Замість куняти над швейною машинкою ішла під палюче сонце в поле

Вівторок, 25 липня 2017 08:28

Марія Щербина вже давно на пенсії, та й досі не може сидіти без діла. А що вже нездужає зробити – так допоможуть її доньки – Лідія та Ольга. Спочатку поспішають обробити материн город, а потім беруться за свої. А ще, кажуть, мати любить квіти, тому під її вікнами розкинулася величезна клумба з трояндами – втіха Марії Кирилівни.

Шкільної науки в Марії Кирилівни мало – треба було матері допомагати, яка тоді в колгоспі на трудодні працювала. Потім вийшла заміж. Згодом шкодувала, що так рано.

– Дівчата ідуть мимо двору до клубу, який щойно відкрився тут, під боком, і гигочуть, а я сиджу на призьбі й ридаю, поки чоловік не вийде та в хату не зажене: «Якого ти дідька ревеш?», – пригадує бабця Марія. – І так мені себе шкода, що молода та дурна така була. Ще ж би тільки з подругами погуляти, а тоді тільки коли-не-коли з чоловіком на виставу чи в кіно прийдемо до клубу. Вже мої діти сміялися згодом та казали: «Нічого, мамо, ми за вас догуляємо».

Щойно молодшій виповнилося два роки, Марія віддала її в садочок, а сама – на роботу в колгосп. Причина поспіху – земельна. Свекор, на якого була оформлена земля біля хати, помер. Чоловік Марії Кирилівни працював у Черкасах, тому частину землі в Щербин і забрали – з 27 залишили тільки 15 соток.

– Землі школа було, – зізнається Марія Кирилівна. – Ну як це по твоєму городу будуть чужі люди ходити? Так у 57-му році і пішла працювати в садово-городню бригаду Миколи Стеценка. Зразу і будинок на мене переробили, став двір колгоспний, а землі 25 соток отримали, як і всі колгоспники.

Тоді «на садку» жоден клапоть землі не гуляв. Між рядами яблунь росла і полуниця, і помідори, і кабачки. Дівчата, навантажені лантухами, виносили овочі на шлях, де їх чекали машини та підводи.

– Лантух коли підставлю, то насипають повний – не дивляться, що мала та миршава, – сміється Марія Кирилівна. – Сама, як лантух величиною, але однаково треба нести. А пішла туди працювати, бо якраз дитячий садок по дорозі був. Дітей завезла і гайда з корзинами на роботу. А ввечері, бувало, що й Ліда сама забирала молодшу Олю та й ішли додому.

Пригадує Марія Кирилівна, що натягається лантухів, але додому боїться і яблука дітям принести – покарають. Було таке, що й судили односельців за крадіжки.

– Проте, якщо молодиці дебелі, то попідкладають яблук у пазухи і йдуть собі. А в мене ні пазухи, ні яблук, – жартує жінка.

Якщо трудоднів, відпрацьованих на садку, не вистачало, то Марія Кирилівна шукала роботи і в коморі, і на току, щоб тільки рік зарахувався. Взимку перекваліфіковувалася в «модістку». Шила і собі, і людям. Навіть запрошували у швейну її працювати. Але відмовилася. Чого?

– Це не моє. Мені все життя треба було бігти. А ще я дуже любила і люблю землю, – зізнається Марія Кирилівна (у цю мить згадала матір з кіноповісті Довженка «Зачарована Десна», яка так любила «саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало». Очевидна істина – були, є і будуть ще народжуватися люди праці, люди землі, з яких майбутні митці братимуть собі образи вічного. – авт.) – Дівчата стали згодом кидати колгосп та переходити в місто працювати. Нарядиться, як бариня, і їде в Черкаси. А я як подумаю, що треба сидіти влітку та куняти над швейною машинкою, так мені і перевертається все всередині. Боже збав, я краще на поле в спеку побіжу.

Ці слова були пророчими. У 1973-му році жінка перейшла працювати на поле – в ланку Катерини Головченко. Тут робота була і влітку, і взимку. Розпочинали з парників, потім висаджували розсаду, а далі – пішло-поїхало. Не було спокою і взимку, коли витягували коноплі.

Ходили працювати і свята – за них, розповідає Марія Кирилівна, вдвічі більше платили. Зразу в ланці і до 20 осіб трудилося, а згодом ледве десяток набиралося. Дівчата збиралися на перехресті вулиць Леніна та Ломоносова зі своїм ремеслом. Сільські модниці взимку наряджалися в теплі хустки та фуфайки, а влітку – спідниці, сорочки й обов’язково платки на голови. Варто було тільки на машину сісти, так зразу й пісні лунали. Тренували голоси на довгих дистанціях, приміром, поки доїдуть з коноплями до Вільшанки чи до Дніпра – не одну нову пісню вивчать.

