На війні завжди страшно

Вівторок, 02 серпня 2016 14:11

Новела

(уривок з дитячої повісті Ірини Савченко «Моя перша вчителька»)

У кабінет до героя-афганця, який у мирний час очолив молодіжні організації, а пізніше – Спілку воїнів-інтернаціоналістів, дітвора зайшла з цікавістю. Височенька дівчинка, що тримала на вишитому рушнику коровай, низько вклонилася і від імені всіх присутніх школярів поштиво подала його колишньому воїнові. Та несподівано для всіх господар кабінету знітився... і не простягнув рук, щоб прийняти гостинець. Оля, не знаючи, як себе далі вести, поглянула на вчительку:

– Що робити?

У цей час до кабінету вбігла занепокоєна секретарка і шепнула на вухо Любові Іванівні: «З війни повернувся без обох ніг, руки тримають паличку, тому він фізично не може прийняти дитячий гостинець, вибачте». Вона підійшла до свого керівника, однією рукою підтримала його за лікоть, а колишній воїн, відставивши палицю вбік, вивільненою рукою прийняв коровай. Секретарка допомогла втримати й покласти випічку на стіл. Дітей запросили сісти, а герой-афганець розповів їм, як один випадок може все змінити в житті людини.

…На величезній швидкості мчали три бойові десантні машини, щоб вчасно провести бойову операцію. Місцевість гориста, попереду обезлюднений кишлак. Він, командир роти Сергій Червонописький, зупинив машину: його насторожив підозрілий спокій на дорозі. Зовсім близько вибухнула протитанкова міна, і десантника підкинуло вгору. Коли опинився на землі, то побачив під знівеченою машиною розпластаного водія-механіка та двох сержантів, що нахилились над ним, щоб накласти джгути на відкриті рани. Сам Сергій був без обох нижніх кінцівок.

До останнього віддавав підлеглим накази, знайшов у собі сили передбачити перебіг грядущого бою й правильно розподілити бійців на позиціях. І робив це, уже втрачаючи свідомість. Говорив майже пошепки: сили покидали його. Розслабився тільки тоді, коли переконався, що сержанти його зрозуміли й виконують накази... Опритомнів у госпіталі…

Не один раз напливали хвилини відчаю. Якби не сусіди по палаті, такі ж воїни-інтернаціоналісти, батьки та чарівна дівчина Наталка, на якій згодом одружився, не відомо, що й було б…

– Знаєте, я з підлеглими до цього останнього бою жодного бійця не втратив. Поранені, щоправда, були…

Діти слухали розповідь бувалого командира, уявляли далекі, не відомі їм гори, засідки, раптові постріли, вибухи... І, ніби вловивши невидимою антеною уяву школярів, Сергій Васильович розповів іншу бувальщину.

Подія трапилася ще до того, як підрозділ вирушив до Афганістану. Після запеклого штурму кількох висот двом взводам десантників наказали готуватися до наступної оборони. Оцінивши обстановку, Сергій (тоді ще командир роти), вирішив обладнати опорний пункт у рідколіссі. За його вказівкою воїни маскувалися за кущами, деревами, в окопах. Прийшли члени комісії, щоб оглянути місце розташування бійців та оцінити їхню бойову готовність, а Сергієвих підлеглих ніде не видно. Сусідній же взвод розмістився на галявині. Усі рядові – як на долоні, та в армії слово «красиво» доцільне хіба що для опису військового параду. Червонописький свою тактику маскування роти використовував дуже часто, і вона його не підводила: побратими після бою залишалися живими.

– Скажіть, будь ласка, а на війні страшно? – запитав сором’язливий Тиміш, зацікавившись розповіддю.

– Так, на війні завжди страшно... Нікому не вірте, коли хтось скаже

протилежне. Та на війні загартовуються воля, мужність, бійцівський дух.

– А щоб стати захисником, ви десь училися? – допитувався хлопчик.

– Закінчив суворовське, а пізніше – й повітряно-десантне училище,

мріяв про військову академію, але після тяжкого поранення... напрямок своєї діяльності довелося змінити.

– В Афганістані ви довго були?

– Та майже два роки... Для війни це багато... Зразу після закінчення

училища наш курс десантників відправили першим потоком на війну.

Максима, що сидів справа від колишнього бойового командира,

цікавило інше:

– А керувати в мирний час підлеглими важко? Мій тато постійно

скаржиться, що на роботі – гірше, як на війні.

– Тебе Максимом звати... Гарне ім’я... Твій батько правильно каже. Люди, що не нюхали пороху, іноді багато собі дозволяють... і чинять такі підступні дії за спиною близьких людей, що зрозуміти це, буває, дуже важко. Без кулеметів і кинджалів один одного убивають... словами та вчинками.

– А як це словами убивати?

– Як це тобі простіше пояснити... Якщо людину обливають брудом, вона швидко цю чорноту змиє? Ні, а біль у серці носитиме довго.

– То, виходить, війна і зараз триває.

– Триває... з тими, хто переступає правові закони і втрачає людяність. Колишні афганці, об’єднавшись у спілку, і нині чинять нещадний опір бюрократам, чиновникам, високопосадовцям – усім тим, хто працював і працює не за законами честі та справедливості.

Пройшли роки. Допитливий Максимко став військовослужбовцем і побував у багатьох «гарячих» місцях планети. Нещодавно в одній із телевізійних програм новин Любов Іванівна впізнала свого колишнього учня.

Виявилося, служить на Сході України, у неспокійній Донеччині. З екрану телевізора долинуло знайоме: «На війні завжди страшно... Не вірте, коли говорять протилежне... Кажете, що ви втомились від війни? Хто втомився, відпочивайте. А хто має віру та бажання допомогти, підтримайте нас молитвою, перестаньте ворогувати між собою – і війна припиниться!»

Оцініть матеріал!
(0 голосів)