БАТУРИН

Четвер, 04 серпня 2016 10:32

(поема)

 

Як після тисячі одної

Сімсот дев’ятий сніг летів,

Тоді для лютого двобою

Зустрів Батурин москалів.

 

Гарматним громом безперервним

Ревли простори навкруги,

Стріляли смертю чорні жерла,

В Батурин рвались вороги.

 

Уже довкола сніг червоний

Укрили трупами вони...

Ніс кат у край чужий неволю –

Батурин волю боронив.

 

Наказ катюги – місто стерти.

В атаки кидав москалів,

Й зродилося від страху стерво –

Ганьба навік своїй землі.

 

Вночі, як тать, за мур прокрався

В ворожий стан полковник Ніс

І зайдам змовницьки признався,

Де чорний хід є у стіні.

 

І зі смертельною бідою

Зустрілось місто на зорі.

Тоді, як лютою ордою

Ввірвались в нього москалі...

 

Козацтво билося на відчай,

Летіли бороди униз,

Але у цій кривавій січі

Катів було як сарани.

 

Упав останній козарлюга,

Проклявши зрадника й заброд.

Завила болем біла хуга,

Коли винищувавсь народ.

 

– Свободу вашу ми піхалі,

Ви же предателі царя.

Ну што, хахли, с агньом ігралі?

В агнє все ваші і сгарят.

 

Мать-пірімать, хахли дурниє, –

Батурин повен матюків,

Саме матюччя, часом з ними

Слова проскакують людські.

 

Лютують люті московити:

Сп’янілий кожен від крові...

Собі подібного забити

Не зміг би, певно, жоден звір.

 

Вагітна тужить молодиця

Над мужем, вбитим у бою,

Кляне орди навалу дику

Й зрадливу доленьку свою.

 

– Сматрітє, вон стоіт пад хатай,

Пракльони злиє мєчєт нам,

Ана прєдатєлєм брюхата

І нє адна только ана.

 

Аж ось підходить кривоногий,

Розкосі очі має він,

Йому відзначитись є змога:

Ножем розпорює живіт.

 

І материнська, й немовляти

Линула враз блакитна кров

У пику і на руки ката,

І у роззявлений злий рот...

 

І ґвалтували... ґвалтували

Дівчаток, юнь – красу Землі.

А потім їх же убивали

«Брати» так звані, москалі.

 

Маленьких діточок скидали

На купи зайди навісні,

І їм голівки розбивали

Під матюковий скрегіт слів.

 

Крик діточок їх не бентежив,

А лише сили додавав.

Кат роздимав страшну пожежу

І немовлят пектись вкидав.

 

Крик у Батурині стихає,

Бо ж тане, тане й тане люд,

Уже шаблюками рубають

Старих, бувалих казарлюг.

 

І насипали в рани жар.

Кістки тріщали і ламались,

А стогін рвався аж до хмар,

Як вороги колесували.

 

Хто проклинав, здійнявши руки,

І зрадника, і цих почвар,

Той зазнавав пекельну муку:

Їх зайда-кат четвертував.

 

В крові бродили московити,

І морди, й руки у крові.

Колодязі людьми забиті,

І мертвим заздрили живі.

 

Але живих лишилось мало,–

Чекали шибениці їх.

В московських зашморгах сконали

Вони для зайдівських утіх...

 

Аж раптом дівчина виходить,

Якась божественна краса:

В поставі стомленій – погорда,

І нижче пояса коса.

 

Вона була така змарніла!

Але ж краса! Яка краса!

Над нею хтось угледів німба,

А хтось – як світиться яса.

 

Іван ГОРБЕНКО, 2003 рік

Оцініть матеріал!
(0 голосів)