасько з Малої Бурімки. А вона колись була його нареченою. Його потім сину тьотя Тоня й за хрещеного взяла. Після війни його виправдали, бо в роки війни багатьом людям допоміг уникнути лихої долі. Знав, наприклад, якого числа братимуть у Німеччину. І всіх попереджував, щоб люди встигли повтікати.

Закарбувались у пам’яті Надії Деркач і картини звільнення села.

– Геронимівку звільнили партизани. Їх було повне село. Десь восени це було. Нас Господь побачив і врятував, – говорить вона. – У нас був полик під підлогою, повний картоплі. Стріляли. Я ховалася. Спочатку в шафі з одягом. Тоді вбили старосту – бомбили прямо на їхню хату. Багато коней і солдатів побили.

Німецька каблучка від партизана

Надія Трохимівна розповідає, що окрім голоду, холоду та постійного страху за життя власне та близьких, у воєнні часи запам’яталися військові.

– У нас було багато «воєнних» у хаті. Довго так у нас жили. Один мені ще «колєчко» подарував. Німецьке. Старостін прізвище. Каже: «На тобі. Мене, може, вб’ють, а тобі пам'ять буде», – пригадує вона.

Спілкувалась Ілона Левченко

 

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Календар

« Травень 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31