Річкові майстерні традиційного млинарства

П'ятниця, 27 жовтня 2017 11:02

Водяні млини з’явилися на теренах України раніше від вітряків. Відомості про них містяться в історичних джерелах, датованих серединою ХІІІ століття. Починаючи з цього часу вони відіграють важливу роль у системі феодального господарювання, стають стабільним джерелом прибутку для підприємливих мірошників. Найбільш інтенсивний розвиток будівництва водяних млинів припадає на першу половину ХІХ століття. За підрахунками дослідників, в той час на українських землях функціонувало щонайменше 10 тисяч таких борошномелень.

Стаціонарні та наплавні

Сама ж історія водяного млина надзвичайно давня та сягає корінням часів зародження ранніх цивілізацій. Перші водяні колеса, які слугували механізмом для підняття води в зрошувальні канали і являли собою найпростіші гідравлічні двигуни, почали застосовувати ще у III тисячолітті до нашої ери. Ця технологія з’явилася одночасно в Єгипті, Китаї та Індії. І розвивалась  як альтернатива використанню тяглової сили худоби або людей. А от традиційний водяний млин, який використовувався за своїм безпосереднім призначенням – розтирав зерно на борошно, вперше спорудили в стародавньому Римі. Саме звідти й розпочалося його поширення Європою.

В Україні було два типи водяних млинів – стаціонарні (гребляні) та наплавні. Останні базувалися лише на великих річках, зокрема, Дніпрі, Десні, Дністрі, Сіверському Донці, Сеймі, Ворсклі. Основою, на яку встановлювали саму конструкцію такого млина, були човни (баржі). У разі потреби вони могли переміщуватися річкою. Мандруючи від села до села, «мобільні борошномельні» мали змогу обслуговувати потреби цілого регіону.

Незважаючи на всі переваги наплавних млинів, більшого поширення на українських землях набули млини стаціонарні. Це, в першу чергу, пов’язано з географічними особливостями території, зокрема, значною кількістю невеликих та неглибоких річок.

Для спорудження стаціонарного млина обирали таке місце, де б на річці чи потоці можна було зробити греблю й подавати воду до вертикального колеса − привода, закріпленого на горизонтально встановленому валі. Коли колесо оберталося, обертався й вал та запускав у рух через систему передач процес помолу зерна. Залежно від системи привода, тобто подачі води до колеса, млини поділялися на пристрої з верхнім і нижнім боєм. Спочатку українці познайомилися з так званими нижньобійними (підсубійними) млинами, які встановлювали безпосередньо у річковому потоці. У цих конструкціях колесо-привід оберталося під тиском течії і обслуговувало лише жорна. Враховуючи низький коефіцієнт корисної дії, таке колесо намагалися зробити якомога ширшим. У XVII столітті з’являються й більш досконалі типи пристроїв, поряд з архаїчними нижньобійними колами ширяться верхньобійні або, як їх ще називали, наливні.  Ефективність такого кола була значно вищою, аніж попереднього. Привід тепер приводивсь у дію водою, яка по жолобах подавалась зверху й спадала на лопаті-ковші. Далі принцип дії механізму однаковий для всіх типів водяних млинів: закріплене на другому кінці вала палешне колесо, по ободу якого розміщені кулачки (дерев’яні зуби), надає рух веретену, зачіпаючи кулачками цівки баклуші, закріпленої на вертикальному металевому стрижні. З рухом вертикального вала обертається верхнє жорно. Спідній камінь не рухався. Над жорнами встановлювали кіш для зерна, а борошно висипалось у спеціальний відсік. Весь механізм  встановлювали на невисокому помості. Важливою деталлю млинарської системи була закрутка, за допомогою якої звужували або розширювали отвір у барабані залежно від того, дрібно чи більш крупно мололи зерно. Помелене зерно висипалося в ящик, а з нього у мішки.

Конструктивно-технічне й архітектурне вирішення будівель водяних млинів відповідало тим традиційними способами народного будівництва, які були поширені у тій чи іншій місцевості. Відповідно до них, корпус млина міг мати зрубну або каркасну конструкцію, значно рідше – муровану. Так, в українських Карпатах, а також на Бойківщині й Гуцульщині, найбільш поширеними були зрубні будівлі водяних млинів. На Поділлі, Наддніпрянщині та Полтавщині – переважно каркасні. На Буковині – здебільшого з мурованими стінами. Матеріалами для покрівлі млина найчастіше слугували солома, ґонт чи драниця. Інколи в будівлі, окрім приміщення для механізму, робили також житлову кімнату з піччю та двома віконцями. Там жив мірошник або ночували люди, очікуючи своєї черги молоти зерно.

Млин – фортеця − кузня

На відміну від вітряків, водяні млини досить часто використовували в цілях далеких від первинного призначення. Вони не лише переробляли зерно на борошно і товкли просо. Їх переобладнували під майстерні для різного роду виробництв. Існують достовірні відомості, що млинарські споруди експлуатували  як валюшні для валяння сукна, тартаки для різання дров, цехи з виробництва паперу і навіть майстерні для виготовлення пороху.

