«Проблеми виникають навіть у Німеччини»

 Олександр Вельбівець – голова Черкаської обласної ради

 − Реформа децентралізації розпочиналась в дуже складних умовах – економічний спад, політичні протистояння, зубожіння народу і все це на тлі війни з Росією. Рівень недовіри до влади з боку населення був надзвичайно високим. В той час важко приймалися будь-які відповідальні рішення, а особливо доленосні для країни. Та найбільш складним завданням стало впроваджувати ці рішення у життя.

На місцевому рівні виникали неабиякі проблеми. Окрім того, що люди не усвідомлювали потреби у децентралізації, не розуміючи її переваг, так ще й сільські голови гальмували об’єднавчі процеси. Кожен з них був ніби й не проти об’єднання, але за умови, що саме його населений пункт стане центром громади. Таке «перетягування ковдри» лише гаяло дорогоцінний час. Я сподіваюсь, що подібні речі лишились в минулому і сьогодні кожен керманич реально оцінює власні можливості та потенціал свого міста, селища, села. Також всі усвідомлюють беззаперечні переваги такої форми місцевого самоврядування, як ОТГ. На моє глибоке переконання, сьогодні це найбільш досконалий вид владного управління.

Не буду заперечувати, що не всі проблеми поки що вдалося вирішити. Прогалини існують навіть у законодавчій базі. Але над їх усуненням активно працюють Народні депутати, а також вітчизняні та міжнародні спеціалісти. Обласне керівництво, в свою чергу, продовжує роботу над створенням нових громад на Черкащині.

У реалізації реформи ми рівняємося на Польщу, Данію, Німеччину. Коли ми аналізуємо, як відбувалася  децентралізація у цих державах, нам здається, що там не було проблем. Але це не так. Під час однієї з робочих поїздок я відвідав Німеччину і дізнався багато цікавого про історію адміністративного устрою цієї країни. Не заглиблюючись у деталі, скажу, що об’єднання міст в громади там відбувалося зі значними суперечностями. Була й соціальна напруга, й протестні рухи серед населення, а подекуди навіть опір з боку місцевих посадовців. Але шляхом переговорів та компромісів Німеччині вдалося досягнути гідних результатів у децентралізаційній справі. Підсумовуючи сказане зазначу, що ми можемо вивчати іноземний досвід, але не потрібно сприймати його, як беззаперечний взірець. У нас власний шлях і слідуючи ним ми збудуємо сильну й заможну країну.

 «Зупинимо відтік населення»

 

Максим Поляков − Народний депутат України

 − Реформа децентралізації – це складова трансформації України у дійсно європейську державу. Це, мабуть, найбільш доленосна для нашого суспільства реформа. Які ж головні здобутки децентралізації? Для мене відповідь  очевидна. По-перше, вона відкрила для громад унікальну можливість – самостійно визначати ключові напрямки розвитку і залучати для цього кошти. Їх надає держава через Державний Фонд Регіонального Розвитку і міжнародні фінансові фонди,  через чисельні програми і гранти, які сьогодні реалізуються в Україні, а також спрямовує громадам Державну інфраструктурну субвенцію. По-друге, на селі з’явився неабиякий стимул для власного розвитку, адже більшістю наявних та залучених (зароблених) коштів тепер розпоряджаються самі ОТГ. Це стимулює роботу на місцях з пошуку інвесторів, підтримки підприємницької та виробничої діяльностей. По-третє, з’являється широкий спектр для самореалізації сільського населення. Для того, аби збудувати кар’єру, активним і талановитим громадянам не потрібно «тікати» до великих міст або деінде – необхідні умови створять в ОТГ.

Децентралізація вплине на підвищення рівня життя українців і допоможе вирішити ще одну болючу для нашої держави проблему - відтік населення за кордон.

 «На розвиток громад у наступному році планують закласти 10 млрд грн.»

 

Сергій Слинько – Директор Черкаського відокремленого підрозділу Установи «Центр розвитку місцевого самоврядування»

 − Першопрохідці серед утворених ОТГ виконали надзвичайно важливу функцію – навчили готувати документи і проходити конкурсний відбір для отримання громадами коштів ДФРР та інфраструктурної субвенції.

Наразі ми спостерігаємо надзвичайну об’єднавчу динаміку. Так, якщо у 2015 та 2016 роках у Черкаській області було утворено по три громади, то у цьому році новоутворених ОТГ вже 20: Селищенська, Моринська та Карашинська  ОТГ  Корсунь-Шевченківського району, Степанецька та Ліплявся ОТГ Канівського району, Ротмістрівська ОТГ Смілянського району, Шполянська та Матусівська ОТГ Шполянського району, Мліївська ОТГ Городищенського району, Іркліївська ОТГ Чорнобаївського району, Зорінська ОТГ Золотоніського та Драбівського районів, Паланська ОТГ Уманського району, Кам’янська ОТГ Кам’янського району, Степанківська ОТГ Черкаського району, Іваньківська ОТГ Маньківського району, Жашківська, Бузівська та Соколівська ОТГ Жашківського району. 24 грудня відбудуться вибори у Михайлівській ОТГ Кам’янського району та Буцькій ОТГ Маньківського району. 

Сьогодні Черкаська область входить в п’ятірку областей України за кількістю утворених у 2017 році  ОТГ .  Власні доходи громад зросли у чотири рази, доходи бюджетів ОТГ з трансфертами зросли у вісім разів.

У наступному році на проекти розвитку громад планується закласти 10 млрд грн. Обсяг коштів аналогічний тому, який закладали в поточному році. Тільки з однією різницею: якщо цьогоріч за ресурси конкурували понад 400 ОТГ, то в наступному їх число зросте до 700. А це означає, що вимоги до проектів та їх наповнення будуть зростати.

Для підвищення якості проектного планування та рівня готовності спеціалістів ОТГ, Черкаський підрозділ ЦРМС запланував провести низку тренінгів-семінарів з проектного менеджменту, які будуть організовані до кінця 2017 року. Ми маємо на меті вирішити одразу декілька завдань. По-перше, надати теоретичні знання і практичні кейси з підготовки проектів, які можуть використовуватися як для залучення коштів державних програм, так і міжнародних інституцій. По-друге, сприяти підвищенню рівня готовності спеціалістів ОТГ. По-третє, відібрати найбільш цікаві ідеї розвиткових проектів і допомогти громадам підготувати їх, щоб надалі вони могли подати їх на конкурси й отримати кошти.

 «Долю та шляхи розвитку громад визначають її мешканці»

Григорій Перерва – Радник з питань регіонального розвитку Черкаського відокремленого підрозділу ЦРМС

 − Надзвичайно вагомою складовою процесу децентралізації в Україні є системна і цілеспрямована діяльність новостворених громад відповідно до узгодженого на місцевому рівні плану дій. Як правило, це стратегія розвитку громади - формалізований і послідовно викладений на папері комплекс рішень і дій, за допомогою яких обираються методи та засоби досягнення мети. Кажучи простіше, стратегія розвитку громади – це документ, котрий показує загальну мету громади й головні напрямки її реалізації. Розробником стратегії виступає сама ОТГ. За останній рік якість і глибина стратегій, розроблених новоствореними громадами, суттєво зросла. Головною відмінністю стало активне залучення населення на всіх етапах стратегічного планування.

Включення громадськості до створення стратегії запозичили в країнах Західної Європи та Америки, де подібна практика є однією з найважливіших умов успішної реалізації різноманітних проектів. Тепер участь громадськості не обмежується лише  консультуванням чи  співпрацею під час ухвалення рішень, а передбачає участь мешканців, громадських організацій, господарських партнерів у спільній діяльності на всіх етапах втілення місцевих проектів. Профільні спеціалісти, які раніше повністю готували стратегії, тепер лише надають консультації. А це означає, що долю та шляхи розвитку громад зараз визначають їх мешканці.

Артем Яковлєв

Найуспішніші керманичі об'єднаних територіальних громад із різних областей України, а також експерти з питань місцевого самоврядування ділилися власним досвідом, історіями здобутків та корисними порадами на Регіональному форумі: «Залучення ресурсів для розвитку територіальних громад», що відбувся 26 жовтня за сприяння Черкаського центру розвитку місцевого самоврядування.

Захід організовано за підтримки Програми «U-LEAD з Європою», Мінрегіону та Департаменту регіонального розвитку Черкаської ОДА. До участі у Форумі долучилося понад дві сотні осіб. Серед них лідери місцевого самоврядування, представники виконавчої та законодавчої гілок влади, спостерігачі від європейських фондів, аналітики й спеціалісти з питань впровадження реформи децентралізації.

«Навіть закоренілі скептики бачать очевидні переваги»

 Юрій Ткаченко – голова Черкаської обласної державної адміністрації

 Я пригадую 2014 рік, коли ми лише розпочинали децентралізаційний процес на Черкащині. Сказати, що було важко – означає не сказати нічого. Люди з районів негативно сприйняли звістку про реформу, бо не усвідомлювали переваг, які вона передбачала. Ми «запустили» тривалу інформаційно-роз’яснювальну кампанію. Ця робота не обмежувалась публікаціями матеріалів у ЗМІ та на офіційних сайтах адміністрацій, доводилось особисто виїздити на місця та пояснювати населенню які фінансові перспективи гарантує реформа.

З того часу минуло понад три роки і сьогодні ми вже обговорюємо не проблеми впровадження реформи, а успіхи місцевих громад, досягнуті шляхом її реалізації. Саме у такі моменти усвідомлюєш, що титанічні зусилля і роки напруженої праці не минули даремно.

Хочу відзначити позитивну динаміку, що спостерігається навколо утворення нових ОТГ.  Якщо торік  в області було лише три об’єднані громади – Білозірська, Єрківська та Мокрокалигірська, то до кінця 2017-го їх має бути 26. А це свідчить, що найгучніша українська реформа останніх років дає позитивні результати. Сьогодні владі вже не потрібно переконувати когось об’єднуватись. Людей переконують конкретні факти – стрімке зростання можливостей громад, економічна та соціальна стабільність, збільшення ресурсної бази – подекуди у 3, 4, а то й у 5 разів. Такі очевидні переваги змушують переглянути власне ставлення до децентралізації навіть найбільш закоренілих скептиків.

«Не хочу, аби Черкащина їхала у «товарняку»

 

Володимир Міцук − сільський голова Білозірської ОТГ

 − Тих місцевих керівників, які ще не розпочали об’єднавчих процесів, хочу застерегти, що зволікати далі не можна. Адже ОТГ, утворені в останню чергу, отримають найменше ресурсів та мінімум можливостей для реалізації власних проектів. Схожу ситуацію я вже спостерігав у Польщі. Там децентралізація відбувалася за умов подібних до українських, але завершилася ще на початку 2000-х років. Минуло вже понад 10 років, але ті ґміни, які взяли ініціативу у свої руки на початкових етапах впровадження реформи, сьогодні живуть відчутно заможніше, аніж ті, хто зволікав до останнього. Тому закликаю усіх сільських і міських голів використовувати можливості, що надає децентралізація та створювати нові громади. Зрозумійте, найбільш зацікавленою стороною у цьому питанні є саме жителі майбутніх громад. Адже утворення ОТГ дозволить отримати кошти державної субвенції та втілити у життя необхідні проекти, реалізація котрих відкладалась десятиліттями.

Пригадую час коли було створено Білозірську громаду. Тоді, менш ніж за рік, нам вдалося залучити 13 мільйонів гривень. Це й державна субвенція, і гроші ДФРР, і кошти, отримані від участі у різноманітних вітчизняних та міжнародних грантах. Завдяки цьому ми відновили, а подекуди й створити з нуля об’єкти інфраструктури, відремонтували амбулаторію, оновили матеріально-технічну базу місцевого комунального підприємства. Також було відкрито Білозірський ЦНАП, який за якістю та оперативністю надаваних послуг не поступається черкаському. Ми перетворили сільський Будинок культури радянського зразка на сучасний центр культури і дозвілля, а будівлю сільської ради перепрофілювали відповідно до потреб об’єднаної громади. Загалом, в Білозірській ОТГ реалізували 17 значних проектів на загальну суму 7,3 млн грн.

У 2018 році, за кошти субвенції, ми плануємо здійснити капітальні ремонти доріг, реконструювати вуличне освітлення, відремонтувати Будинок культури у Ірдині. За кошти ДФРР буде відремонтовано внутрішні електромережі і дах центру культури і дозвілля. Також планується придбати розширену лінію з виробництва пелет та паливних брикетів для забезпечення котелень та топочних бюджетних установ паливом власного виробництва.

Зрозуміло, що державний ресурс не безмежний, так само, як і ресурси донорських організацій та фондів. З кожним роком коло можливостей для новоутворених громад звужується. Тому міста і села, які гальмують об’єднавчі процеси, чекаючи адміністративного примусу згори, втрачаючи не лише час, але й гроші.

Я часто порівнюю децентралізаційну реформу з мандрівкою потягом. Всі ми їдемо в одному потязі, щоправда, у різних вагонах. Ті, хто виявив ініціативу у 2015-2016 роках, сьогодні мандрують з комфортом в купе. Громади, які об’єднуються лише зараз, їхатимуть у плацкарті. Ну, а ті, що й надалі відтягують реалізацію реформи,  поїдуть в загальному вагоні, а можливо, й  ще в менш гарних умовах.

