«Запам’ятався боєць у рожевому костюмі…»

П'ятниця, 08 грудня 2017 15:14

Лора Когут: «Дорогі читачі, хочу побажати всім миру! Щоб ця клята війна нарешті закінчилася нашою Перемогою. Країні бажаю економічного дива та процвітання. Кожній родині – безмежного кохання, радості та терпіння. Божого благословення, милості та захисту в кожне життя. Я вірю, що прийде час, і ми будемо пишатися нашою багатою, талановитою та квітучою Україною!»

 Номер Лариси Когут залишився в мене ще з 2015 року. Два роки тому в нашій родині постало питання руба – допомогти чудовій, не чужій нам людині зібратися на фронт, у зону АТО. У списку – необхідних речей на кілька тисяч гривень. Грошей у людини – катма. Тоді фонд «Час надії» був одним із двох в Черкасах, де реально пообіцяли допомогти, не питаючи: «Ви знаєте, скільки зараз вас, таких?!»

 Телефонуючи, я дещо хвилююся: військовий капелан Лариса Олексіївна Когут – волонтер, людина, яка займається серйозною справою і, безсумнівно, має напружений графік, в якому обмаль вільного часу. Чи погодиться вона зустрітися, аби розповісти нашому виданню про діяльність благодійного фонду?..

Але Лариса Олексіївна легко йде на контакт і обіцяє особисто розказати про волонтерські будні.

Ми зустрічаємося вже незабаром в офісі Фонду, що в Черкасах. На дверях – лаконічний напис: «Допомога армії».

Сама Лора Когут – невеличка на зріст рухлива білявка, буквально влітає у приміщення і обіймає мене, вітаючись. Дивлячись на неї, з повагою згадую, що в цієї неймовірної людини за плечами близько 30 виїздів на фронт – в зону АТО.

Ларисо Олексіївно, Ви пам’ятаєте, як усе починалося? Скільки років ви вже займаєтесь волонтерською справою?

– Наш благодійний фонд «Час надії» заснований у 2009 році для того, щоб допомагати дітям. Маємо невеличку команду клоунів, ляльковий театр. Коли почали виводити війська з Криму, зібралися різні люди, навіть не всі з нашого Фонду: була дівчина з телебачення, Тетянка Волочай, був Серьожа Крикун, афганець, мій чоловік, ще один чоловік на прізвище Терещенко, який взагалі ходив, спираючись на дві палички. Спільним зусиллями в березні 2014 ми зібрали першу гуманітарку. Більше 8 тонн від Черкащини. Ще не було війни. Тоді люди передавали навіть побутову техніку й дитячий одяг, бо в тій групі їх було понад 200. Це був підрозділ льотчиків Юрія Мамчура із Бельбека, десантники з Феодосії, із Перевального – берегова охорона. Саме ці підрозділи виводили з Криму. Так ми почали. Привезли їм гуманітарку, концерт та євангелізацію.

– Тоді ми вперше передали дитячі роботи – малюнки, поробки від дітей з Корсунь­Шевченківського інтернату. Ми зателефонували їм і сказали, що їдемо, а наступного дня у нас вже була велика коробка з усіма цими роботами, – розповідає Лариса Олексіївна. – Ми ще не знали, чи такі подарунки взагалі сприйматимуться – це була перша спроба. А потім – війна­війна­війна. Усі очікували, що вона швидко закінчиться, але вона затяглася.

Ми почали допомагати фронту. Було на той час 9 маркетів, де стояли наші волонтери з візками й роздавали листівки із закликом про допомогу та списком необхідних продуктів. Люди підходили, клали продукти з наших «списків». Приносили ліки та багато іншого. У нас була команда водіїв, які привозили все це сюди. У той час в нас були ще й інші кімнати. Ми все складали й підписували. Обов’язково, щоб була й духовна пожива, клали до кожної посилки «молитву покаяння» та «Новий Заповіт», російською та українською. Потім, коли ми налагодили роботу, я почала виїздити й сама.

Скільки разів Ви особисто виїздили до зони АТО?

– Моїх виїздів близько 30­ти, після 20­го – перестала рахувати. Ще ми відправляємо допомогу «Новою поштою».

Скільки людей зараз у Вашій команді?

Ми колись порахували заради цікавості: спочатку було понад 200 осіб. Були люди, які пакували, були чергові «на маркетах». Зараз у нас 50­60 осіб. Ми проводимо свої заходи, тоді телефонуємо людям та збираємо їх.

Подейкують, що зараз збирати гуманітарку набагато складніше?

– Погоджуюся. Коли був так званий пік: події у Слов’янську, Рубіжному, Сєвєродонецьку, багато народу «включилося». Я думаю, якщо цього не сталося, була б уже війна й тут. А так – волонтери «перекрили» потреби, які були на фронті на початку війни, бо в армії не було нічого: ні зброї, ні «броніків», ні касок, ні наколінників, ні тактичних окулярів. На одному з постів стояв боєць у рожевому лижному костюмі, літом люди стояли в шльопанцях. Передавали все, від зубних щіток до сірників. Тоді люди приносили багато всього. Зараз – менше. Тому що складніше стало жити: й медикаменти, й комуналка, ціни на все виросли. Є з чим порівняти. Але зараз і гострої необхідності немає в таких елементарних речах, як шампунь, наприклад. Потрібні, звичайно, чай, кава, вітаміни, оптика, ліки. Ми моніторимо це й відвозимо.