З розповідей колгоспниць про роботу на коноплях можна цілі оповіді писати. Їх зміст – це постійна тяжка праця, результат якої хвороби, а часто й каліцтва. Приміром, один із сюжетів був і в житті Марії Кирилівни. Діставати замочені горстки конопель із води посилали молодших дівчат. Старші жінки спокійно казали, що за свій вік їх натягалися, інші боялися, треті – просто хитрили. Не раз між конопляними кругами дівчата шугали під воду.

– Я один круг обрубала і взялася за другий, – пригадує Марія Кирилівна. – Тільки раз вдарила лід, так між кругами і шубовснулася під воду по груди. А воно таки глибоко. Та добре, що якось зорієнтувалася – схопилася за один та другий круги, з’єднала їх і якось викарабкалася. Мене на машині відвезли додому, переодяглася та й поїхала назад дня доробляти. До 85-го коноплі в колгоспі садили. Ну вже коли однорідні стали вирощувати, то трохи легше було. І косили машинами, і молотарки молотили. А ми зерно перевівали, в мішки в’язали, а вимочені та висушені коноплі в Золотоношу возили. Всю дорогу мені ці коноплі були – тільки один рік, перед пенсією, їх не садили.

Не легшою була й робота на полі. Працювали дівчата дружно – «злиняти» від роботи не давали одне одному. Ланка отримувала наряд від бригадира, значить кожен має виконати однаково.

– Приміром, помідори ходили збирати зі своїми кошиками. Я завжди брала найбільший, але наповнити ним ящика не могла. Тому добирала помідорів ще цілу пелену і все це тягла до машини, а вона стояла аж на шляху, – пригадує Марія Кирилівна. – Кожна свої ящики рахувала. А коли хто прийде з маленьким кошиком та почне по сторонах ще гав ловити, то отримає зразу ж на горіхи від своїх.

Хоча бувало, що й сварилися поміж себе – не тільки за роботу, а й через «кепський характер» котроїсь.

– Працювала в нас така скандальна молодиця, – пригадує Марія Кирилівна. – Бувало, дістане кого хочеш. Плачуть потім дівчата від неї. А то стала мене займати. Ну, поки діло до мене мала, то я ще змовчала, щоб не сваритися на весь куток. А коли вже стала дівчат моїх займати – скипіла. Кажу: «Не дивись, що така мала вродилася, а задавлю своїми ж руками, якщо будеш щось говорити про дітей моїх. І ніхто ж за тебе й не вступиться тут, так і знай». Більше не займала.

Заробітки були не високі. Якщо за місяць півсотні нарахують, то це були великі гроші, каже Марія Кирилівна. А так щомісяця отримували 30 рублів. На коноплю нараховували «прогресивку» – як коли за конопляні дні і по 250 рублів виходило.

– Ми розуміли, що колгосп отримує в десятки разів більші гроші, а ми вже так – «поляпані шматки» за свою роботу. Але часто і їх доводилося витребувати в конторі. Поки гроші віддадуть, то вже й весна – до нових конопель ставай, – із сумом згадує жінка. – А у відповідь чули: «А що, тобі на хліб не вистачає?».

Марія Кирилівна скромно каже, що в колгоспі її цінували, у шухлядах її столу є не одна медаль «Ударника труда» та не одна грамота від правління колгоспу. Бачили її фото й на дошці пошани. З дівчатами з ланки відпочивала і в санаторії «Світанок». А у вихідні найулюбленішим місцем для відпочинку молодиць із кутка Щербини стала «свая» на кутку вулиці.

– Як тільки сіли, так і пісні співаємо, – пригадує жінка. – Хоч і бідні були, але якісь простіші та душевні. У магазинах наче й було все, проте ми не дуже купували – тримали своє господарство, з цього і жили. Хату будували, і дітей треба піднімати, а на 35 рублів дуже не накупишся всього. Проте веселіші були, завзятіші.

Із середини 80-х у колгосп усе менше й менше стало йти молоді працювати. Люди шукали і роботу легшу, і зарплатню більшу. Залишався стрижень зі старих кадрів, проте й вони скоро пішли на пенсію. Розпалася і ланка Марії Щербини, щойно та пішла на заслужений відпочинок. Її натруджене тіло «відмовляло», та душа ще рвалася до роботи. Не раз снилося, що дівчата сіли на машину та поїхали, а вона не встигла за ними.

– Я не вірила, що буду довго вдома, – каже Марія Кирилівна. – Думала, трохи пересиджу і піду знову в колгосп. Тоді вже ж не треба було виходів на роботу рахувати. Можна тільки й працювати. А тут ще машина забирала людей біля берізок. То, було, тільки очі туди й стирчать. Ну, щоб не рвалася, так молодша мені підкинула внуку Аню, а сама раніше пішла на роботу. Так і звиклася.

Наталія УСЕНКО,

фото з особистого архіву Марії ЩЕРБИНИ

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Календар

« Жовтень 2018 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31