Черкащину я завжди уявляв локомотивом вітчизняної децентралізації. Особисто мені буде прикро, якщо недалекоглядність деяких місцевих керманичів «забронює» нашій області місця у «товарняку».

 «Політика закінчується на рівні районів»

 

Олексій Рябоконь – заступник голови Асоціації об’єднаних територіальних громад України, міський голова Пирятинської ОТГ Полтавської області

На семінарах та форумах, організованих для голів об’єднаних громад, нас вчать раціонально використовувати кошти. Я вважаю, що це докорінним чином невірно. Перш, ніж витрачати кошти, людину потрібно навчити їх заробляти.

Коли мене було обрано головою Пирятинської ОТГ, я, в першу чергу, почав шукати шляхи наповнення бюджету. Комунальні підприємства, котрі розміщуються на території громади, не є прибутковими установами і самі потребують фінансового утримання. Для того, щоб  заробити грошей, необхідно привабити підприємців. Розумієте, потужний інвестор – це життєва необхідність для майбутнього кожної громади. Це і робочі місця, і податки на користь місцевого бюджету. Також, це підтримка вашої інфраструктури, допомога об’єктам соціальної сфери, фінансування місцевих урочистих та святкових заходів тощо. Привабивши бізнес до свого міста чи села, ви створите підґрунтя подальшого економічного розвитку території. Як це зробити, запитаєте ви? Річ у тому, що кожна громада по-своєму особлива і має якісь переваги. Це може бути вдале місце розташування або придатні для ведення сільського господарства території, або кваліфіковані  кадри чи будь-що інше. Головне - зрозуміти чим саме приваблива ваша громада.

Звісно не можна нехтувати й участю у різного роду грантових програмах. Як вітчизняні, так і міжнародні гранти,  допомагають реалізувати ті проекти, на котрі рідко знаходяться кошти у місцевих бюджетах. Але тут варто наголосити, що впроваджувати необхідно проекти, які реально потрібні громаді. Не будуйте космодромів, якщо у вашій ОТГ не освітлені вулиці. Не варто також забувати, що між донорськими фондами існує тісна комунікативна співпраця. Тобто, використавши грантові кошти нераціонально чи не за призначенням, ви ризикуєте зіпсувати свою грантову історію і потрапити до «чорного списку».

До безумовних переваг ОТГ можна віднести те, що в громаді практично не залишається місця політичним іграм та популістським маніпуляціям. Політика закінчується на рівні районів. На рівні громад починається злагоджена робота задля спільного добробуту.

Артем ЯКОВЛЄВ

продовження читайте у наступному номері

 

Любов Ропало про кар’єру, гендерні питання та «сродну працю»

 

Громадську діяльність і політичну активність раніше пов’язували винятково з чоловічою сферою, проте впродовж останніх років у цій царині з’явилося чимало впливових жінок, які здатні скласти їм конкуренцію.  Аби познайомити з ними наших читачів, ми розпочинаємо спецпроект «Жіночі обличчя лідерства» на Черкащині. Сьогодні наша розмова з Любов’ю Ропало, координаторкою питань стратегічного планування Агенції регіонального розвитку.

 – Пані Любове, розкажіть нашим читачам, з чого розпочалась Ваша історія?

Моя теперішня історія розпочалась з Євромайдану і триває майже чотири роки. Ті події настільки вплинули на мене, що я, як-то кажуть, з головою занурилася в громадський сектор. Це час як особистого зростання через постійні навчання, поїздки, відкриті заходи, дослідження, так і поступового втілення набутих знань, вмінь у себе вдома, на Черкащині.

 – Ви вирішили піти в ту сферу, яка здебільшого  перебуває під чоловічим управлінням. Чому обрали кар’єру юриста?

Переконана, що майбутня доля людини визначається в батьківській сім’ї. Нас у батьків троє – троє дівчат з досить значним розривом у роках. Я найстарша з сестер. Відтак з раннього віку доводилось брати на себе відповідальність за безліч  речей, особливо коли поруч з тобою стоїть малеча одна одну менша. Це в першу чергу вплинуло на мій вибір професій та видів діяльності. Але в нашій сім’ї ніхто й ніколи не вказував, де жіноча, а де чоловіча сфера діяльності. «Люба, ти ж дєвочка…» і тому подібне я вперше почула поза сім’єю. І дуже дивувалася, чому це дівчаткам не личить лазити по деревах або потрібно постійно ходити в платтячку, або хорошим дівчаткам не личить подекуди бути розумнішими за хлопців. Спершу, нікуди правди діти, вигравала за рахунок дівчачої схильності догодити батькам та інколи посидючості. Проте розбитий ніс та постійно збиті колінки повертали до непосидючої реальності. Така собі суміш дівчачого Петрика П’яточкіна і Капітошки. Тож щодо юриста свою мрію втілила лише у 2011 році, коли за плечима вже були вища освіта історика та доволі значний трудовий стаж викладача гуманітарних дисциплін.

 – Чим запам’ятався Вам перший проект?

Це моя участь як тренерки, ментора в україно-польсько-канадському проекті «Сильні локальні громади». Ми організували та провели два триденні тренінги для учасників (учасниць) чотирьох районів області, як і було визначено за умовами проекту. А також забезпечили супровід громадських ініціатив у двох районах області. В результаті тільки по цьому проекту в 2015-2016 рр. в область вдалось залучити близько 300 тисяч гривень.

 – Які ідеї та проекти Ви втілюєте в життя сьогодні?

Наразі я зосереджена на діяльності в рамках завдань Агенції регіонального розвитку. Це, можна сказати, робота моєї мрії. «Нудно» не буває. А ще можна працювати у так званому віддаленому режимі і часто це себе виправдовує. Люблю гнучкий графік, бо водночас і відповідально, і драйвово, адже дотримуюся правила – коли зголосилась на певну ділянку роботи, то будь добра роби. Звітування (маємо в Агенції щоденну синхронізацію, щотижневі, щомісячні звіти, які займають до 10 хвилин в день) покаже хто є хто. Адже якщо заплановане не втілюється в конкретні результати, то й оприлюднювати не буде чого. Звісно, для нас публічне звітування не самоціль, головне продуктивність. А її складно виводити, коли домінує ще з радянських часів переконання, що продуктивність можлива тільки в промисловості, там, де виробляють, клепають, монтують, будують, а от робота з людьми задля посилення їхніх компетенцій, тобто здобуття нових сучасних знань, вмінь, не продукт, бо як ти його «помацаєш».

Проте головним зараз є участь в робочих групах восьми об’єднаних територіальних громад області з напрацювання ними стратегій розвитку для своїх громад. Тобто у співпраці з колегами від програми U-LEAD, якою передбачена фінансова та просвітницька підтримка реформи децентралізації Європейським Союзом, супроводжую процес формування планів розвитку громад на середньострокову перспективу.

 – Які завдання ставить перед собою Агенція регіонального розвитку, де  Ви є координаторкою питань стратегічного планування?

Наше завдання – об’єднувати зусилля людей для розвитку потенціалу Черкащини. Зараз працюємо над розробкою стратегій, енергоефективністю, відкриттям школи підприємництва, щось подібно до бізнес-інкубатора, просуванням експорту. Агенція – це партнерство бізнесу, влади й громадськості для розвитку територій. Це такий собі інструмент збалансування інтересів сторін та посилення Черкащини серед інших областей. Більше про нас можна дізнатись на нашому сайті rda.ck.ua, а також на сторінці у Фейсбуці.

 - Розкажіть про свою команду.

- Наша команда – це вісім молодих, енергійних, заповзятих, з роєм цікавих ідей в голові людей, які не звикли шукати простих шляхів. В команду потрапили за конкурсом. Директор Агенції Іван Подолян, проектний менеджер з енергоефективності Антон Нємєц, проектний менеджер з розвитку підприємництва Тамара Турченяк, проектний менеджер з комунікацій Юлія Паркер, юрист Анна Окрепка і волонтерка Корпусу Миру Кортні Коупленд. Більшість з нас вільно володіє англійською.

 - Чи часто вам доводиться поступатися в прийнятті рішень? Наскільки важливо навчитися йти на компроміс?

Зараз компроміс подекуди сприймається через призму «ну ось ми зторгувались…». А для мене компроміс – це результат узгодження позицій сторін певного переговорного процесу. І головне у цьому процесі – озвучити всі деталі предмета обговорення. Включаємо вміння формулювати прицільні запитання, щоб була можливість зафіксувати все, що хвилює кожну зі сторін.

Поступатися в роботі доводиться не часто, бо маю роль своєрідного ментора, тобто того, хто посередині, такий собі провідник між двома сторонами. Проте, коли мова заходить про мої, так би мовити, кордони, то найпринциповіше озвучую одразу, ніби попереджую. Наприклад, для участі в великому проекті на Сході України (Донеччина, Луганщина підконтрольна Україні) мені було вкрай принципово проводити тренінги там рідною мовою – українською. Тоді при відборі частину з кандидаток в проект хвилював рівень особистої безпеки на територіях, де буде реалізовуватись проект, тобто наскільки це близько до зони бойових дій. Ну а мене хвилювало, що я там при всій своїй вихованості не хочу і не буду толерувати мову. І, уявіть, не довелось – там є великий запит на українське!

І хай опісля цього мене назвуть націоналісткою чи нетерпимою до інших мов, то це не так. Я терпима, але доти, доки мені й моїм однодумцям не вказують, якою мовою маємо говорити, вчитись і т.ін. Для мене відмовитись від рідного, зокрема мови, історії, традицій, це втратити зв'язок, в першу чергу, з батьками. І такою я була завжди.

 – Як змінилося Ваше життя з Проектом ЧЕСНО Фільтруй.Суд?

Завдяки цьому проекту ще більше переконалася, що я в потрібному місці в потрібний час. Хоч і була моя роль у ньому переважно аналітична. Я займалася пошуком і аналізом великих обсягів інформації про суддів та їх діяльність. А ще отримала чудових друзів-колег по всій Україні, бо цей рух – велика всеукраїнська мережа. Проте з 15 жовтня цього року я вже не  координаторка цього проекту в Черкаській області, адже людина не може бути скрізь одночасно. А оскільки я не люблю «халтури», то знайшла собі заміну. Маю надію він ще краще за мене спрацює за цим напрямком.

 - Що порадите колегам і колежанкам, які зіштовхуються з брудними іграми політичних конкурентів чи бізнесменів, чиї інтереси зачепила ваша громадська діяльність?

Є така психологічна вправа, яку я собі умовно називаю «ефект скла», тобто бачу, але не чую, а значить не включаюсь. Це правило застосовую в першу чергу до власного життя. А от за всим, що відбувається в місті, області спостерігаю завдяки Фейсбуку. Ця мережа – клондайк людських відносин та  контактів, там стільки всього між рядків криється. Завдяки Фейсбуку можеш побувати в усіх місцях одночасно.

 - Що для вас означає успішна кар’єра?

Робити те, до чого маєш схильність, та те, що краще за все виходить. Я прихильниця «сродної праці» за Сковородою.

 - Поговорімо про везіння. Чи воно є запорукою  досягнення кар’єрних висот для жінки? Або ж терпінням і працею всього добудеш?

Везінням є якщо ти наполеглива, цілеспрямована та маєш сміливість ризикувати…Іншого везіння не знаю.

 - Ви багато спілкуєтесь з жінками в громадах. Що їм заважає активно займатися громадською та політичною діяльністю?

Стереотипи та брак сміливості й віри в себе, або нерозуміння навіщо воно їм. Хоча тут мені можуть відповісти: ти там знаєш, хто які життєві обставини має…

 – Існує думка, що чоловікам часом легше домогтися високих посад. Статистика лише підтверджує цей факт – керівні посади і в корпоративному, і в урядовому секторі за чоловіками. Що, на Вашу думку, потрібно зробити, щоб ситуація змінилася? І чи варто її змінювати?

Однозначно варто. Єдиного рецепту не маю і немає. Все повино відбуватись еволюційно. Підростаюче покоління вже далеко не таке, яким було раннє пострадянське. Прояв сексизму і в’їдливі зауваження щодо активності сучасної жінки в сфері політики, бізнесу чи громадської діяльності я переважно чула від старшого покоління і, що більш прикро, – не лише від чоловіків.

 –  На вашу думку, чи існує в Україні гендерна нерівність? Як нам досягти рівноправності між чоловіком і жінкою?

Так, існує. Але спершу бажано дійти до спільного розуміння чоловіками та жінками сенсу гендеру. Бо він  не для того, щоб пересварити нас, а для забезпечення потреб та інтересів з якомога більшим урахуванням позицій кожної зі сторін. Ця рівноправність це не одне й те ж, що яблуко поділили навпіл чи рівну кількість цукру в дві чашки чаю додали. І я так думаю, всі карти тут плутає обране формулювання «рівноправність».

Спілкувалася Наталія Усенко

Не боятися повідомити про насильство щодо себе в сім'ї, викликати поліцію, зафіксувати тілесні пошкодження у лікарні, скористатися допомогою психолога і, головне, наважитися перетнути межу, за якою власноруч збудувати нове життя – про це наша розмова з  заступником директора Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, психологинею Наталією Козієнко.

