Від народного танцю до бойового мистецтва

Четвер, 12 жовтня 2017 14:04

Ще з десять років тому про таке поняття, як «бойовий гопак», ніхто й не чув – гопак асоціювався виключно з відомим українським народним танцем. Сьогодні ж на Черкащині можна не лише помилуватися виступом майстрів, які володіють  бойовим гопаком, а й навчитися  цьому чи навіть віддати до відповідної школи дитину. Про відродження унікального українського бойового мистецтва  «Сільські обрії» розпитали Олександра Проценка, який вже 5-й рік поспіль  очолює Черкаську Школу Бойового Гопака.

– Олександре Анатолійовичу, бойовий гопак – це сучасне бойове мистецтво чи воно має якесь історичне підґрунтя?

– Як зрозуміло і з назви, в основі цієї бойової традиції лежить український танець гопак. Її відродженню ми завдячуємо, зокрема, Володимиру Степановичу Пилату, Засновнику, Вчителю, Президенту Міжнародної Федерації Бойового Гопака. В нашому середовищі побутує історія про те, як під час однієї з поїздок на Схід до Володимира Степановича підійшов сенсей зі східних єдиноборств з проханням навчити мистецтву українського бою. Тоді Пилат відповів майстру, що ніякої особливої системи не існує. «Як не існує?!», – здивувався той. – Адже до нас приїздив гурт Вірського і ми бачили, що можуть виробляти ваші хлопці. Має бути якась система. Тож повернувшись в Україну, Пилат запросив фахівців – істориків та хореографів, – які взяли українські народні танці, зокрема, гопак, метелицю, повзунець та аркан і розклали на схеми. Так і побачили, що в їх основі дійсно є система захисту. Її українські козаки «закрили» за часів Катерини ІІ, коли почалися утиски та знищення Запорізької Січі.

– Як ви взагалі зацікавилися бойовим гопаком?

– Кілька років тому мені потрібно було відновитися після важкої хвороби. Обрав для себе систему реабілітації, яку використовували українські козаки, зокрема наші, холодноярські, повертаючись із походів. До неї входить і лікування травами, і водні процедури, і лікування медом та продуктами бджільництва, і ходіння по гарячому вугіллю. Потім дізнався, що в Черкасах є хлопці, які займаються бойовим гопаком і сприяють його відродженню та розвитку, і приєднався до них. З дозволу Пилата ми створили Спілку прихильників бойового гопака і почали шукати однодумців, зацікавлених у його відродженні.

– Але зараз ви навчаєте бойовому гопаку дітей?

– Мені завжди подобалось працювати з дітьми: ще коли вчився в Києві, шість років був тренером інструктором та викладав – у дитячій спортивній школі. Згодом Спілка вийшла на значний рівень. З дозволу Володимира Степановича очолив Черкаську Школу Бойового Гопака, осередок МФБГ. Хлопці, з якими ми п’ять років тому починали відроджувати його на Черкащині, не стояли осторонь Майдану, Революції гідності та війни на сході України. В Черкасах складно знайти зручне приміщення, тож придбали ділянку в Чубівці, де організували та поступово розбудовуємо козацьку садибу – «Сторожову заставу». Зокрема цього року за підтримки малого бізнесу, облаштували лазню, соляну шахту, придбали газогенератор, який іонізує повітря та насичує парами солі. Тепер, коли проводимо навчально­тренувальні збори, дітки по годині дихають цілющим соляним повітрям, що корисно і для імунної, і для дихальної систем.

– Чубівку обрали, мабуть, не випадково?

– Звісно, це місце в прямому розумінні слова просякнуте історією. Тут і легенда про козака Івана Чуба, від якого й пішла назва села, і Вітряна гора, і Свято­Онуфріївський чоловічий монастир… Та й від Черкас не далеко, лише 24 кілометри, зручно добиратись.

– Багато дітей цікавиться бойовим гопаком?

– Зараз у нас займається десь 50 дітей, зокрема бойовим гопаком – до 20 осіб. Ми ще готуємо діток до обласних змагань «ДЖУРА» (Сокіл) і куруємо Черкаські ЗОШ №11, №24 та №6. Тож є ще три групи джур. Діти переважно черкаські, хоча намагаємося залучати думанецьких та чубівських. Наприклад, торік літом, разом із керівництвом Черкаського Міського центру туризму, краєзнавства і спорту організували для дітей семінар на базі Думанецької школи та невеличкі змагання.

– Маєте, мабуть, інтенсивний графік роботи?

– Вільних днів немає. В будні працюю на «основній» роботі, як держслужбовець.З дітьми працюємо щодня у позашкільний час – це тренування. А у вихідні це показові виступи, семінари, походи, виїзди чи екскурсії.

– Як вдається справлятися з таким навантаженням?

– Дуже допомагає моя дружина Ярослава Олександрівна. У нас сімейний тандем. Вона щорічно виїжджає на семінари з бойового гопака, здає тестування на знання техніки і зараз працює як тренер­інструктор. Окрім того, здобула кваліфікацію керівника гуртків (спеціаліста) по підготовці дітей до гри «Джура». Тож я зараз більше виконую функцію керівника та організатора заходів, займаюсь фольклорно­мистецьким і оздоровчим напрямками, а дружина – оздоровчим і спортивним та тренує діток до змагань. Весь наш вільний час присвячений гопаку.

– Ви намагаєтесь закласти у вихованців якісь принципи чи просто навчаєте захищати себе та берегти здоров’я?

– Мене надихає й тримає на цьому світі можливість передати знання дітям, допомогти їм стати на правильний шлях. Філософія, якої навчаємо вихованців, досить проста: любити батьків, поважати вчителів, шанувати Україну – свою Батьківщину. Одне з наших завдань – популяризувати українські національні бойові традиції в усьому світі. Ми вже були, зокрема, на фестивалях в Латвії та Румунії, під час яких почули багато слів вдячності за справу, яку робимо. І це теж додає наснаги рухатись далі.

Спілкувалась Ілона Левченко, фото з мережі Фейсбук

Оцініть матеріал!
(0 голосів)