Збирати та доправляти гуманітарку юридично складно?

– Звичайно, війна є війна, і ніхто спеціально не готував під неї документи. Ми додали до свого статуту роботу з переселенцями, пораненими та АТОвцями. А на той час, коли в нас просили «броніки» чи каски, були готові, що нас звинуватять у неуставній діяльності. А що робити? Пам’ятаю, році в 15­ому був якийсь «фінт від уряду»: усі волонтери мали сплачувати 26 відсотків податку! Тоді всі ми, волонтери, піднялися. З тюбика зубної пасти відділити 26 відсотків, чи з пари шкарпеток? Якщо ми зібрали, спакували й передали, нічого не заробляючи при тому. А ще й шукаємо кошти, щоб заплатити за дорогу, бо солярка дуже дорога, нам ніхто не платить за амортизацію машин, а ремонт забирає шалені кошти.

Я, зазвичай, їду як військовий капелан, маю посвідчення, то здебільшого проблем на блокпостах не виникає.

Навіщо Вам все це: війна, поїздки, небезпека?

– Знаєте, це питання кожен волонтер ставить собі час від часу. Воно постає і відходить. Волонтерство для мене – внутрішній поклик. Частина тієї роботи, яку Бог покликав мене зробити. Одного разу я молилася, і Бог сказав мені, що «Ви будете благословенням для дуже великої кількості людей». Інші люди, взагалі з іншої країни, які були тут в гостях, отримали таке саме одкровення. Звідки люди­патріоти приходили в нашу команду, я навіть не знаю: і віруючі, і наші, і з інших церков, і атеїсти. Це – поклик. У Біблії написано, що ми створені для добрих справ. Є біда – і ти можеш­не можеш, але маєш щось робити, бо це потрібно. Я вірю, що ми дійдемо до кінця, до перемоги, а надалі займатимемося реабілітацією дітей, родин учасників АТО. Тому що, коли людина повертається з війни, вона ніколи не буде такою, як раніше, бо набула нові навички, пережила величезні стреси. Окрім того, вони знають тепер, що таке справжнє братерство, коли ти повертаєшся і знаєш, що твою спину прикривають. Але цим хлопцям потрібно допомогти і з душевними проблемами, і з залежностями.

Для Вас особисто, що змінилося за ці роки? Який відбиток наклала волонтерська діяльність на Ваше життя?

– Життя усіх волонтерів розділилося на «до» та «після». Ніхто не думав, що буде війна та інформація про неї висвітлюватиметься, сповнена брехні та цинізму. Ми не думали, що будемо ховати своїх бійців. Нещодавно попрощалися з Серьожею Сиротенком. У нього залишилося троє діточок. І це дуже важко. У мене всередині є радість від того, що хоч щось ми можемо зробити. Можна сказати, що ми увійшли до історії, як перші волонтери. До цього ніхто не знав, що це таке. Є радість від того, що з’явилися нові друзі, команда. Дуже гарні волонтери. У мене з’явилися колеги­друзі з числа волонтерів. Ми телефонуємо одне одному, спілкуємося і навіть зустрічаємося у реальному житті, на якихось святах­урочистостях, наприклад, покладанні квітів. Ми стали як родина. У мене додалося терпіння, жертовності, розуміння хлопців­військових. Зросло бажання допомогти. Я почала дуже багато читати, зокрема, про післявоєнний синдром, що ми можемо зробити. Я набула солідні знання з цієї теми. До того ж, навчаюся і як капелан. Школи капеланів працюють за взірцями НАТО. Важливо, щоб наша діяльність давала плоди. Адже наша діяльність – різнобічна, бо війна зачепила всі сфери життя. Я знаю, що тут, в нашому Фонді, бійці завжди отримають допомогу. Нерідко вони приїздять з фронту, ставлять печатку в військкоматі та йдуть одразу до нас, бо знають, що тут не тільки чай, але й підтримка. Наприклад, зараз хлопців втягують у політику, бо АТОвцям довіряє суспільство, це розуміють політики і починають їх потроху «дерибанити» – один схиляє на свій бік, інший – на його. Я кажу: «Хлопці, будьте мудрими. Не спирайтеся лише на свої емоції. Не будьте жертвами, адже все це тягнеться не один рік – а результат який?» Хлопці­АТОвці – дуже емоційні, бо за ідею віддавали своє життя.

 Офіс "Часу надії" – невеличка кімнатка, вщент заставлена речами. Ось на столі, поряд із «Кобзарем», примостилися дві м’які іграшки – черепашки-Ніндзя. З коробки поруч виглядають скручені газети. І ще сила-силенна коробок та пакуночків з усілякими потрібними речами. Більшу частину вільного простору займає якась дивовижна технічна конструкція. Це – пічка-буржуйка з баком на 30 літрів води всередині. Можна не лише водички закип’ятити, а й речі посушити на ній. Таке чудо виготовляє для фронту ЧеркасиЕлеваторМаш. І скільки не замовляють буржуйок, завжди просять саме її, бо найкраща, – пояснили мені.

 

Продовження в наступному номері

Ілона Левченко

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Календар

« Липень 2019 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31