Набирай «102»

Коли твоїм ворогом стає близька людина, а сім’я перетворюється на поле битви, досить часто в розпачі й страху жінки не знають до кого звертатися.

– Якщо говорити про модель дій в разі домашнього насильства, то потерпіла особа має, перш за все, викликати 102. Правоохоронні органи на місці події приймають заяву від потерпілої особи та фіксують тілесні ушкодження, якщо такі були, – коментує Наталія Вікторівна.  – Відповідно до спільного наказу Міністерства внутрішніх справ  та Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, впродовж трьох днів правоохоронні органи повідомляють відділ у справах сім’ї, молоді та спорту Черкаської РДА про факт насильства. Комісія по запобіганню насильства в сім’ї за потреби розглядає отримане повідомлення. Залежно від того, що виявлять, приймають рішення – чи це буде супровід, чи надання послуг Центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Якщо насилля було пов’язано з дитиною, то відповідно буде залучена Служба у справах дітей.

Це по моделі. А, як свідчить практика, бригаду поліції можна чекати і годину, а можна і п’ять. Після реформування цієї служби кількість дільничних інспекторів в селах  зменшилася вдвічі, як і екіпажів швидкого реагування у відділі поліції. Якщо буде кілька викликів одночасно, то правоохоронні органи не в першу чергу виїздитимуть на так звані «побутові сварки». І побої інколи потрібно буде знімати  у травмпункті чи місцевій лікарні. А потім жертва насильства має не тільки заявити, а й довести, що проти неї скоїли злочин.

Стереотипи перетворюють домашнє насильство на епідемію

Психологи кажуть, що жінки не наважуються звільнитися від домашнього тирана не тому, що немає куди піти, як вони самі себе переконують. А тому, що діють український менталітет, стереотипи  і взірці виховання, закладені в дитинстві. А тим більше, коли говоримо про жінку, яка проживає в сільській місцевості. Тому коли їй пропонують допомогу, а не співчуття, – відмовляється, обираючи позицію жертви. Аргументи такі: «А що ж буде, як я залишуся сама. А кому мої діти потрібні?». А на запитання: «А що ви взагалі від чоловіка мали? Будинок – ваш, гроші – ваші, ви працюєте на кількох роботах. Що він?». «Ну, він же мужчина», – звучить у відповідь. Ось таке виявляється ментальне сприйняття та стереотипи. Головне, щоб був чоловік. «А як же це дитина буде без батька?». А те, що батько на очах у дитини лупцює матір, сприймається так: «Ну нічого. Майже всі так живуть. Б’є значить любить». По великому рахунку, модель не працює. Наразі статистика невтішна. Лише 3% жінок, які звернулися за допомогою, наважуються змінити своє життя.

– Перший крок жінки до волі – не боятися і не соромитися розповісти про насилля щодо себе і обов’язково звернутися за психологічною підтримкою. Такі психологи є в Центральній районній лікарні, у нас, в Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Окрім того, можна звернутися до фахівців із соціальної роботи. Вони працюють в 11 селах нашого району. Якщо фахівці не можуть зарадити в цій ситуації, то повідомляють нам і ми домовляємося про зустріч із сім’єю чи лише жінкою, – радить психологиня. – Головне – щоб жінка мала бажання змінитися й вийти зі стану жертви.

Соціальний психолог є й у Третій черкаській міській лікарні. Звернувшись за допомогою, жінка повинна зрозуміти, що їй потрібно працювати над собою. Якщо вона стовідсотково прийняла рішення і їй байдуже, хто і що про неї думатиме, якщо вона переступає через страх, що чоловік знову підніме на неї руку, і робить певні дії, тоді кривдник не матиме над нею влади. Він або змінюється, або зникає з її життя. До речі, без скандалів. Так відбувається у 70 % випадків. Тим жінкам, які приходять поплакатися і повернутися до звичного способу життя, фахівці, кажуть, допомогти не в силі.

Як захищає жертв насилля закон

Разом з тим і практика ведення справ по домашньому насиллю не дуже багата. Насильнику, зазвичай, вручають офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї.

– За адміністративним кодексом насильнику загрожують виправні роботи від 40 до 100 годин. З наступного року, відповідно до законодавчих змін, за рішенням суду звинувачений  буде зобов’язаний пройти корекційну програму, що включає 12 занять, в органах пробації, – розповідає про нововедення, які незабаром вступлять в дію, Наталія Вікторівна.

А поки жінки, які наважилися заявити на свого кривдника і довести справу до суду зізнаються, що чоловік, відробляючи на виправних роботах, «пиляє» дружину по максимуму. Заявки на кшталт «Я ж работаю, бо ти мене посадила» – це лише квіточки. Хоча працює по чотири години протягом 10 днів. У випадку, коли жінка має твердий намір притягнути чоловіка до відповідальності, їй необхідно мати на руках рішення судмедексперта. Таким чином можна показати, як розвивалися події. Довести, що побиття відбувалися циклічно. І не відступати від свого рішення. Тоді можна притягнути й до кримінальної відповідальності. Проте одиниці наважуються пройти всі етапи.

Чи можна попередити домашнє насильство?

Зазвичай, кажуть, негативну подію краще попередити, аніж потім ліквідувати наслідки.

– Фізичному насильству зазвичай передує психологічне та економічне. Якщо жінка чи чоловік (дуже рідко, але такі випадки теж трапляються) психологічно дозволяють собі бути жертвами, вони з часом стануть і фізичними жертвами. Відчувши  психологічний тиск у свій бік, вже потрібно приймати рішення. Профілактика фізичного насильства в тому, аби не допустити його. Яким чином? Відчули нерівність у сім’ї, приниження, тиск –  на цій стадії насилля треба за допомогою звертатися до психолога. Тоді до фізичного насильства справа не дійде, – зауважує пані Наталія.

При цьому у практиці психологів відсутні випадки, коли жінки, покінчивши із побутовою тиранією, сказали, що “після” стало гірше, ніж “до”. В такому випадку найефективніше спрацьовує групова робота. Потерпілі  розпочинають між собою говорити, відкриватися.

– Проблема в тому, що емоції, почуття, думки, страхи  вони поховали глибоко в собі. Коли жінка починає проговорювати проблеми і чує, що поруч з нею в людини така ж ситуація, вона відчуває підтримку. А підтримка – це найголовніше. Вона дає їй відчуття сили та енергії. В неї тоді з’являється бажання і натхнення робити та змінюватися, – зауважує Наталія Вікторівна.

Потрібна допомога

На жаль, в Черкаському районі реабілітаційного центру, де жінка могла б отримати прихисток, якщо до неї було застосоване насилля, немає. При безпосередній загрозі життю та здоров’ю членів родини, що постраждали від насильства в сім’ї, їх можуть відправити для тимчасового проживання в Центр соціально-психологічної допомоги у Смілі. Проте й тут працівники соціальних служб зіштовхуються із труднощами. Відповідно до постанови, аби направити туди потерпілу особу для тимчасового проживання, від Центру направляють письмову заяву особи, документ, що засвідчує особу, та виписку з медичної картки. Після кількох місяців перебування в Центрі місцева влада має надати соціальне житло для такої жінки. 

А його в селах немає. Якщо в місті можна знайти для таких людей хоча б поверх гуртожитку чи декілька кімнат, то в сільській місцевості відшукати вільне житло дуже важко. А переоформити його під соціальне ще складніше. Потім медичні довідки. Людина пережила насильство, їй зараз немає куди подітися. Як вона збере цей пакет документів? Єдине, що рятує, – громадські організації при релігійних громадах, де людям дадуть прихисток на рівні церкви. Тож питання створення Реабілітаційного центру для постраждалих від домашнього насилля залишається відкритим. Фахівці кажуть, такий проект потребує значних капіталовкладень та правильного оформлення пакету документів. Але цей шлях вартий того, бо ціна питання – людські життя.

Якщо ви зіткнулися  хоча б з одним пунктом цього списку, можливо, вам час звернутися по допомогу

Психологічне насильство

Ви відчуваєте постійний контроль за тим, що ви робите, з ким бачитеся чи розмовляєте. Вас принижують, дають образливі прізвиська, в присутності інших, виставляють на посміховисько, поводяться, як із служкою, погрожують, залякують, провокуючи емоційну невпевненість.

Економічне насильство

Вам забороняють працевлаштуватися, разом з тим видача грошей відбувається лише за проханням, тільки на прожиття й під звіт.

Сексуальне насильство

Вас змушують до небажаних сексуальних контактів, або ж використовують як сексуальний об’єкт.

Куди телефонувати

102 – диспетчерська служба поліції

64-13-51 – відділ у справах сім’ї, молоді та спорту Черкаської РДА

64-46-69 – Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Черкаської РДА

71-23-30 – Служба у справах дітей

386 (з моб.) – Міжнародний правозахисний центр “Ла-Страда”, Київ

8 800 500 33 50 – “Гаряча лінія” з питань запобігання насильству

Спілкувалася Наталія Усенко

Водяні млини з’явилися на теренах України раніше від вітряків. Відомості про них містяться в історичних джерелах, датованих серединою ХІІІ століття. Починаючи з цього часу вони відіграють важливу роль у системі феодального господарювання, стають стабільним джерелом прибутку для підприємливих мірошників. Найбільш інтенсивний розвиток будівництва водяних млинів припадає на першу половину ХІХ століття. За підрахунками дослідників, в той час на українських землях функціонувало щонайменше 10 тисяч таких борошномелень.

Стаціонарні та наплавні

Сама ж історія водяного млина надзвичайно давня та сягає корінням часів зародження ранніх цивілізацій. Перші водяні колеса, які слугували механізмом для підняття води в зрошувальні канали і являли собою найпростіші гідравлічні двигуни, почали застосовувати ще у III тисячолітті до нашої ери. Ця технологія з’явилася одночасно в Єгипті, Китаї та Індії. І розвивалась  як альтернатива використанню тяглової сили худоби або людей. А от традиційний водяний млин, який використовувався за своїм безпосереднім призначенням – розтирав зерно на борошно, вперше спорудили в стародавньому Римі. Саме звідти й розпочалося його поширення Європою.

В Україні було два типи водяних млинів – стаціонарні (гребляні) та наплавні. Останні базувалися лише на великих річках, зокрема, Дніпрі, Десні, Дністрі, Сіверському Донці, Сеймі, Ворсклі. Основою, на яку встановлювали саму конструкцію такого млина, були човни (баржі). У разі потреби вони могли переміщуватися річкою. Мандруючи від села до села, «мобільні борошномельні» мали змогу обслуговувати потреби цілого регіону.

Незважаючи на всі переваги наплавних млинів, більшого поширення на українських землях набули млини стаціонарні. Це, в першу чергу, пов’язано з географічними особливостями території, зокрема, значною кількістю невеликих та неглибоких річок.

Для спорудження стаціонарного млина обирали таке місце, де б на річці чи потоці можна було зробити греблю й подавати воду до вертикального колеса − привода, закріпленого на горизонтально встановленому валі. Коли колесо оберталося, обертався й вал та запускав у рух через систему передач процес помолу зерна. Залежно від системи привода, тобто подачі води до колеса, млини поділялися на пристрої з верхнім і нижнім боєм. Спочатку українці познайомилися з так званими нижньобійними (підсубійними) млинами, які встановлювали безпосередньо у річковому потоці. У цих конструкціях колесо-привід оберталося під тиском течії і обслуговувало лише жорна. Враховуючи низький коефіцієнт корисної дії, таке колесо намагалися зробити якомога ширшим. У XVII столітті з’являються й більш досконалі типи пристроїв, поряд з архаїчними нижньобійними колами ширяться верхньобійні або, як їх ще називали, наливні.  Ефективність такого кола була значно вищою, аніж попереднього. Привід тепер приводивсь у дію водою, яка по жолобах подавалась зверху й спадала на лопаті-ковші. Далі принцип дії механізму однаковий для всіх типів водяних млинів: закріплене на другому кінці вала палешне колесо, по ободу якого розміщені кулачки (дерев’яні зуби), надає рух веретену, зачіпаючи кулачками цівки баклуші, закріпленої на вертикальному металевому стрижні. З рухом вертикального вала обертається верхнє жорно. Спідній камінь не рухався. Над жорнами встановлювали кіш для зерна, а борошно висипалось у спеціальний відсік. Весь механізм  встановлювали на невисокому помості. Важливою деталлю млинарської системи була закрутка, за допомогою якої звужували або розширювали отвір у барабані залежно від того, дрібно чи більш крупно мололи зерно. Помелене зерно висипалося в ящик, а з нього у мішки.

Конструктивно-технічне й архітектурне вирішення будівель водяних млинів відповідало тим традиційними способами народного будівництва, які були поширені у тій чи іншій місцевості. Відповідно до них, корпус млина міг мати зрубну або каркасну конструкцію, значно рідше – муровану. Так, в українських Карпатах, а також на Бойківщині й Гуцульщині, найбільш поширеними були зрубні будівлі водяних млинів. На Поділлі, Наддніпрянщині та Полтавщині – переважно каркасні. На Буковині – здебільшого з мурованими стінами. Матеріалами для покрівлі млина найчастіше слугували солома, ґонт чи драниця. Інколи в будівлі, окрім приміщення для механізму, робили також житлову кімнату з піччю та двома віконцями. Там жив мірошник або ночували люди, очікуючи своєї черги молоти зерно.