Окремої уваги заслуговує історична гіпотеза, згідно з якою суперечка щодо водяних млинів спровокувала Національно-визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького. Справа в тому, що у XVII столітті млини були надзвичайно прибутковими підприємствами, тому за володіння ними велися справжні війни. Відомо, що у власності Хмельницького в Суботові було чотири рибні ставки і млини. Можемо припустити, що млинів було також чотири – на кожній ставковій греблі. Є відомості, що спочатку польські шляхтичі забрали у майбутнього гетьмана один з млинів, а згодом у 1648 році урядник Даніель Чаплинський збройним наїздом захопив у нього увесь родинний маєток. Таким чином, зазіхання польських можновладців на власність чигиринського сотника та «рейдерське» захоплення млина стали  іскрою, від якої спалахнула війна.

Під час подальшого протистояння водяні млини відіграли не останню роль у перебігу війни. Існують задокументовані відомості, що в цей час у Чигирині на Тясмині, навпроти Соборної церкви Петра і Павла, козаки спорудили водяний млин, який набув стратегічного для оборони гетьманської столиці значення. Конструкцію млина укріпили захисними спорудами та обладнали гарматами, перетворивши борошномельню на справжнісіньку фортецю. Також відомо, що в період другого Чигиринського походу береги Тясмину з’єднувала млинова гребля довжиною 177 метрів і завширшки 5,3 метри, яка використовувалася і як міст, і як оборонний фортифікаційний об’єкт. Гребля підпирала значне за площею озеро-болото, утворене загатою Тясмину. Конструкція слугувала надійним захисним рубежем, що прикривав Замкову гору з північного сходу.

Унікальною спорудою не лише на теренах України, але й усієї Європи, є діюча водяна кузня-гамора, розташована в селі Лисичово на Закарпатті. Маючи статус музею і пам’ятки ковальського виробництва, вона продовжує функціонувати за призначенням та виготовляє реманент для мешканців декількох сіл. «Лисичовська гамора» єдина функціонуюча водяна кузня в Європі. Щоправда, подібні споруди, в одиничних екземплярах, збереглися й в Німеччині та Франції, але наразі вони представлені виключно як експонати етнографічних музеїв.

Варто також згадати про достатньо вороже ставлення східних слов’ян  до нетрадиційного використання млинів. Так, інноваційне запровадження на водяних млинах паперового виробництва у кінці XVI століття супроводжувалося масовими бунтами й підпалами цих споруд. У народній уяві про природу і призначення борошномельних будівель, будь-яка їх переорієнтація  сприймалася як сатанинський задум. І  такі переконання панували аж до початку XIX століття.

Залишенці

Водяні млини, що збереглися до наших днів, так само, як і їхні вітрові «колеги», є надзвичайною рідкістю. Найбільше їх лишилося у місці наймасовішого поширення – на Західній Україні. Саме тут, ще у кінці XIX століття, існували млинарські гільдії. Воно й не дивно, адже тільки на території Закарпатської області функціонувало 803 водяних млини. Їх кількість почала стрімко зменшуватися з 30-х років минулого століття. За даними 1934-го року, в регіоні вже нараховувалося не більше чотирьох сотень споруд. З кінця 60-х років розпочався системний адміністративний наступ на народне млинарство, яке радянські чиновники розглядали як залишок приватновласницького виробництва. На господарів млинів накладали непосильні податки й штрафи, а місцеві органи влади домагалися їх повного знищення. До кінця 70-х зникли майже всі пам’ятки традиційного млинарства. До сьогодні ж вціліти вдалося лише поодиноким екземплярам. Серед них досі діючий водяний млин у селі Імстичеві Закарпатської області. Його збудував у 1947 році нині сліпий 87-річний мірошник Василь Биба. Його млин навіть сьогодні забезпечує борошном усе село. Діючими вважаються млини у селах Лукове та Кошелеве і ще чотири борошномельні на річці Боржава. Хоча за призначенням жоден із них вже не використовується. Сьогодні вони слугують лише туристичними принадами того чи іншого маршруту.

У місті Ужгород в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту експонується ще один вцілілий у робочому стані водяний млин, перевезений з села Колочава Міжгірського району.

Щодо Черкащини, то найбільше водяних млинів, в свій час, будувалось у західних регіонах області та вздовж річки Рось. На початку XX століття в Черкаському повіті налічувалось понад півтори сотні таких споруд.  Зараз про їх колись невтомну діяльність нагадують лише поодинокі руїни. Щоправда, є і винятки. Так, на Уманщині нове життя після реставрації отримав Коржівський млин. У вересні 2008 року цю борошномельню придбав місцевий підприємець. Понад рік тривали ремонтні роботи, а з 1 листопада 2009 року млин знову працює і надає послуги з перемелювання зерна на борошно й дерть. Також пощастило водяному млину із села Піківець, який після реставрації став частиною місцевого ресторанного комплексу.

Сьогодні ще не пізно врятувати кинуті на призволяще Стеблівський млин у Корсунь-Шевченківському районі, Одаєвський на Монастирищині та Буцький млин на Маньківщині. Ці титани - шедеври традиційного млинарства і заслуговують на збереження для майбутніх поколінь.

Артем ЯКОВЛЄВ

за матеріалами Української млинологічної асоціації

Оцініть матеріал!
(0 голосів)