«Запам'ятався боєць у рожевому космтюмі…»

П'ятниця, 15 грудня 2017 08:16

Продовження, початок в №49

Даруйте за запитання, але ж фронт, АТО… Хіба Вам не страшно їхати туди?

– Чесно кажучи, відчуття подвійні: всередині в мене завжди мир та спокій, бо я знаю, що до того, що роблю, мене покликав Господь. Але виникали ситуації, коли ми потрапляли під обстріли, коли ти в тумані, не знаєш, де опинився… Особливого страху всередині немає – Бог забрав його. Але бувають моторошні моменти, коли ти не знаєш, де мінне поле, коли тебе попереджують, що на цій території «працює снайпер», або по цій ділянці дороги потрібно «пролетіти на шаленій швидкості», бо вона на видноті й прострілюється, а бойовики перебувають за 200­300 метрів. І ти чітко це усвідомлюєш і бачиш фізичним оком. Тоді я стаю ще більш зібраною й зосередженою. Спрацьовує й відчуття відповідальності, бо інколи ми ще й концерти веземо, або волонтерів чи журналістів. І я маю привезти їх назад неушкодженими. І вже коли ми повертаємося додому, починаємо розвантажувати каністри, тоді видихаю з полегшенням і заспокоююсь.

Кажуть, що на фронті немає невіруючих людей і трапляється багато дивовижних історій. Чи багато таких подій було у Вашому житті?

– Принаймні, я на фронті невіруючих людей не зустрічала. І див від Бога дуже багато, коли потрапляєш в екстремальні умови, і мав би загинути, але Бог рятує твоє життя. Пригадую, ми їхали з Щастя, де провідували дітей, а потім ще одну бригаду. Нам потрібно було повертатися у певному напрямку, але ми заблукали. Я розуміла, що ми вже півтори години їдемо десь по лінії фронту. Зима, темно, слизько… Нас попередили, що бойовики десь поруч, тож потрібно летіти, і ти не можеш банально зупинитися, щоб подивитися на мапу, бо територія прострілюється. Тобто ти їдеш і їдеш... У нас була група супроводу, бо наш бус зламався і військові дали свою машину. Ось уявіть: офіцер, підполковник, майор і ми не можемо подивитися мапу. На мій подив, працював Вайбер. Я написала до своєї церкви: «Моліться, ми заблукали» (Лора Когут багато років член церкви «Слово життя», що в Черкасах). І плюсики­плюсики­плюсики пішли у відповідь. Люди побачили і почали молитися. Тоді я сказала товаришам, що все буде добре, бо церква вже молиться і Бог нас підтримає. Ми вже прийняли рішення увімкнути навігатор. У зоні АТО це дуже небезпечно: багато людей потрапило в полон через навігатори. Ми увімкнули його, і прилад показав вузенький міст, а ми вже маємо ось­ось виїхати на трасу. Добре, що водій Саша помітив бетонні блоки, які були поперек дороги. Він встиг вдарити по гальмах. Йому закричали: «Вирубай фари, ми – пряма мішень». А водій у відповідь, що ми не розвернемося. Отже, з увімкненими фарами ми розверталися! Поїхали. За певний час побачили якийсь блокпост. Вони, зазвичай, освітлюються дуже погано – якоюсь благенькою лампочкою – і ти не бачиш, чий прапор – наш чи ні. Мова практично однакова, форма – також. Ми дуже повільно підповзали до цього блокпоста і навіть не знали, що робити. Коли я розгледіла кольори нашого українського прапора, сказала: «Боже, як я люблю наш український прапор». Військові на блокпосту пояснили нам, як їхати. Але це не кінець історії! Коли ми повернулися на базу до Слов’янська, хлопці увімкнули телевізор і почули у новинах, що була обстріляна Трьохізбенка, район, де ми блукали. І це відбувалося саме в той час, як ми були там. «Лора, ти уявляєш!!!», – прийшли вони до мене хвилин за десять. Це була пригода, під час якої нас зберіг Бог.

Взагалі, таких «пригод» було дуже багато. Наприклад, я брала участь у музичному турі. Це була команда, зокрема, ансамбль військово­музичних мистецтв, що при воєнно­морському флоті, з Одеси, Олег Осадчий, заслужений артист України, також брав участь. А я – професійний музикант і можу послужити і в цьому. Ми тоді дали 24 концерти по всій лінії фронту, від Маріуполя до станиці Луганської. Виступали не лише перед військовими, але й по клубах, на площах міст. Ми приїхали в П’ятигорівку. Там такий завод стоїть, на території якого ми виступали. І коли йшов наш концерт – паралельно відбувався бій. Я побачила, що заходять змучені й брудні бійці. Тоді й сказала: «От і добре, нехай ворог чує, що у нас свято». А замполіт відповів: «Моліться, щоб тепер ви вискочили звідси, бо вас не лише почули, але й засікли, коли ви сюди в’їжджали».

Скільки часу в середньому триває кожна поїздка, і як Ви потім знімаєте стрес?