Млин – фортеця − кузня

На відміну від вітряків, водяні млини досить часто використовували в цілях далеких від первинного призначення. Вони не лише переробляли зерно на борошно і товкли просо. Їх переобладнували під майстерні для різного роду виробництв. Існують достовірні відомості, що млинарські споруди експлуатували  як валюшні для валяння сукна, тартаки для різання дров, цехи з виробництва паперу і навіть майстерні для виготовлення пороху.

Окремої уваги заслуговує історична гіпотеза, згідно з якою суперечка щодо водяних млинів спровокувала Національно-визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького. Справа в тому, що у XVII столітті млини були надзвичайно прибутковими підприємствами, тому за володіння ними велися справжні війни. Відомо, що у власності Хмельницького в Суботові було чотири рибні ставки і млини. Можемо припустити, що млинів було також чотири – на кожній ставковій греблі. Є відомості, що спочатку польські шляхтичі забрали у майбутнього гетьмана один з млинів, а згодом у 1648 році урядник Даніель Чаплинський збройним наїздом захопив у нього увесь родинний маєток. Таким чином, зазіхання польських можновладців на власність чигиринського сотника та «рейдерське» захоплення млина стали  іскрою, від якої спалахнула війна.

Під час подальшого протистояння водяні млини відіграли не останню роль у перебігу війни. Існують задокументовані відомості, що в цей час у Чигирині на Тясмині, навпроти Соборної церкви Петра і Павла, козаки спорудили водяний млин, який набув стратегічного для оборони гетьманської столиці значення. Конструкцію млина укріпили захисними спорудами та обладнали гарматами, перетворивши борошномельню на справжнісіньку фортецю. Також відомо, що в період другого Чигиринського походу береги Тясмину з’єднувала млинова гребля довжиною 177 метрів і завширшки 5,3 метри, яка використовувалася і як міст, і як оборонний фортифікаційний об’єкт. Гребля підпирала значне за площею озеро-болото, утворене загатою Тясмину. Конструкція слугувала надійним захисним рубежем, що прикривав Замкову гору з північного сходу.

Унікальною спорудою не лише на теренах України, але й усієї Європи, є діюча водяна кузня-гамора, розташована в селі Лисичово на Закарпатті. Маючи статус музею і пам’ятки ковальського виробництва, вона продовжує функціонувати за призначенням та виготовляє реманент для мешканців декількох сіл. «Лисичовська гамора» єдина функціонуюча водяна кузня в Європі. Щоправда, подібні споруди, в одиничних екземплярах, збереглися й в Німеччині та Франції, але наразі вони представлені виключно як експонати етнографічних музеїв.

Варто також згадати про достатньо вороже ставлення східних слов’ян  до нетрадиційного використання млинів. Так, інноваційне запровадження на водяних млинах паперового виробництва у кінці XVI століття супроводжувалося масовими бунтами й підпалами цих споруд. У народній уяві про природу і призначення борошномельних будівель, будь-яка їх переорієнтація  сприймалася як сатанинський задум. І  такі переконання панували аж до початку XIX століття.

Залишенці

Водяні млини, що збереглися до наших днів, так само, як і їхні вітрові «колеги», є надзвичайною рідкістю. Найбільше їх лишилося у місці наймасовішого поширення – на Західній Україні. Саме тут, ще у кінці XIX століття, існували млинарські гільдії. Воно й не дивно, адже тільки на території Закарпатської області функціонувало 803 водяних млини. Їх кількість почала стрімко зменшуватися з 30-х років минулого століття. За даними 1934-го року, в регіоні вже нараховувалося не більше чотирьох сотень споруд. З кінця 60-х років розпочався системний адміністративний наступ на народне млинарство, яке радянські чиновники розглядали як залишок приватновласницького виробництва. На господарів млинів накладали непосильні податки й штрафи, а місцеві органи влади домагалися їх повного знищення. До кінця 70-х зникли майже всі пам’ятки традиційного млинарства. До сьогодні ж вціліти вдалося лише поодиноким екземплярам. Серед них досі діючий водяний млин у селі Імстичеві Закарпатської області. Його збудував у 1947 році нині сліпий 87-річний мірошник Василь Биба. Його млин навіть сьогодні забезпечує борошном усе село. Діючими вважаються млини у селах Лукове та Кошелеве і ще чотири борошномельні на річці Боржава. Хоча за призначенням жоден із них вже не використовується. Сьогодні вони слугують лише туристичними принадами того чи іншого маршруту.

У місті Ужгород в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту експонується ще один вцілілий у робочому стані водяний млин, перевезений з села Колочава Міжгірського району.

Щодо Черкащини, то найбільше водяних млинів, в свій час, будувалось у західних регіонах області та вздовж річки Рось. На початку XX століття в Черкаському повіті налічувалось понад півтори сотні таких споруд.  Зараз про їх колись невтомну діяльність нагадують лише поодинокі руїни. Щоправда, є і винятки. Так, на Уманщині нове життя після реставрації отримав Коржівський млин. У вересні 2008 року цю борошномельню придбав місцевий підприємець. Понад рік тривали ремонтні роботи, а з 1 листопада 2009 року млин знову працює і надає послуги з перемелювання зерна на борошно й дерть. Також пощастило водяному млину із села Піківець, який після реставрації став частиною місцевого ресторанного комплексу.

Сьогодні ще не пізно врятувати кинуті на призволяще Стеблівський млин у Корсунь-Шевченківському районі, Одаєвський на Монастирищині та Буцький млин на Маньківщині. Ці титани - шедеври традиційного млинарства і заслуговують на збереження для майбутніх поколінь.

Артем ЯКОВЛЄВ

за матеріалами Української млинологічної асоціації

Система товарообігу давня, як і наша цивілізація. З незапам’ятних часів люди обмінювалися продукцією власного виробництва. В різні періоди історії роль грошового еквівалента виконували бивні мамонтів, хутро тварин, зерно, метали тощо. Платіжна система постійно вдосконалюється – від стародавніх злитків до пластикових карт та криптовалюти. Її розвиток не припиняється й сьогодні. І хто знає, якими будуть гроші в майбутньому…

Світ до появи грошей

Потреба обмінюватися товарами – вагома складова соціального розвитку людства. Ранній суспільний поділ праці і зародження виробництва сприяло виникненню торгівлі. У давнину торгівельний процес являв собою обмін одних продуктів чи виробів на інші. Але із збільшенням обсягу товарів така система втратила свою практичність, адже необхідності одного товаровласника не завжди збігалися з вподобаннями іншого. Це спричинило потребу в запровадженні загального торгівельного еквівалента. Спочатку в його ролі виступала найбільш популярна продукція. У землеробських племен таким посередником було зерно, у скотарів – худоба. Цю ж функцію виконувало хутро, шкіра, тканини. Після виокремлення ремісництва в самодостатній вид суспільної діяльності (I­II тисячоліття до нашої ери), роль грошового еквівалента стали виконувати металеві бруски з міді, бронзи, трохи пізніше заліза. Золото та срібло набуло широкого використання три тисячі років тому. Так, у Стародавньому Єгипті гроші мали вигляд золотих браслетів, які носили на руках. У Греції в обігу перебували масивні металеві злитки із благородних металів. Кочові племена Східної Європи та Центральної Азії використовували наконечники стріл.

Подальший розвиток ремесел і торгівлі викликав необхідність стандартизації платіжного матеріалу. Питання щодо місця, де вперше приступили до випуску грошей традиційного типу (монет) залишається відкритим. Деякі вчені називають Китай, посилаючись на знайдені злитки круглої форми та фіксованої ваги, датовані XII століттям до нашої ери. Проте більшість сучасних істориків визначають початком монетного карбування VIII­VII століття до нашої ери. Батьківщиною перших грошей стали грецькі міста Малої Азії.

Стародавні гроші

Перші монети являли собою злитки овальної форми з державним тавром, яке засвідчувало належну вагу та якість. З’явилися вони вперше у місті Лідія. Карбувалися з електрума – природного сплаву золота та срібла. Техніка виготовлення таких монет була доволі простою – нагрітий заготовок металу визначеної ваги клали на ковадло і притискували одним або кількома металевими прутами, а зверху били молотком. Один бік у цих монет був гладким, а другий – мав заглиблення.

Але такі гроші можна було легко підробити. Тому згодом техніку виготовлення вдосконалили – замість прутів почали використовувати штемпелі, а в ковадлі робили заглиблення з певними зображеннями.

Перші монети із золота викарбували також в Лідії, за правління царя Креза. Незважаючи на це, в переважній більшості тогочасних регіонів Європи все ще переважав натуральний обмін.

Первинним осередком зародження класичної грошової системи, поряд з Малою Азією, вважається Північне Причорномор’я. Кожна грецька колонія тут карбувала власну монету. На них, як правило, зображували тварин­покровителів міст­держав, богів, міфічних героїв, правителів, культові предмети. Найбільш оригінальними знаками оплати були ольвійські «дельфіни». Ці монети мали відповідну назві форму і випускалися на честь Аполлона Дельфійського, культ якого тривалий час панував в Ольвії. Дельфіноподібні монети стали першими грошима, виготовленими з бронзи.

Масового поширення та системного використання гроші набули за часів розквіту Стародавнього Риму. Перший монетний двір тут відкрили в храмі Юнони в IV столітті до нашої ери. Звідси в обіг ввели мідні монети. Також римляни карбували срібні денарії, золоті ауреуси, латуневі (мідно­цинковий сплав) дупондії і сестерції. На початку нашої ери римські гроші набули надзвичайно широкого поширення. Ними користувалися у Європі, Північній Африці та на Близькому Сході. Срібний денарій можна по праву вважати першою міжнародною валютою.

А от в країнах Тихоокеанського регіону – Китаї, Японії та Кореї – монети карбували із заліза та чавуну. Задля зручності у використанні, по центру монети робили квадратний отвір – такі гроші нанизували на нитку і носили на шиї.

Поширеним платіжним засобом в державах Східної Африки та Південної Азії були равлики каурі. Їх добували на Мальдівських островах Індійського океану і тривалий час використовували замість монет. Цікаво, що багато каурі виявили під час археологічних досліджень у Пскові та Новгороді. Це дає підстави вважати, що вони «ходили» й на Східнослов’янських територіях.

Від златників до рублів

Першими грошима, з якими познайомилися наші пращури, були монети грецького та римського виробництв. Також, територією України «ходили» арабські срібні дирхеми та золоті візантійські соліди. Останні послужили прототипом для створення найраніших вітчизняних грошей – златників та срібляників. Їх карбування розпочалося за князя Володимира Великого, наприкінці X століття, одразу після прийняття християнства. Про це свідчать зображення Ісуса Христа на одному із типів срібних монет і на всіх золотих. Вага срібляників (зараз відомо понад 340 екземплярів) коливалася в межах від 2,9 до 3,3 грамів, вага златників (виявлено всього 11 штук) сягала від 4 до 4,4 грамів.

Сини Володимира продовжили справу батька. Відомі срібні монети з іменами Святополка та Ярослава Мудрого. Але відсутність власної сировини унеможливлювала налагодження масштабного виробництва. Поряд із вітчизняними монетами в обігу Київської Русі ходили й іноземні гроші. Златники та срібляники мали більш державницьке, аніж економічне значення – вони проголошували тогочасній Європі про суверенітет і могутність Київської Русі.

Починаючи з XI століття, провідне місце в товарно­грошових відносинах східних сло’вян дістається давньоруській гривні. Перша згадка про неї зустрічається в «Повісті минулих літ». Щодо етимології терміну «гривна», то її пов’язують з назвою золотого чи срібного обруча – прикраси, яку носили заможні люди. З часом гривну починають використовувати як платіжний засіб. Залежно від форми вона поділялася на декілька типів: київська, новгородська, чернігівська. Найпоширенішою була київська гривна, яка мала вигляд шестикутного (ромбоподібного) срібного злитку вагою 140–160 грамів.

В XIII столітті на Русі з’являється нова грошова одиниця – рубль. Його вартість становила половину вартості гривни. Звідси й етимологія назви – рубати. Адже, щоб його отримати, необхідно було розрубати срібний злиток навпіл.

Протягом XIV­XVII століть теренами України «ходили» чеські, литовські, польські, татарські, монгольські, турецькі та московські гроші. Широкого поширення також набули німецькі, голандські, швейцарські та іспанські таляри.

Дискусійним залишається питання щодо виробництва українських грошей в добу Гетьманата. Існує ряд історичних джерел, які засвідчують факт карбування власних монет за Богдана Хмельницького. Так, у головному архіві давніх актів Варшави знайдено лист подільського воєводи до Короля Речі Посполитої. У ньому воєвода скаржиться на свавілля гетьмана, який карбує власну монету. Окрім того, у донесенні московського посла цареві Олексію Михайловичу вказувалося: «…А в Чигирині Богдан Хмельницький робить власні гроші, а на тих грошах з одного боку зображено меч, а з іншого – його ім’я». Не залишається ніяких сумнівів щодо економічних та політичних мотивів власної емісії. Не зважаючи на це, дослідникам досі не вдалось відшукати жодної грошової одиниці, яку б можна було, бодай гіпотетично, приписати Богдану Хмельницькому. Хто знає, можливо скарби українського гетьмана ще чекають свого відкривача.

