«Нашим воїнам я допомагатиму, доки не закінчиться війна»

П'ятниця, 13 жовтня 2017 08:21

Волонтери – це скарб кожного народу. Спочатку волонтерами називали людей, які добровільно, за покликом серця, вступали на військову службу. Нині це слово має інше значення. Після Революції Гідності волонтерство стало частиною світогляду українців. Ця хвиля громадянської активності виникла спонтанно та незалежно від жодних державних ініціатив. Законодавчо ж масштабний волонтерський рух «легалізували» лише у березні 2015 року, коли набув чинності новий Закон України «Про волонтерську діяльність».

Сьогодні мова піде про волонтера, нашого земляка і чудову людину – Григорія Константинова. Чоловік проживає у Мошнах разом з дружиною Лесею. З самого початку війни на Сході України і до сьогодні вони невтомно допомагають бійцям на передовій, пораненим, що знаходяться на реабілітації, їх сім’ям та тим, хто повертається до мирного життя.

– Усвідомлення того, що буде війна, прийшло до мене ще у березні 2014 року під час анексії Криму, – розповідає Григорій. – На той час наша донька жила в Криму, в Керчі. Те, що насправді творилося на півострові, не показували ні російські, ні українські телеканали. То був справжній жах. Говорити українською було неможливо, можна було заплатити за це життям. Громадян із українськими прізвищами переслідували. Державна символіка заборонялась. І навіть поєднання синьо­жовтого кольору в одязі вважалось провокацією. Нашу дитину врятувало лише те, що вона вільно володіє російською та мала прізвище Константинова.

Вже восени 2014 року Григорій із дружиною почали допомагати військовим. На той час волонтерський рух на Черкащині не мав такого розмаху. Спочатку допомагали грошима. Згодом волонтерська діяльність набула іншого змісту та значно ширшого масштабу.

– У січні 2015 року, коли загинув хлопець із нашого села – Максим Пресняков, моя свідомість змінилась повністю, – згадує волонтер. – Війна влізла в душу і роздерла її на шматки. Крик мами Максима, коли вона побачила убитого сина, постійно лунає у мене в голові. Німе, скам’яніле обличчя його батька стоїть перед очима. Хіба це можна вибачити… Це ж наші діти гинуть, найкращі діти!

Війна не закінчувалась, обіцяного завершення АТО у найкоротші терміни люди так і не дочекалися. Бійці на передовій потребували інтенсивної допомоги, бо держава виявилась безсилою самотужки впоратись із загрозою широкомасштабного вторгнення зі сторони Росії. На передовій не вистачало практично всього: форми, засобів захисту, харчів, води, обладнання, запчастин до техніки, комплектуючих до зброї, ліків, канцтоварів, оргтехніки тощо. «Незакритих» списків від хлопців було багато. Потрібно було шукати шляхи доставки гуманітарної допомоги на передову. З цією метою Григорій налагодив співпрацю з Черкаським обласним та міськрайонним військовими комісаріатами. Вивчив потреби на передовій. На питання «Кому ви хочете допомагати? Комусь із своїх?» – Григорій відповідає: «Усім, кому потрібно. Вони для мене всі свої. Для хлопців і дівчат, які на передовій, я буду робити все, що в моїх силах. Я допомагатиму нашим воїнам, доки не закінчиться війна».

Спектр волонтерської діяльності Григорія Константинова надзвичайно широкий. Чоловік виготовляє «буржуйки», забезпечує оргтехнікою та бензопилами танковий підрозділ 128 ОГМПБр, 24 ОМБр – комплектуючими до стрілкової зброї та запчастинами до техніки. Окрім того, волонтер закриває потреби й інших підрозділів. І це усе за власний кошт. Гуманітарка від Григорія розлітається по всій лінії фронту – від Станиці Луганської до Широкіно.

– Ми прийшли у Піски на місце 93 бригади, їх вивели на ротацію, – розповідає боєць окремого танкового підрозділу 128 ОГМПБр Костянтин Подлуцький. – Хлопці, звичайно, усе своє забрали, а наш підрозділ тільки сформували, у нас нічого немає, окрім танків, які на морозі не хочуть заводитись. Морозяка, буржуйок немає, дрова привезли, а порізати нічим, хоч зубами гризи. Тут якраз Гриша зателефонував і поцікавився, що нам необхідно у першу чергу. Вже за декілька днів ми отримали потрібні речі. Відтоді Григорій допомагає нам постійно: і коли ми були на передовій, і коли вийшли на полігон на ротацію, і навіть тепер, коли вже демобілізувалися, він продовжує нас підтримувати.

Думка, що військові зараз вже всім забезпечені – хибна. Потреби на фронті лише зростають. Особливо у зимовий час і, в першу чергу, серед добровольчих батальйонів. Самотужки закривати усі «замовлення» бійців на передовій – одній людині не під силу. Тому Григорій вирішив акумулювати зусилля громади Мошен та жителів навколишніх сіл у єдиному волонтерському об’єднанні. Заручившись підтримкою сільських голів Мошен, Байбузів, Тубільців, Будище та налагодивши співпрацю із громадами, чоловік постійно вів роз’яснюючу роботу серед населення. Люди дослухались до Григорія і почали допомагати. Тоді ж було налагоджено співпрацю із Черкаським Центром Допомоги Армії й волонтерами із Дніпропетровщини. Долучаються до волонтерської діяльності також прихожани і настоятелі церков та місцеві підприємці.

