Дитинство, обпалене війною

Понеділок, 21 березня 2016 08:27

(Із спогадів Корнія Швеця, продовження)

У нашому селі Ново-Полтавка на Далекому Сході всіх чоловіків прикликали в армію, лишилися жінки, старі та діти. На початку війни брату йшов 13-ий, а мені – 11-ий рік. Ми працювали в колгоспі й удома, щоб допомагати фронту, допомагати країні, платячи податок продуктами (наприклад, 10 кг масла, 100 штук яєць), і це незалежно від того, чи є у тебе корова, кури і т. п. Податок був і на дерева, теж незалежно від того, чи зібрав з них урожай. Тому доводилося тримати господарство, обробляти город і сад.

Для худоби потрібно було косити сіно, і коли колгоспне сіно через негоду пропадало, то всі наші скошені копички беззастережно забиралися, а свою годували, знімаючи з дахів сараїв і навіть хат – іншого виходу не було.

 Навесні жаль було дивитися на цих тварин, які вранці не могли піднятися, і доводилося кликати сусідів, щоб підняти корову і вивести із сараю. Скільки хвилювань було, коли ця бідна корова паслась першою травою на обгорілих горбиках землі. Увечері корову можна було пізнати тільки за рогами – вся морда була чорна. Це було так, коли ґрунт був ще промерзлим. А якщо розтавання проходило швидко, голодна тварина забувала про небезпеку і, бувало, падала у весняне розгрузле болото. Всім селом тоді витягали, обмивали, відігрівали і відправляли в сарай, щоб наступного дня погнати на пашу, бо корова – годувальниця сім’ї, ще й 10 кг масла повинна дати державі.

Нам чомусь не таланило з коровами, були якісь дикі. Молоко не надоювали, а добували. Робили це втрьох: зв’язували їй ноги, брат стояв коло голови і підкидав траву чи щось із улюблених коровою харчів, я двома руками тримав хвіст, бо хлистала аж до синяків, мама доїла. Робила вона це в кружечку, бо тільки так можна було щось видоїти. Якщо ж намагалися скористатися відром, то як би не береглися, корова в кінці ухитрялася піддіти відро, що воно летіло через увесь сарай.

Скільки нервів, сліз і здоров’я пролила наша мама, щоб хоч чим-небудь прогодувати нас, а ми з братом, як могли, старалися допомогти їй. Ми працювали з ранку до пізнього вечора. До сходу сонця бігли на річку (за 5 км від  дому), щоб до сніданку повернутися зі свіжою рибою. Потім займалися городом, а далі за розпорядженням бригадира йшли на роботу і працювали нарівні з дорослими: орали, сіяли, косили, складали сіно в копи і т. п. Ще полювали на цінних  хутрових звірів, а саме: колонок, єнотів, видр, борсуків. На кожен карбованець зданого хутра отримували муку, сіль, сірники, мило, якими ділилися з усіма сусідами і більшістю жителів села. І тільки те, що ми полювали, здавали хутро, маючи за це білу американську муку та м’ясо з убитих тварин, продовжило життя нашій матері, яка постійно хворіла.

Таким чином, ми допомагали фронту, бо за зброю, яку давали державі союзники, треба було розплачуватися золотом і хутром. Ми допомагали один одному і не нарікали, не проклинали всіх і вся, як це робить дехто в наш час. Люди вірили в краще майбутнє, вірили в перемогу, і тільки віра допомагала вистояти. І коли я чую нарікання, мені згадується моє дитинство, особливо полювання… (продовження буде).   

Оцініть матеріал!
(0 голосів)