Обіговий матеріал, поширений в Україні після Хмельниччини, був надзвичайно строкатим. Уніфікації грошова система набула за реформи Петра I, яка відбулась на початку XVIII століття. Базовими грошовими одиницями стали срібний рубль та мідна копійка. Тоді змінився й вигляд монет: вони набули сучасної зовнішності – правильні круглі форми, випуклі рельєфні малюнки та написи з зазначенням номіналу і дати випуску. На багатьох монетах спостерігалося подвійне зображення вартості: у словесному виразі та відповідною кількістю крапок для неписьменних і незрячих.

Цікавою можна вважати спробу Катерини II карбувати рублі з міді. Результатом такої авантюри став випуск «Сестрорецького рубля» – монети вагою понад кілограм. Через надзвичайну непрактичність і складність у виготовленні до обігу вона так і не потрапила.

До кінця XVIII століття російські гроші витісняють всі інші знаки оплати та на двісті років монополізують український фінансовий простір.

Метал чи папір?

Новим еволюційним поступом у вдосконаленні грошової системи світу стала поява паперових банкнот. Вперше їх використали в Китаї у IX столітті. Тим не менш, повністю витіснити з обігу металеві монети їм не вдалося і ось вже понад тисячоліття вони співіснують. Що стосується Європи, то винахідниками паперових чеків тут були тамплієри. А от перші банкноти випустив Банк Стокгольма в 1661 році.

Хоча історія паперових грошей на теренах України сягає часів правління Катерини II (асигнації випускалися із 1769 року), широкого поширення вони набули лише у другій половині XIX століття. Українці більше довіряли «металу» і власні накопичення тримали в золотих монетах.

За Миколи I відбувається спроба налагодити випуск платинових монет. Використання платини для виробництва обігових грошей – непересічне у світовій історії явище. Пов’язане воно з відкриттям родовищ цього металу на Уралі. Загалом випускали три нетипові для імперії номінали – 3, 6 і 12 рублів з відповідною вагою 10, 20 і 40 грамів. Але карбування монет із тугоплавкої платини виявилося занадто складним для російської металургії. Окрім цього, у народі нові гроші не отримали популярності, люди надавали перевагу звичним сріблу та золоту. Тому затію з експлуатацією платини у фінансовому господарстві невдовзі залишили.

В цей час на Західній Україні розраховувалися австрійськими платіжними знаками. Тут «ходили» золоті крони, срібні гульдени та мідні крейцери.

Першими дійсно українськими грошима можна вважати національну валюту УНР. 5 січня 1918­го випустили пробну партію банкнот номіналом 100 карбованців. Згодом світ побачили купюри в 200, 400, 500 і 1000 карбованців. Вже в березні відбулася фінансова реформа, згідно з якою головною грошовою одиницею проголошена гривня. Відповідне рішення прийняли за пропозицією Михайла Грушевського. Воно мало підкреслити спадкоємність традицій національного грошового обігу, започаткованих ще в Київській Русі. Виробництво платіжних знаків продовжили й за часів Гетьманату та Директорії. Так, за Павла Скоропадського випускалися купюри великих номіналів у 1000 і 2000 гривень. Поряд з гривнями та карбованцями «ходили» ще й шаги­марки – паперовий аналог розмінних монет. У 1919 році Директорія оголосила про забезпечення золотого вмісту української валюти. Задля цього почали збирати усе наявне золото та срібло для випуску монет. На золотих гривнях планувалось розмістити бюст Тараса Шевченка, а на срібних – будинок Центральної Ради. Але розпочати їх карбування так і не вдалось через більшовицький наступ. Поразка українських національних урядів призвела до припинення обігу національної валюти, а на переважній більшості території України запанувала радянська грошова система.

Сучасні українські гроші виготовляли за кордоном

Відродження національної грошової одиниці відбулося вже після проголошення Незалежності. 14 листопада 1991 року Президія Верховної Ради ухвалила постанову «Про національну валюту в Україні», а вже на початку наступного року в обігу з’явилася купони­карбованці. Тоді ж було створено державну комісію із проведення грошової реформи.

Молода країна переживала часи гіперінфляції, рівень якої досяг астрономічних показників, перевищивши у 1993 році 10000%! В результаті, для розрахункового користування виготовили банкноти номіналами п’ятсот тисяч та мільйон купонів.

Рік 1995 став знаковим в історії вітчизняного фінансового господарства. Саме тоді відкарбували першу українську ювілейну монету – 200 тисяч карбованців, присвячених «50­річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні».

На 1996 рік макроекономічна ситуація значно поліпшилася, це створило необхідне підґрунтя для введення твердої національної валюти. 2 вересня в обігу з’явилася гривня.

Виготовлення власних грошових знаків вимагало від України створення національного банкнотно­монетного виробництва. Починати довелося практично з нуля. Тому перші купони та гривні виготовили за кордоном. Купюри номіналами від 1 до 20 гривень друкували в Канаді, від 50 до 200 у Великій Британії, а карбуванням українських монет займався італійський монетний двір. Одночасно з цим відбувалися роботи з налагодження власного виробництва. Так, у березні 1994 року відкрили вітчизняну банкнотну фабрику. Значно складніше було організувати виготовлення монет. Спорудження Київського монетного двору тривало упродовж трьох років. Генеральним підрядником зведення цього провідного підприємства України став Австрійський монетний двір, який має більш ніж 300­річний досвід монетного виробництва. У листопаді 1997­го КМД випустив першу партію монет, а за півроку вийшов на повну потужність. Вітчизняна монетарня розрахована на щорічний випуск до півтора мільярда одиниць металевих грошей.

Сьогодні в Україні гроші випускають не лише для обігу, але й у колекційних цілях. Вже на ранніх етапах вітчизняного карбування виокремилися певні канони виробництва ювілейних та пам’ятних монет. Так, монети низьких номіналів (від 1 до 5 гривень) виготовляють з алюмінієвої бронзи, мельхіори чи нейзильберу (мідно­нікелево­цинковий сплав), 10 і 20 гривень – зі срібла, а вищі номінали – із золота. Найрідкіснішими та найдорожчими ювілейками звісно ж є золоті монети. Загалом за більш ніж двадцятирічну історію вітчизняного фінансового господарства виготовлено понад півтисячі коммеморативних монет. Окремої згадки потребують ювілейні серії присвячені «Стародавнім містам України», «Відродженню української державності», «Героям козацької доби», «Народним музичним інструментам», «Флорі і фауні України», «Фінальному турніру чемпіонату Європи з футболу 2012 року».

Що далі?

Вдосконалення грошової системи триває: у світі з’являються нові способи здійснення платіжних операцій. Розвиток банківської сфери посприяв масштабному поширенню безготівкових розрахунків, і з кожним роком фінансова галузь все більше заглиблюється в електронний вимір. Нині можемо користуватися різними видами цифрових платіжних систем, серед яких WebMoney, Skrill, PayPal. Вже зараз існує окрема електронна валюта Bitcoin, якою користуються мільйони людей у світі. До речі, за останній час вартість криптовалюти суттєво зросла. Так, ціна одного біткоіна у серпні 2016 року складала 574 $, а вже через рік сягнула рекордних 4367 $.

Також існує ідея створення персональних (іменних) електронних грошей, які неможливо викрасти або використати без відома власника. Цікавий факт – створення таких знаків оплати може завдати нищівного удару по корупції, адже всі платіжні операції матимуть чітку персональну належність.

Зазираючи в майбутнє, можна припустити, що вже незабаром готівка поступиться місцем електронним грошам.

Артем Яковлєв,

за матеріалами досліджень канд. іст. наук, доцента Григорія Голиша

Волонтери – це скарб кожного народу. Спочатку волонтерами називали людей, які добровільно, за покликом серця, вступали на військову службу. Нині це слово має інше значення. Після Революції Гідності волонтерство стало частиною світогляду українців. Ця хвиля громадянської активності виникла спонтанно та незалежно від жодних державних ініціатив. Законодавчо ж масштабний волонтерський рух «легалізували» лише у березні 2015 року, коли набув чинності новий Закон України «Про волонтерську діяльність».

Сьогодні мова піде про волонтера, нашого земляка і чудову людину – Григорія Константинова. Чоловік проживає у Мошнах разом з дружиною Лесею. З самого початку війни на Сході України і до сьогодні вони невтомно допомагають бійцям на передовій, пораненим, що знаходяться на реабілітації, їх сім’ям та тим, хто повертається до мирного життя.

– Усвідомлення того, що буде війна, прийшло до мене ще у березні 2014 року під час анексії Криму, – розповідає Григорій. – На той час наша донька жила в Криму, в Керчі. Те, що насправді творилося на півострові, не показували ні російські, ні українські телеканали. То був справжній жах. Говорити українською було неможливо, можна було заплатити за це життям. Громадян із українськими прізвищами переслідували. Державна символіка заборонялась. І навіть поєднання синьо­жовтого кольору в одязі вважалось провокацією. Нашу дитину врятувало лише те, що вона вільно володіє російською та мала прізвище Константинова.

Вже восени 2014 року Григорій із дружиною почали допомагати військовим. На той час волонтерський рух на Черкащині не мав такого розмаху. Спочатку допомагали грошима. Згодом волонтерська діяльність набула іншого змісту та значно ширшого масштабу.

– У січні 2015 року, коли загинув хлопець із нашого села – Максим Пресняков, моя свідомість змінилась повністю, – згадує волонтер. – Війна влізла в душу і роздерла її на шматки. Крик мами Максима, коли вона побачила убитого сина, постійно лунає у мене в голові. Німе, скам’яніле обличчя його батька стоїть перед очима. Хіба це можна вибачити… Це ж наші діти гинуть, найкращі діти!

Війна не закінчувалась, обіцяного завершення АТО у найкоротші терміни люди так і не дочекалися. Бійці на передовій потребували інтенсивної допомоги, бо держава виявилась безсилою самотужки впоратись із загрозою широкомасштабного вторгнення зі сторони Росії. На передовій не вистачало практично всього: форми, засобів захисту, харчів, води, обладнання, запчастин до техніки, комплектуючих до зброї, ліків, канцтоварів, оргтехніки тощо. «Незакритих» списків від хлопців було багато. Потрібно було шукати шляхи доставки гуманітарної допомоги на передову. З цією метою Григорій налагодив співпрацю з Черкаським обласним та міськрайонним військовими комісаріатами. Вивчив потреби на передовій. На питання «Кому ви хочете допомагати? Комусь із своїх?» – Григорій відповідає: «Усім, кому потрібно. Вони для мене всі свої. Для хлопців і дівчат, які на передовій, я буду робити все, що в моїх силах. Я допомагатиму нашим воїнам, доки не закінчиться війна».

Спектр волонтерської діяльності Григорія Константинова надзвичайно широкий. Чоловік виготовляє «буржуйки», забезпечує оргтехнікою та бензопилами танковий підрозділ 128 ОГМПБр, 24 ОМБр – комплектуючими до стрілкової зброї та запчастинами до техніки. Окрім того, волонтер закриває потреби й інших підрозділів. І це усе за власний кошт. Гуманітарка від Григорія розлітається по всій лінії фронту – від Станиці Луганської до Широкіно.

– Ми прийшли у Піски на місце 93 бригади, їх вивели на ротацію, – розповідає боєць окремого танкового підрозділу 128 ОГМПБр Костянтин Подлуцький. – Хлопці, звичайно, усе своє забрали, а наш підрозділ тільки сформували, у нас нічого немає, окрім танків, які на морозі не хочуть заводитись. Морозяка, буржуйок немає, дрова привезли, а порізати нічим, хоч зубами гризи. Тут якраз Гриша зателефонував і поцікавився, що нам необхідно у першу чергу. Вже за декілька днів ми отримали потрібні речі. Відтоді Григорій допомагає нам постійно: і коли ми були на передовій, і коли вийшли на полігон на ротацію, і навіть тепер, коли вже демобілізувалися, він продовжує нас підтримувати.

Думка, що військові зараз вже всім забезпечені – хибна. Потреби на фронті лише зростають. Особливо у зимовий час і, в першу чергу, серед добровольчих батальйонів. Самотужки закривати усі «замовлення» бійців на передовій – одній людині не під силу. Тому Григорій вирішив акумулювати зусилля громади Мошен та жителів навколишніх сіл у єдиному волонтерському об’єднанні. Заручившись підтримкою сільських голів Мошен, Байбузів, Тубільців, Будище та налагодивши співпрацю із громадами, чоловік постійно вів роз’яснюючу роботу серед населення. Люди дослухались до Григорія і почали допомагати. Тоді ж було налагоджено співпрацю із Черкаським Центром Допомоги Армії й волонтерами із Дніпропетровщини. Долучаються до волонтерської діяльності також прихожани і настоятелі церков та місцеві підприємці.