– Григорій молодець. Не кожен здатен за власний кошт стільки робити для нас, – каже ветеран АТО, старшина розвідроти 93 ОМБр Сергій Ковальов. – Гриші можна дзвонити будь­коли, хоч вночі, хоч вдень. Все буде вирішено. Розповім простий випадок. У мене мати захворіла, були потрібні ліки, а коштів не вистачало. Усіх уже обдзвонив і у Дніпрі, і у Запоріжжі, і рідних, і знайомих, ніхто навіть у борг не дає. Останній шанс. Думаю, дай у Мошни зателефоную. І що ви думаєте? Гриша сказав, що зараз таких грошей немає, але хоч половину «нашкребемо». Це я потім довідався, що Григорій перекинув мені останні гроші, що в них були. Такий вчинок для мене дуже багато значить!

Війна – це завжди втрати, але часом не лише вони. За роки війни, допомагаючи бійцям на передовій та ветеранам АТО, Григорій отримав чимало справжніх друзів. Сьогодні багато бійців та ветеранів АТО підтримують приятельські відносини з волонтером.

– У цій війні є лише один позитивний момент – це люди, з якими я зустрівся, – зазначає Григорій.

Хлопці з розвідроти Максима Преснякова стали частими гостями у сім'ї Константинових. Вони прийняли Григорія до свого побратимства і вручили йому нагрудний франчик у вигляді кажана – символ розвідки.

– В АТО я з перших днів війни, – розповідає старшина розвідроти Олександр Березюк. – Ми познайомились із Григорієм на похороні нашого командира Максима Преснякова. Тоді не до люб’язностей було. Якось уваги не звернув. Обмінялись телефонами та й по тому. Але сьогодні я знаю, що цей хлопець наш брат. Без таких волонтерів, як Гриша, ми б там пропали. Він завжди телефонує й цікавиться, що нам необхідно привезти чи передати. І не було таких випадків, щоб список залишався «незакритим». У Мошнах я буваю часто. Як до батьків командира приїздимо, то не обходиться без того, щоб Григорій із Лесею не навантажили нас гостинцями. На фронті найрадісніші миті, коли волонтери приїздять, а якщо волонтери ще й добрі друзі, то взагалі, ніби вдома побував. Повторюсь, якби не волонтери, ми б там пропали. Григорію доземний уклін за його підтримку.

Про війну з екранів телевізора лунає лише суха статистика, яка більшості пересічних громадян мало про що говорить.

– А за кожним повідомленням насправді біль та горе, – пояснює Григорій. – Мене питають, що найважче? Знаєте, найважче не шукати пальне або кошти, щоб закрити потреби, не безсонні ночі у дорозі на Схід, не обстріли снайперів, коли ти не їдеш, а летиш, щоб проскочити.

Важко і страшно, коли хлопці на повному нулі під Мар’янкою смажать у «цинку» якусь картоплю, що колись привезли волонтери, бо про них усі забули й вони вже місяць без води та їжі, ще й набої закінчуються.

Або, наприклад, ще одна життєва історія. У 92­й бригаді троє хлопчиків із Черкащини служили, три Владислава, усім по 21 року. Ми їх знайшли через комісаріат. Заїхали порадувати гостинцями. Один, до речі, із Будища. Сфотографувалися ми з ними, бо земляки, і щоб мами побачили синочків. А через тиждень приїхали і коли запитали, де третій Влад, почули у відповідь: «Відвезли додому». Та світлина була останньою у житті цієї дитини. Це страшно, важко і дуже боляче… Війна колись закінчиться, як усі війни. Але ми ще багато років будемо «жнивувати» те горе, яке вона засіяла.

Цікавий факт – на війні позивні мають не тільки військовослужбовці, а й волонтери. Позивний Григорія – «Мошни». Телефонуючи на передову, часто доводиться пояснювати хто ти, окрім того, військові не завжди зберігають номери телефонів у контактах – з метою убезпечити тих, хто їм дзвонить. Тому Григорій й обрав собі позивний, який виокремив його серед тисячі інших волонтерів.

– До мене зателефонував знайомий військовий та сказав, що дав мій номер телефону волонтеру з позивним «Мошни» і що мені потрібно з ним обов’язково поговорити, – розповідає головний лікар Черкаського обласного госпіталю Сергій Задорожній. – І з тих пір Григорій у нас частий гість. Концерти до свят для бійців влаштовує, привозить для них гостинці. Ось нещодавно його знайомі привезли три телевізори для тяжкопоранених хлопців, які перебувають на реабілітації. Кажуть, Григорій сказав – «Треба». Часто сам звертається з проханням узяти на лікування і реабілітацію бійців, які були поранені. Десь, якось підлікувались, а потім усе «вилазить»: і психологічні проблеми, і фізичні. Допомагаємо, беремо. Не можемо йому відмовити, адже не для себе просить. І за це я його поважаю.

Сьогодні волонтерство Григорія вже не обмежується допомогою армії. Він активно включається у патріотичне виховання учнівської молоді. Організовує у школах Мошнівського куща зустрічі з учасниками АТО, навчальні стрільби з пневматичної зброї, навчання з тактичної медицини, виховні та спортивні заходи, до яких сам активно долучається.

– Знаєте, у мене є три заповітні мрії, – зізнається Григорій. Перша – щоб швидше закінчилась війна. Поки дихаю, буду робити все для цього. Друга – зробити музей АТО в Мошнах. Ця мрія вже почала здійснюватися. Знайшли приміщення в Мошнівській школі, сільський виконком розглянув пропозицію про створення музею і надав п'ятнадцять тисяч гривень субвенції. Вже є чимало військових артефактів, привезених з передової. Діло за малим – усе зробити. Щоправда, коштів не вистачає, та це не проблема. Знайдемо. Будемо у когось просити. Ну і третя мрія особиста – дочекатися онуків, щоб ще й при здоров’ї їх побавити.

За матеріалами  наданими Лесею Константиновою

Оцініть матеріал!
(0 голосів)