– Поїздки бувають різними. Мінімум – три дні, максимум – 12­14. Зараз ми часто веземо концерти­підтримку, щоб підняти бойовий дух бійців. Звичайно, веземо домашню їжу, ліки. Потім з кожним, хто хоче, молимося, консультуємо. Чесно кажучи, після поїздки є банальне бажання поспати. Але оскільки довго не був вдома, і всі раді тебе бачити, скучили за тобою – телефон дзвонить безперервно. Не дуже виходить зняти стрес. Але допомагає спокійна атмосфера: ти потрапляєш в душ, туалет, бачиш свого чоловіка та дітей. Тоді розслабляєшся – все добре. Але насправді волонтери перебувають в дуже великому стресі. У психології є термін – «вторинна травма». Коли ти спілкуєшся з людьми і переживаєш те, що пережили вони. І ти також травмуєшся. Ми вже потрапили на волонтерську реабілітацію, нам допоміг спонсор – були під Яремчею, у жіночому монастирі. У нас була група з 14 осіб із різних міст України. На жаль, двох із них вже немає з нами. Це були два чоловіки – з Хмельницького та Тернополя, і в обох не витримало серце. При тому не можна сказати, що ці люди до того мали хворе серце. Це – наслідок пережитого напруження. Держава якось зараз відсторонилася від волонтерів. І це не правильно. Потрібно робити державні програми реабілітації для них. Волонтери не мають статусу, не можуть пройти лікування. А кожна поїздка – стрес. Тебе так «теліпає» в тій дорозі, 16 годин може тривати дорога в один бік. Я переконана, що волонтерам, які їздять на фронт, потрібно давати статус учасника війни. Не УБД, а саме учасника війни, щоб вони могли проходити реабілітацію.

 

«Мені подзвонили вчора (26 листопада 2017) о 3.30 ранку і попросили молитовної допомоги: «Допоможіть, йде бій, вже одна людина поранена, моліться, будь ласка. Я молилася. Зранку зателефонували й сказали: «Слава Богу! Окрім хлопчика, який був поранений, надалі більше втрат не було». А хлопчика доправили до лікарні без проблем, в нього також все гаразд – за два тижні буде в строю.

Як Вас підтримує родина? Як чоловік взагалі відпускає Вас на фронт?

– У нього тут робота. А у нас троє дітей – я б його і не взяла. Бо коли обоє батьків їдуть в зону, де стріляють, це дуже небезпечно. Діти будуть ще в більшому стресі. Родина сприймає дуже важко – переживають, телефонують. А буває, що по два дні ти «випадаєш» і немає зв’язку, бо, наприклад, стоять «глушилки». А вони тут дивляться телебачення, згадують, що ти поїхав в Авдієвку, наприклад. І тут повідомляють, що Авдіївка обстріляна. Переживають. Чоловік молиться, церква молиться. Але вони знають, що Бог береже нас в цих поїздках. Я завжди кажу, що в перших рядах тих, хто хоче, щоб ця війна закінчилася, – моя родина!

Одного разу подруга Наталка захотіла подарувати мені відпочинок. Я не знала, як сказати чоловікові. Дзвоню, кажу, що тут така справа, мені путівку придбали! Чоловік питає: «Куди?» Я відповіла… Він: «Слава Богу, що не на війну! Їдь!»

Ви перша в області жінка – військовий капелан. Чому виникло бажання отримати таку освіту?

– Я і Люда Свистун з нашої області взагалі увійшли в першу в Україні десятку жінок – військових капеланів. У мене для цього була відповідна освіта – я закінчила Богословський університет. Побачила, що є необхідність на фронті у духовній підтримці. Бо багато не бойових втрат: хлопці п’ють, вбивають себе – стріляються, не можуть справитися з цим болем. Є така організація «Асоціація професійних військових капеланів України». Вони мене давно знали і запросили до себе. Військовий капелан працює не лише на фронті, але й тут. Коли хлопці повертаються, тут буває більше роботи, ніж на фронті. І з сім’ями мирю їх, наприклад, та ще багато чого…

Хлопці бачили на фронті дуже багато див. Вони кажуть: «Дійсно, Бог є». Один з двох моїх водіїв Біблію прочитав на фронті. Тут вони в церкву починають ходити. Коли матеріальне відходить на другий план, і відбувається переоцінка цінностей, на перший план виступає родина. І ти розумієш, що без Бога там би просто загинув. Там, на фронті, все швиденько стає на свої місця.

Війна триває майже 4 роки, стала перманентною. Які зараз на фронті настрої?

– Настрої різні. Про мінські угоди і я кажу «мінські договорняки». Це моя особиста думка. Неправильно, коли хлопці не можуть відстрілюватися, а ОБСЄ просто не фіксує постріли, бо там дуже багато спостерігачів із Росії або країн, які симпатизують їй. Коли у хлопців стріляють, а вони не можуть дати відсіч, а вбивають друга поруч, це накладає відбиток і залишає осад в душі. Хто так воює?! Хотілося б, щоб було інакше.

Спілкувалась Ілона Левченко

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Календар

« Серпень 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31