– Григорій молодець. Не кожен здатен за власний кошт стільки робити для нас, – каже ветеран АТО, старшина розвідроти 93 ОМБр Сергій Ковальов. – Гриші можна дзвонити будь­коли, хоч вночі, хоч вдень. Все буде вирішено. Розповім простий випадок. У мене мати захворіла, були потрібні ліки, а коштів не вистачало. Усіх уже обдзвонив і у Дніпрі, і у Запоріжжі, і рідних, і знайомих, ніхто навіть у борг не дає. Останній шанс. Думаю, дай у Мошни зателефоную. І що ви думаєте? Гриша сказав, що зараз таких грошей немає, але хоч половину «нашкребемо». Це я потім довідався, що Григорій перекинув мені останні гроші, що в них були. Такий вчинок для мене дуже багато значить!

Війна – це завжди втрати, але часом не лише вони. За роки війни, допомагаючи бійцям на передовій та ветеранам АТО, Григорій отримав чимало справжніх друзів. Сьогодні багато бійців та ветеранів АТО підтримують приятельські відносини з волонтером.

– У цій війні є лише один позитивний момент – це люди, з якими я зустрівся, – зазначає Григорій.

Хлопці з розвідроти Максима Преснякова стали частими гостями у сім'ї Константинових. Вони прийняли Григорія до свого побратимства і вручили йому нагрудний франчик у вигляді кажана – символ розвідки.

– В АТО я з перших днів війни, – розповідає старшина розвідроти Олександр Березюк. – Ми познайомились із Григорієм на похороні нашого командира Максима Преснякова. Тоді не до люб’язностей було. Якось уваги не звернув. Обмінялись телефонами та й по тому. Але сьогодні я знаю, що цей хлопець наш брат. Без таких волонтерів, як Гриша, ми б там пропали. Він завжди телефонує й цікавиться, що нам необхідно привезти чи передати. І не було таких випадків, щоб список залишався «незакритим». У Мошнах я буваю часто. Як до батьків командира приїздимо, то не обходиться без того, щоб Григорій із Лесею не навантажили нас гостинцями. На фронті найрадісніші миті, коли волонтери приїздять, а якщо волонтери ще й добрі друзі, то взагалі, ніби вдома побував. Повторюсь, якби не волонтери, ми б там пропали. Григорію доземний уклін за його підтримку.

Про війну з екранів телевізора лунає лише суха статистика, яка більшості пересічних громадян мало про що говорить.

– А за кожним повідомленням насправді біль та горе, – пояснює Григорій. – Мене питають, що найважче? Знаєте, найважче не шукати пальне або кошти, щоб закрити потреби, не безсонні ночі у дорозі на Схід, не обстріли снайперів, коли ти не їдеш, а летиш, щоб проскочити.

Важко і страшно, коли хлопці на повному нулі під Мар’янкою смажать у «цинку» якусь картоплю, що колись привезли волонтери, бо про них усі забули й вони вже місяць без води та їжі, ще й набої закінчуються.

Або, наприклад, ще одна життєва історія. У 92­й бригаді троє хлопчиків із Черкащини служили, три Владислава, усім по 21 року. Ми їх знайшли через комісаріат. Заїхали порадувати гостинцями. Один, до речі, із Будища. Сфотографувалися ми з ними, бо земляки, і щоб мами побачили синочків. А через тиждень приїхали і коли запитали, де третій Влад, почули у відповідь: «Відвезли додому». Та світлина була останньою у житті цієї дитини. Це страшно, важко і дуже боляче… Війна колись закінчиться, як усі війни. Але ми ще багато років будемо «жнивувати» те горе, яке вона засіяла.

Цікавий факт – на війні позивні мають не тільки військовослужбовці, а й волонтери. Позивний Григорія – «Мошни». Телефонуючи на передову, часто доводиться пояснювати хто ти, окрім того, військові не завжди зберігають номери телефонів у контактах – з метою убезпечити тих, хто їм дзвонить. Тому Григорій й обрав собі позивний, який виокремив його серед тисячі інших волонтерів.

– До мене зателефонував знайомий військовий та сказав, що дав мій номер телефону волонтеру з позивним «Мошни» і що мені потрібно з ним обов’язково поговорити, – розповідає головний лікар Черкаського обласного госпіталю Сергій Задорожній. – І з тих пір Григорій у нас частий гість. Концерти до свят для бійців влаштовує, привозить для них гостинці. Ось нещодавно його знайомі привезли три телевізори для тяжкопоранених хлопців, які перебувають на реабілітації. Кажуть, Григорій сказав – «Треба». Часто сам звертається з проханням узяти на лікування і реабілітацію бійців, які були поранені. Десь, якось підлікувались, а потім усе «вилазить»: і психологічні проблеми, і фізичні. Допомагаємо, беремо. Не можемо йому відмовити, адже не для себе просить. І за це я його поважаю.

Сьогодні волонтерство Григорія вже не обмежується допомогою армії. Він активно включається у патріотичне виховання учнівської молоді. Організовує у школах Мошнівського куща зустрічі з учасниками АТО, навчальні стрільби з пневматичної зброї, навчання з тактичної медицини, виховні та спортивні заходи, до яких сам активно долучається.

– Знаєте, у мене є три заповітні мрії, – зізнається Григорій. Перша – щоб швидше закінчилась війна. Поки дихаю, буду робити все для цього. Друга – зробити музей АТО в Мошнах. Ця мрія вже почала здійснюватися. Знайшли приміщення в Мошнівській школі, сільський виконком розглянув пропозицію про створення музею і надав п'ятнадцять тисяч гривень субвенції. Вже є чимало військових артефактів, привезених з передової. Діло за малим – усе зробити. Щоправда, коштів не вистачає, та це не проблема. Знайдемо. Будемо у когось просити. Ну і третя мрія особиста – дочекатися онуків, щоб ще й при здоров’ї їх побавити.

За матеріалами  наданими Лесею Константиновою

Ще з десять років тому про таке поняття, як «бойовий гопак», ніхто й не чув – гопак асоціювався виключно з відомим українським народним танцем. Сьогодні ж на Черкащині можна не лише помилуватися виступом майстрів, які володіють  бойовим гопаком, а й навчитися  цьому чи навіть віддати до відповідної школи дитину. Про відродження унікального українського бойового мистецтва  «Сільські обрії» розпитали Олександра Проценка, який вже 5-й рік поспіль  очолює Черкаську Школу Бойового Гопака.

– Олександре Анатолійовичу, бойовий гопак – це сучасне бойове мистецтво чи воно має якесь історичне підґрунтя?

– Як зрозуміло і з назви, в основі цієї бойової традиції лежить український танець гопак. Її відродженню ми завдячуємо, зокрема, Володимиру Степановичу Пилату, Засновнику, Вчителю, Президенту Міжнародної Федерації Бойового Гопака. В нашому середовищі побутує історія про те, як під час однієї з поїздок на Схід до Володимира Степановича підійшов сенсей зі східних єдиноборств з проханням навчити мистецтву українського бою. Тоді Пилат відповів майстру, що ніякої особливої системи не існує. «Як не існує?!», – здивувався той. – Адже до нас приїздив гурт Вірського і ми бачили, що можуть виробляти ваші хлопці. Має бути якась система. Тож повернувшись в Україну, Пилат запросив фахівців – істориків та хореографів, – які взяли українські народні танці, зокрема, гопак, метелицю, повзунець та аркан і розклали на схеми. Так і побачили, що в їх основі дійсно є система захисту. Її українські козаки «закрили» за часів Катерини ІІ, коли почалися утиски та знищення Запорізької Січі.

– Як ви взагалі зацікавилися бойовим гопаком?

– Кілька років тому мені потрібно було відновитися після важкої хвороби. Обрав для себе систему реабілітації, яку використовували українські козаки, зокрема наші, холодноярські, повертаючись із походів. До неї входить і лікування травами, і водні процедури, і лікування медом та продуктами бджільництва, і ходіння по гарячому вугіллю. Потім дізнався, що в Черкасах є хлопці, які займаються бойовим гопаком і сприяють його відродженню та розвитку, і приєднався до них. З дозволу Пилата ми створили Спілку прихильників бойового гопака і почали шукати однодумців, зацікавлених у його відродженні.

– Але зараз ви навчаєте бойовому гопаку дітей?

– Мені завжди подобалось працювати з дітьми: ще коли вчився в Києві, шість років був тренером інструктором та викладав – у дитячій спортивній школі. Згодом Спілка вийшла на значний рівень. З дозволу Володимира Степановича очолив Черкаську Школу Бойового Гопака, осередок МФБГ. Хлопці, з якими ми п’ять років тому починали відроджувати його на Черкащині, не стояли осторонь Майдану, Революції гідності та війни на сході України. В Черкасах складно знайти зручне приміщення, тож придбали ділянку в Чубівці, де організували та поступово розбудовуємо козацьку садибу – «Сторожову заставу». Зокрема цього року за підтримки малого бізнесу, облаштували лазню, соляну шахту, придбали газогенератор, який іонізує повітря та насичує парами солі. Тепер, коли проводимо навчально­тренувальні збори, дітки по годині дихають цілющим соляним повітрям, що корисно і для імунної, і для дихальної систем.

– Чубівку обрали, мабуть, не випадково?

– Звісно, це місце в прямому розумінні слова просякнуте історією. Тут і легенда про козака Івана Чуба, від якого й пішла назва села, і Вітряна гора, і Свято­Онуфріївський чоловічий монастир… Та й від Черкас не далеко, лише 24 кілометри, зручно добиратись.

– Багато дітей цікавиться бойовим гопаком?

– Зараз у нас займається десь 50 дітей, зокрема бойовим гопаком – до 20 осіб. Ми ще готуємо діток до обласних змагань «ДЖУРА» (Сокіл) і куруємо Черкаські ЗОШ №11, №24 та №6. Тож є ще три групи джур. Діти переважно черкаські, хоча намагаємося залучати думанецьких та чубівських. Наприклад, торік літом, разом із керівництвом Черкаського Міського центру туризму, краєзнавства і спорту організували для дітей семінар на базі Думанецької школи та невеличкі змагання.

– Маєте, мабуть, інтенсивний графік роботи?

– Вільних днів немає. В будні працюю на «основній» роботі, як держслужбовець.З дітьми працюємо щодня у позашкільний час – це тренування. А у вихідні це показові виступи, семінари, походи, виїзди чи екскурсії.

– Як вдається справлятися з таким навантаженням?

– Дуже допомагає моя дружина Ярослава Олександрівна. У нас сімейний тандем. Вона щорічно виїжджає на семінари з бойового гопака, здає тестування на знання техніки і зараз працює як тренер­інструктор. Окрім того, здобула кваліфікацію керівника гуртків (спеціаліста) по підготовці дітей до гри «Джура». Тож я зараз більше виконую функцію керівника та організатора заходів, займаюсь фольклорно­мистецьким і оздоровчим напрямками, а дружина – оздоровчим і спортивним та тренує діток до змагань. Весь наш вільний час присвячений гопаку.

– Ви намагаєтесь закласти у вихованців якісь принципи чи просто навчаєте захищати себе та берегти здоров’я?

– Мене надихає й тримає на цьому світі можливість передати знання дітям, допомогти їм стати на правильний шлях. Філософія, якої навчаємо вихованців, досить проста: любити батьків, поважати вчителів, шанувати Україну – свою Батьківщину. Одне з наших завдань – популяризувати українські національні бойові традиції в усьому світі. Ми вже були, зокрема, на фестивалях в Латвії та Румунії, під час яких почули багато слів вдячності за справу, яку робимо. І це теж додає наснаги рухатись далі.

Спілкувалась Ілона Левченко, фото з мережі Фейсбук

За понад три роки АТО на Сході країни загинули більше 3 тисяч військових, понад 9,5 тисяч отримали поранення. У цих цифрах приховані і долі наших земляків, які або народилися, або в свій час проживали на території Черкаського району. Досі офіційна статистика подавала дані про п’ятьох загиблих – Віктора Єременка з Білозір’я, Андрія Плохого з Первомайська, Іллю Іделя з Червоної Слободи, Максима Преснякова та Анатолія Синчака з Мошен. Насправді, за «Книгою пам’яті полеглих за Україну», заснованою в липні 2014 року, їх дев’ять. Завдяки Лесі та Григорію Константиновим з Мошен, які з першого року проведення АТО займаються волонтерською діяльністю, ми відкриємо нашим читачам нові імена наших земляків, які віддали своє життя за Україну. Цикл публікацій розпочинаємо з розповіді про Олександра Борисовича Сабаду з Мошен. Всю інформацію зібрала та надала для друку Леся Константинова.

 ДОВІДКОВО: Сабада Олександр Борисович, 09.10.1979 р. н., майор ЗСУ, начальник штабу, перший заступник командира вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України. Учасник миротворчих місій у Ліберії та Конго. Загинув 2 травня 2014 року у небі над м. Слов’янськ Донецької області, виконуючи бойове завдання.

Посмертно присвоєно звання підполковника Збройних Сил України. За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

 

3 травня 2014 року в село долетіла звістка, що 2 травня в небі над Слов’янськом Донецької області збито вертоліт, у якому, виконуючи бойове завдання, загинули начальник штабу, заступник командира ескадрильї, майор Сабада Олександр Борисович, командир ланки, майор Руденко Сергій Сергійович, командир ланки, майор Плоходько Руслан Володимирович, борт­технік, капітан Топчий Микола Миколайович, борттехнік, старший лейтенант Гришин Ігор Іванович, бойові офіцери з 16 Бригади армійської авіації. У повідомленні відзначалось, що Олександр Сабада народився в селі Мошни Черкаської області.

На той час ми не знали, що прийде війна, яку назвуть АТО, що Олександр стане першим загиблим із нашого села, що нам доведеться пережити смерть ще двох синів мошнівської землі, що кожного дня ми будемо з тривогою переглядати новини з передової, шукаючи знайомі обличчя і молити Бога, щоб усі повернулися живі. Та у травні 2014 року стривожене село гуло: «Хто він? Хто батьки? Чому у селі ніхто не може згадати цього хлопця?».

Майже два роки пошуку не минули марно. Нині ми знаємо, ким був і навіки залишиться у нашій пам'яті Олександр Сабада. Нам вдалося розшукати батьків, дружину з синами та друзів Олександра. Вони поділилися з нами своїми спогадами.

Борис Олександрович Сабада, батько Олександра, розповідає: «У 1977 році, після закінчення Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства, за направленням я приїхав працювати у колгосп «Дружба» завіду­
вачем ремонтних майстерень. Перевіз із Харківщини дружину. У Мошнах у нас 9 жовтня 1979 року народився Сашко. Міцний такий хлопчик».

Закінчивши під час навчання в інституті військову кафедру, Борис Сабада здобув військову професію і в 1980 році подав рапорт до армії Радянського Союзу. Саме це рішення батька стало доленосним для його сина Олександра.

«Мене направили служити до Трьохізбенки Луганської області. А коли розпочалася війна в Афганістані, наш полк перевели до Узбекистану. Там Сашко й пішов до школи. Навчався у звичайній національній узбецькій школі. Вчився добре, все йому вдавалось, особливо точні науки. Був дуже самостійним, цілеспрямованим і наполегливим. До 1988 року ми жили у Термезі. Згодом мене направили до Анголи і до 1990 року ми були там. Саші легко давались мови, тому він ходив у школу не у військовому містечку, а з ангольськими дітьми. Він завжди хотів бути військовим. Після розпаду Радянського Союзу ми повернулись в Україну. Оселилися в Чернігові. Син вирішив вступати до військового ліцею. Він дуже хотів там навчатися. Дружина була проти та Сашко умів наполягти на своєму, сила волі у хлопця була залізною. Він сам пройшов медичну комісію, зібрав усі потрібні документи. Мені з дружиною залишилося тільки написати заяву», – пригадує батько.

У 1993 році Сашко вступає до Чернігівського ліцею з посиленою військово­фізичною підготовкою. Хлопець мріє про небо, мріє літати, мріє стати військовим льотчиком.

Закінчивши ліцей у 1996 році, йде навчатися до Харківського військового інституту льотчиків Військово­Повітряних сил України, який успішно закінчує у 2000 році за напрямом авіація та космонавтика за спеціальністю «Офіцер управління військами оперативно­тактичного рівня». Дитяча мрія Сашка підкорити небо здійснилася. У 2000­2003 рр. проходить службу у військовій частині А­1244 (м. Коломия) льотчиком авіаційної ланки СУ­24 МР.

Однокурсник, близький товариш Олександра, підполковник Андрєєв Дмитро Олександрович згадує: «Знав я Сашка давно… Разом вступали до Харківського авіаційного інституту. Усі роки навчання пліч­о­пліч, весь час разом. У нас була справжня міцна, чоловіча, військова дружба. Саньок надзвичайно веселий, з добрим почуттям гумору, добродушний і великий життєлюб. Він був борцем за справедливість і в інституті, і на службі, і в житті. Завжди в перших рядах. Надзвичайний людинолюб: не міг стояти осторонь чужої біди, завжди прагнув допомогти. Долею неньки – України він переймався дуже болісно… Коли почалась війна, ми укріпили любов до своєї землі, до людей, які тут живуть, до усієї нації. Жертва, яку принесли наші бойові побратими, дає нам сил жити далі. Перед нами стоїть завдання не розпорошувати життя на дрібниці, а продовжувати жити за них. Якщо робити добро – то вдвічі більше! Якщо воювати – то утричі краще! Множити все те, що робиш для незалежності України, на те, чого не встигли зробити хлопці… Героїв треба пам’ятати! Я впевнений, що Сашко з неба дивиться на нас і підтримує в усіх наших справах і починаннях».

Початок нового століття – початок нового життя. 2001 рік. Олександр молодий, успішний військовий. Життя вирує яскравими фарбами. Саме цього року на Кіровоградщині хлопець зустрічає свою майбутню дружину Тетяну.

Тетяна Сабада, дружина Олександра, пригадує: «Познайомились ми із чоловіком на весіллі у друзів. Я взагалі не планувала їхати туди. Весілля друзі святкували у Кіровограді та потрапити на нього було не просто…Я в той день працювала і не змогла відпроситися. Пропустила церемонію реєстрації шлюбу у РАГСі й на гулянку вирішила уже не йти. Та доля напевне пишеться на небесах…Обставини штовхали нас один до одного. Повернувшись з роботи додому, я все­таки вирішила поїхати привітати друзів».

У Олександра також не складалось прибути на весілля до товариша. Він був у Вінниці, у відрядженні, та в останню мить зібрав речі і пішов «ловити попутку» до Кіровограду.

«Я тільки до квартири зайшла, відразу помітила його – запального, енергійного, посмішка не сходила з обличчя, – говорить Тетяна. – Це незабутній момент. То було кохання з першого погляду. Згодом Саша мені розповідав: «Глянув – зайшла дівчина, мов ясне сонечко».

Молоді люди познайомились і почали зустрічатись. Сашко присвячував коханій вірші, був надзвичайно романтичний і ніжний. Вони їздили один до одного в гості. Хлопець тоді служив у Коломиї Івано­Франківської області. Та настав час, коли Тетяна й Олександр вирішили, що їхні стосунки переросли в більш серйозні й вирішили одружитись. Дівчина поїхала від батьків і перевелася служити до Коломиї. Вона теж пов’язала своє життя з військовою справою. Вже згодом Сашко і Тетяна дивувалися обставинам, які звели їх долі.

«Саша таким був розбитним, що поруч з ним я відчувала себе, як за кам’яною стіною», – каже Тетяна.

Олександр завжди оберігав кохану, піклувався про неї. Усі побутові проблеми вирішував сам. Тетяні ж залишалися приємні жіночі клопоти.

У 2002 році в молодого подружжя народився первісток. Хлопчика назвали Олегом. Тетяна з Олександром чекали на пологи аж через два тижні, а тому не встигли як слід підготуватися, купити все необхідне. Але малюк вирішив з’явитися на світ передчасно. В той день не працював жоден магазин. Тому новонародженого не було в що вдягнути. Та Олександр побіг до друзів та сусідів, назбирав у них пелюшок, шапочок, дитячого одягу. До вечора усе це виправ, висушив над плитою, випрасував і приніс у пологовий будинок. В цьому й був увесь Олександр. У нього завжди на першому місці були родина й сімейні цінності. Для Тетяни він був найуважнішим чоловіком у цілому світі. Весь свій вільний час чоловік приділяв сім’ї. «Важко передати біль від втрати – він був моєю долею, моєю душею, коханням усього життя. Доброту його важко було осягнути. Хлопці наші на нього дуже схожі», – із тугою в голосі говорить Тетяна.

Коли ж Україну спіткала чергова криза і почали закривати льотні частини та різати літаки, родині довелося втікати з Коломиї від безробіття. Роботу знайшли в іншому гарнізоні в Житомирі. Олександр перекваліфікувався і рік прослужив на землі. Але дуже важко це пережив, адже його душа хотіла літати. Тож він знайшов місце вертольотчика в полку в місті Броди на Львівщині. Закінчивши спецкурси у Миколаєві, Олександр Сабада знову почав літати.

Проте ця робота не забезпечувала гідного заробітку. Тому, щоб прогодувати родину, Олександр брав участь у миротворчих місіях в Африці. У 2008 році виконував патрулювання на вертольоті у Ліберії, у 2011­му – в Конго. Там були справжні «гарячі» точки.

Життя почало налагоджуватися, більше ніщо не заважало їхньому сімейному затишку. Сьогодні, згадуючи чоловіка, Тетяна каже, що бажає такого жіночого щастя, як було у неї, кожній жінці. Олександр ніколи не повертався додому з відряджень із порожніми руками, завжди приїздив з подарунками для дружини й дітей. Після роботи вони полюбляли гуляти вулицями маленьких Бродів. Часто їздили до лісу по ягоди й гриби. Олександр дуже любив збирати гриби, був затятим грибником. Він був прекрасним батьком, який міг все пояснити синові.

Старший син Олег згадує: «Мій батько був дуже доброю людиною. Завжди веселий, життєрадісний, готовий підтримати в тяжку хвилину. У тата не було незакінчених справ…А коли треба було щось зробити, завжди кликав мене, щоб я вчився, аби виріс справжнім чоловіком, а не «ганчіркою». Увесь свій вільний час він присвячував сім'ї. Тато дуже допоміг мені в навчанні. Саме завдяки йому я тепер маю високий бал з алгебри, геометрії та фізики. Найбільше я любив влітку рано вставати та їхати на рибалку разом із ним. Ми якось зловили дуже великого окуня – десь 3­4 кілограми.

Мені запам'яталось літо 2013, коли ми усією сім'єю поїхали на море, на той час ще у наш Крим. Тоді ми востаннє відпочивали разом з ним. Після його загибелі усе моє, і не лише моє життя, пішло шкереберть».

Та все ж найбільшим захопленням Олександра була авіація. Він навіть займався авіаконструюванням. Удома кілька полиць були заставлені змайстрованими власноруч літачками. Сашко обожнював свою професію, жив і дихав нею. Син Олександра, Олег, як і батько, марить небом і літаками.

У 2011 році у Сашка й Тетяни народився другий син, якого назвали Максимом. Олександр дуже чекав на другу дитину, сподівався на донечку.

Коли в Україні почались революційні події, а потім Росія анексувала Крим, родина часто обговорювала ситуацію з півостровом, оскільки не могла збагнути, чому його віддали без бою.

Тим часом війна наблизилась і до родини Олександра Сабади. Навесні 2014 року усіх військових у Бродах перевели на казармений режим. Сашко прибіг додому 8 березня о 9­й ранку, привітав дружину зі святом, дорогою навіть встиг прихопити коробку цукерок. А вже наступного дня, 9 березня, вилетів на Схід. Тоді він ще летів не на війну, адже активних бойових дій не велося. В його обов’язки входило патрулювання кордонів між Україною та Росією. Він із товаришами навіть не мав зброї, фактично літав «голим».

Тетяна пригадує: «Саша не раз розповідав про ставлення місцевого населення до льотчиків Збройних Сил. Одного разу в їдальні офіціантка обізвала його з товаришами бандерівцями і фашистами, кричала «летіть геть». Також казав, що не довіряє військовим зі Сходу і від декого можна чекати удару в спину. Він підозрював, що серед них були й такі, хто «зливав» інформацію ворогу, навіть серед вищого керівництва. Тому свої завдання обговорював у дуже вузькому колі льотчиків, які прилетіли разом з ним із Бродів».

На Великдень 2014 року родині ще вдалося зібратися разом. А наступного дня чоловік знову полетів на Схід.

Вранці 2­го травня він вирушив до Слов’янська з рятувальною місією. Тоді сепаратисти вперше збили український вертоліт. Пройшла інформація, що один пілот вижив. Олександр разом з екіпажем мав його розшукати. Медики й рятувальники летіли на вантажному МІ­8. Їх прикривали два бойові вертольоти. На одному з них були Олександр, майор, начальник штабу, перший заступник командира вертолітної ескадрильї 16­ї окремої бригади армійської авіації 8­го армійського корпусу Сухопутних військ.

Напередодні Сашко телефонував дружині. «Це було 1­ше травня. Він тоді повернувся ввечері з завдання. Ми спокійно поговорили, все було добре. Саша сказав, що побіжить до друзів, вони шашликів насмажили й хотіли трішки посидіти компанією. Пообіцяв, що якщо не пізно закінчаться посиденьки, то перетелефонує. Пізно ввечері мені на телефон прийшло романтичне повідомлення від чоловіка. Перебуваючи у зоні АТО, він знову почав писати вірші. Я дуже втомилася і вирішила відповісти наступного дня. Хто б знав… Цю есемеску я й сьогодні бережу в своєму телефоні. Вранці зателефонував мені батько, запитав чи спілкувалась я із Сашком. Відповіла, що – ні, адже ще рано. Але пізніше, коли почала йому телефонувати, чоловік не відповідав. Протягом години я набрала його разів із 30. Від хвилювання мене всю трусило. Тоді зателефонувала батькові, запитала, що трапилось. «Збили два вертольоти. Показали по телевізору», – відповів він. Тоді ще не було відомо скільки загиблих. Сказали лише про двох льотчиків, доля інших невідома», – розповідає Тетяна.

Згодом вона дізнається, що коли вертоліт Олександра заходив на посадку, по ньому поцілили сепаратисти. Шансів вижити не було. Для родини ця звістка стала шоком, бо на той час ще не було активних бойових дій і ніхто не передчував лихого. Це були одні з перших збитих українських льотчиків.

Рідні загиблих вважають, що це була показова, спланована сепаратистами акція. Адже це спеціально знімалось на відео. Терористи, на їхню думку, чудово знали, що саме там пролітатимуть вертольоти.

Нечипоренко Віталій, бойовий побратим Олександра, згадує: «Саша для мене назавжди залишиться життєрадісним, повним енергії і завжди усміхненим. На службі його поважали як командири, так і підлеглі. Він завжди вирішував всі питання і подавав руку допомоги. Окрім того, він був чудовим батьком і турботливим чоловіком. Багато уваги приділяв дітям і дуже їх любив. Завжди розповідав про своїх хлопчиків. Останнього разу, хоча так в авіації і не говорять, але то був останній раз, я зустрів його в Краматорську на аеродромі. Ми сіли на дозаправку. Це було 24 квітня 2014 року. Саня був як завжди усміхнений, у доброму гуморі. Він таким і залишився в моїй пам'яті. Тоді я й подумати не міг, що через вісім днів трапиться таке горе… Він був справжнім героєм, який віддав своє життя за майбутнє країни й своїх синів».

20 травня 2014 року в Бродах проводжали в останню путь пілотів 16­ої бригади армійської авіації, які загинули під час антитерористичної операції у Слов’янську Донецької області 2 травня 2014 року.

Олександрові Сабаді мало б виповнитись 35. Усе життя він віддав служінню Батьківщині. Тіло загиблого привезли літаком із Донецька у цинковій труні. Разом з ним прилетіла вдова Тетяна та двоє неповнолітніх синів.

Попрощатися з полеглими героями вийшло все місто. Коли траурна процесія йшла центральною площею міста, вертолітників в останню путь проводжав хор Львівського музичного училища. Парастас за загиблими відслужили більше двадцяти священиків різних конфесій.

Після загибелі чоловіка Тетяна з дітьми переїхала до Кіровограда, де живуть її батьки. Тут, на Лелеківському кладовищі, поховали Олександра.

Олександр загинув у званні майора. Посмертно йому присвоїли звання підполковника та нагородили орденом Богдана Хмельницького 3­го ступеня «За мужність». У місті Броди Львівської області відкрито Алею Слави загиблим пілотам в зоні АТО, серед них і наш земляк Олександр Сабада.

Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам'яті, у наших думках, у наших молитвах. Пам'ятаймо кожного, хто боровся, хто не здався та продовжує відстоювати українську незалежність!

Ми продовжуємо знайомити читачів районної газети з сучасними меценатами, благодійниками та спонсорами, які, працюючи на території Черкаського району, відчувають, що мають робити у житті щось більше, аніж ставити в пріоритеті власне збагачення. Сьогодні наша розмова з директором ДП «Перемога Нова» компанії «Миронівський хлібопродукт» Віктором Гринюком.

Із Віктором Степановичем зустрілися у Будищі, яке, він переконаний, незабаром матиме  європейське обличчя і слугуватиме для інших сіл та й міст взірцем виключно нових підходів до розвитку.

 Довідково: Дочірнє підприємство «Перемога Нова» – перша птахофабрика, яка увійшла до складу компанії «Миронівський хлібопродукт». Провадить діяльність на території Будищенської та Свидівоцької сільських рад. Впродовж 2015 року реконструювали бройлерну птахофабрику «Перемога Нова», яка набула статус птахофабрики батьківського поголів’я. Сьогодні в структурі підприємства 6 майданчиків під батьківське поголів'я птиці та 3 майданчики під ремонтний молодняк. На підприємстві працює 523 особи. Середня заробітна плата – 6114 грн. Птахофабрика у своєму складі має 3 зони вирощування та 6 продуктивних зон, забійний цех, склад яєць, автопарк на 120 одиниць транспорту, ремонтна майстерня, будівельна бригада, електроцех, служба КВПіА.

Податкові відрахування до місцевих та районних бюджетів за рік становлять 11,1 млн грн та 7,7 млн грн було сплачено до Пенсійного фонду.

 Гроші потрібно не тільки заробити, а й мудро розпорядитися ними

– Пане Вікторе, ДП «Перемога Нова» в Черкаському районі – одне з найпотужніших підприємств. Завдяки чому вдається тримати марку взірця сучасного бізнесу?

– Компанія «Миронівський хлібопродукт», частиною якої є ДП «Перемога Нова», –  це команда особистостей зі спільними цінностями і середовищем, сприятливим для реалізації особистого потенціалу. Це європейські стандарти у виробництві та соціальний захист працівників. Для них діє соціальний пакет. Зокрема пільгові ціни на продукцію підприємства та харчування, безкоштовна доставка до роботи та з роботи. Молодих спеціалістів та працівників забезпечуємо тимчасовим та постійним житлом. На сьогодні це два гуртожитки та житловий будинок на 16 квартир. Наші кращі робітники безкоштовно оздоровлюються не лише на вітчизняних курортах, а й за кордоном. Приміром, цього літа оздоровили коштом підприємства 110 осіб. Загалом впродовж року на забезпечення працівників спрямовуємо 1,2 мільйона гривень.

– Наскільки мені відомо, підприємство дбає не  лише про працівників, а є соціальним партнером для громади тих населених пунктів, де провадить діяльність.

– Гроші потрібно не лише заробляти, а й правильно розпоряджатися ними. Мовою економічної теорії йдеться про проблему ефективного власника. Якщо підприємець витрачає свої доходи переважно на власне споживання, якщо він не інвестує кошти в розвиток своєї справи, в науку, в освіту, то він не є ефективним власником. Аби бути ефективним власником потрібно, щоб тобою керували  відчуття співпричетності до історії та єдності з довкіллям, щоб тобою рухали співчуття до хворих та літніх. Тим більше, коли йдеться про підприємство, яке провадить діяльність на території конкретного населеного пункту.

– Тобто принцип діяльності підприємства базується на меценатстві та  спонсорській допомозі громаді?

– Я вважаю, що меценатство це не лише дати комусь цукерки чи подарувати велосипед.  Насправді,  це коли ти робиш речі, які змінюють життя громади. Інколи наштовхуємося на нерозуміння багатьох людей, життя яких занурене у побутові проблеми. Для громад наше підприємство є соціальним партнером. Ми маємо угоди про соціальну співпрацю з Будищенською та Свидівоцькою сільськими радами, за якими впродовж 2015­2016 років, як благодійну допомогу на реалізацію соціальних проектів, спрямували понад  мільйон гривень. Приміром, значні  кошти вкладаємо у розвиток Чигиринщини, хоча наразі не маємо там виробничих потужностей. Завершуємо реконструкцію мережі вуличного освітлення у селах Вітове та Рацеве, на що спрямували майже мільйон гривень. Вже другий рік поспіль допомагаємо Вітовському НВК (щомісяця надають м’ясо курей для харчування вихованців Вітовського НВК, – авт.). Влітку усіх діток возили на екскурсію в зоопарк у Черкаси. Незабаром відбудеться відкриття ще однієї групи для дошкільнят у Вітовському НВК, на капітальний ремонт якої пішло 120 тис. грн. Для одного з шкільних класів Рацівської школи з нагоди 1 вересня придбали меблевий гарнітур.

– Проте не обходиться без «ложки дьогтю», інакше кажучи, незадоволених серед жителів громад?

– Підприємство завжди було ніби під мікроскопом. Аби «не ширилися чутки», ми напрацювали механізм роботи зі зверненнями громадян і закликаємо до діалогу місцеве населення. Усі звернення опрацьовуємо відповідно до механізму їх розгляду. Нам важлива думка кожного жителя громади. З питаннями щодо організації роботи на підприємстві, впливу на екологію виробничої діяльності та іншими можна звернутися на підприємство безпосередньо або залишити звернення у спеціальній скриньці на дошці оголошень, яка розташована у центрі села Будище.

Проблем немає, є питання, які потрібно вирішувати

– Цьогоріч від жителів Будища чуємо, що їхнє село оновилося та модернізувалося. Багато зроблено для їхнього комфорту саме вашим підприємством.

– Пріоритет підприємства – показати, як швидко, ефективно і рішуче ми можемо не лише організувати сучасне за європейськими мірками виробництво, а й проводити соціальні зміни. Немає проблем, є питання, які потрібно вирішувати. Цим і займаємося. Мені, як українському європейцю і європейському українцю, важливо показати людям, що навіть маленьке село в Україні може жити як в Європі. Підприємство надає ресурс для того, аби молодь залишалася в селі. Тому в першу чергу ми інвестуємо у її навчання та комфортне дозвілля.  Наше підприємство підтримує розвиток дитячого­юнацького спорту, виступаючи постійним спонсором ФК «Будище», надає фінансову підтримку туристсько­краєзнавчому клубу  «Альта» та козацькому рою місцевої школи «Мошногірські яструби». Окрасою Будища, місцем відпочинку для молоді, дорослих та діточок став чудовий парк в центрі села. Цьогоріч ми подбали, щоб він став більш модерним, – там з’явилися скульптури. Окрім того, ми ініціюємо та беремо активну участь в організації масових святкувань. Стало доброю традицією відзначати Новий Рік, Масляну, Івана Купала, День села зі смачним частуванням – варениками, юшкою, кашею, шашликами, млинцями, цукерками, морозивом та напоями від ДП «Перемога Нова».

– Пане Вікторе,  ДП «Перемога Нова» вже має плани на наступний рік щодо подальшої співпраці з громадами?

– Ми будемо продовжувати нашу співпрацю по соціальних угодах з населеними пунктами, де розташовані виробничі потужності ДП «Перемога Нова». Куди вкладати гроші, вирішують громади, тому можу сказати одне – у 2018 році будуть профінансовані ті проекти, які потрібні людям. На початку року сільські ради надають нам рішення сесій щодо потреб селян і ми разом обговорюємо першочерговість їх виконання в межах соціального бюджету, який на рік становить 1,2 мільйона гривень. Окрім коштів за соціальними угодами, у 2018 році додатково спрямуємо понад 10 млн грн на ремонт доріг.

 Світлана Вовк, сільський голова Свидівоцької сільської ради:

– Липневий буревій вніс корективи у плани соціально-економічного розвитку села. Відтак, цьогоріч взялися за капітальний ремонт ДНЗ «Дзвіночок». На це спрямували понад 800 тисяч гривень з місцевого бюджету. Окрім того, за соціальною угодою місцевий бюджет отримав від ДП «Перемога Нова» 150 тисяч гривень, а потім ще 50 тисяч на ліквідацію наслідків липневого буревію. Це вже не кажучи про півмільйона гривень на ямковий ремонт дорожнього покриття, який підприємство виконало від в’їзду в село до центра, а також дороги до сільського цвинтаря та інших доріг по селу. Для дітвори села Сокирне придбали дитячий майданчик, школярам  ДП «Перемога Нова» подарувала проектор і акустичну систему. За сприяння підприємства встановили меморіальний комплекс ліквідаторам Чорнобильської АЕС, героям Небесної Сотні та воїнам АТО.

 Григорій Приходько, сільський голова Будищенської сільської ради:

ДП «Перемога Нова» – перший помічник громади у вирішенні соціально-значущих питань. Щорічно напрямки роботи у селі визначають депутати сільської ради, а вже потім підприємство за соціальною угодою береться за їх вирішення. Відтак, цьогоріч за соціальною угодою громада отримала 1,2 мільйона гривень. На ці кошти ми  відновили фасад та відремонтували систему опалення церкви Святого Іоанна Богослова, збудували громадську свердловину. Майже півмільйона гривень спрямували на підтримку закладів освіти – школи та двох дитячих садків, ще стільки ж – на розвиток культури в селі. Це і оновлення фасаду Будинку культури в селі Будище, і встановлення енергозберігаючих вікон та дверей у Лозівському сільському клубі. Придбали нову музичну апаратуру та сценічне вбрання для артистів-аматорів на суму майже 130 тисяч гривень.Окрім того, підприємство допомогло і матеріальним, і людським ресурсом відбудуватися жителям села після липневого буревію. Люди безкоштовно отримали шифер для перекриття своїх хат, а малозабезпеченим працівники підприємства власноруч виконали всі роботи.

До речі, торік завдяки підприємству ми зробили капітальний ремонт в амбулаторії загальної практики сімейної медицини в Будищі та встановили енергозберігаючі вікна у Лозівському ФАПі, облаштували територію нового кладовища в с. Будище та обладнали під’їзд до кладовища в Єлизаветівці. Майже 5 мільйонів спрямували на відновлення дорожнього покриття дамби в напрямку села Лозівок. Проведено ямковий ремонт доріг у всіх селах, по центральній вулиці села замінили старі бордюри на нові.

 Замість післямови

Меценатство іноді вважають красивою модою, іноді – способом “вимолити прощення за своє багатство”.  Та все ж залишається воно здебільшого відвагою, здатністю вкласти дещицю  зароблених статків у майбутнє. Можливо, саме в цьому й міститься таїна тих перспектив, які меценатство в Україні все ж має.

Розмову вела Наталія Усенко

Сторінка 4 з 4

Календар

« Липень 2020 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31