Воїн загону крилатої варти

Понеділок, 09 жовтня 2017 16:18

За понад три роки АТО на Сході країни загинули більше 3 тисяч військових, понад 9,5 тисяч отримали поранення. У цих цифрах приховані і долі наших земляків, які або народилися, або в свій час проживали на території Черкаського району. Досі офіційна статистика подавала дані про п’ятьох загиблих – Віктора Єременка з Білозір’я, Андрія Плохого з Первомайська, Іллю Іделя з Червоної Слободи, Максима Преснякова та Анатолія Синчака з Мошен. Насправді, за «Книгою пам’яті полеглих за Україну», заснованою в липні 2014 року, їх дев’ять. Завдяки Лесі та Григорію Константиновим з Мошен, які з першого року проведення АТО займаються волонтерською діяльністю, ми відкриємо нашим читачам нові імена наших земляків, які віддали своє життя за Україну. Цикл публікацій розпочинаємо з розповіді про Олександра Борисовича Сабаду з Мошен. Всю інформацію зібрала та надала для друку Леся Константинова.

 ДОВІДКОВО: Сабада Олександр Борисович, 09.10.1979 р. н., майор ЗСУ, начальник штабу, перший заступник командира вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України. Учасник миротворчих місій у Ліберії та Конго. Загинув 2 травня 2014 року у небі над м. Слов’янськ Донецької області, виконуючи бойове завдання.

Посмертно присвоєно звання підполковника Збройних Сил України. За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

 

3 травня 2014 року в село долетіла звістка, що 2 травня в небі над Слов’янськом Донецької області збито вертоліт, у якому, виконуючи бойове завдання, загинули начальник штабу, заступник командира ескадрильї, майор Сабада Олександр Борисович, командир ланки, майор Руденко Сергій Сергійович, командир ланки, майор Плоходько Руслан Володимирович, борт­технік, капітан Топчий Микола Миколайович, борттехнік, старший лейтенант Гришин Ігор Іванович, бойові офіцери з 16 Бригади армійської авіації. У повідомленні відзначалось, що Олександр Сабада народився в селі Мошни Черкаської області.

На той час ми не знали, що прийде війна, яку назвуть АТО, що Олександр стане першим загиблим із нашого села, що нам доведеться пережити смерть ще двох синів мошнівської землі, що кожного дня ми будемо з тривогою переглядати новини з передової, шукаючи знайомі обличчя і молити Бога, щоб усі повернулися живі. Та у травні 2014 року стривожене село гуло: «Хто він? Хто батьки? Чому у селі ніхто не може згадати цього хлопця?».

Майже два роки пошуку не минули марно. Нині ми знаємо, ким був і навіки залишиться у нашій пам'яті Олександр Сабада. Нам вдалося розшукати батьків, дружину з синами та друзів Олександра. Вони поділилися з нами своїми спогадами.

Борис Олександрович Сабада, батько Олександра, розповідає: «У 1977 році, після закінчення Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства, за направленням я приїхав працювати у колгосп «Дружба» завіду­
вачем ремонтних майстерень. Перевіз із Харківщини дружину. У Мошнах у нас 9 жовтня 1979 року народився Сашко. Міцний такий хлопчик».

Закінчивши під час навчання в інституті військову кафедру, Борис Сабада здобув військову професію і в 1980 році подав рапорт до армії Радянського Союзу. Саме це рішення батька стало доленосним для його сина Олександра.

«Мене направили служити до Трьохізбенки Луганської області. А коли розпочалася війна в Афганістані, наш полк перевели до Узбекистану. Там Сашко й пішов до школи. Навчався у звичайній національній узбецькій школі. Вчився добре, все йому вдавалось, особливо точні науки. Був дуже самостійним, цілеспрямованим і наполегливим. До 1988 року ми жили у Термезі. Згодом мене направили до Анголи і до 1990 року ми були там. Саші легко давались мови, тому він ходив у школу не у військовому містечку, а з ангольськими дітьми. Він завжди хотів бути військовим. Після розпаду Радянського Союзу ми повернулись в Україну. Оселилися в Чернігові. Син вирішив вступати до військового ліцею. Він дуже хотів там навчатися. Дружина була проти та Сашко умів наполягти на своєму, сила волі у хлопця була залізною. Він сам пройшов медичну комісію, зібрав усі потрібні документи. Мені з дружиною залишилося тільки написати заяву», – пригадує батько.

У 1993 році Сашко вступає до Чернігівського ліцею з посиленою військово­фізичною підготовкою. Хлопець мріє про небо, мріє літати, мріє стати військовим льотчиком.

Закінчивши ліцей у 1996 році, йде навчатися до Харківського військового інституту льотчиків Військово­Повітряних сил України, який успішно закінчує у 2000 році за напрямом авіація та космонавтика за спеціальністю «Офіцер управління військами оперативно­тактичного рівня». Дитяча мрія Сашка підкорити небо здійснилася. У 2000­2003 рр. проходить службу у військовій частині А­1244 (м. Коломия) льотчиком авіаційної ланки СУ­24 МР.

Однокурсник, близький товариш Олександра, підполковник Андрєєв Дмитро Олександрович згадує: «Знав я Сашка давно… Разом вступали до Харківського авіаційного інституту. Усі роки навчання пліч­о­пліч, весь час разом. У нас була справжня міцна, чоловіча, військова дружба. Саньок надзвичайно веселий, з добрим почуттям гумору, добродушний і великий життєлюб. Він був борцем за справедливість і в інституті, і на службі, і в житті. Завжди в перших рядах. Надзвичайний людинолюб: не міг стояти осторонь чужої біди, завжди прагнув допомогти. Долею неньки – України він переймався дуже болісно… Коли почалась війна, ми укріпили любов до своєї землі, до людей, які тут живуть, до усієї нації. Жертва, яку принесли наші бойові побратими, дає нам сил жити далі. Перед нами стоїть завдання не розпорошувати життя на дрібниці, а продовжувати жити за них. Якщо робити добро – то вдвічі більше! Якщо воювати – то утричі краще! Множити все те, що робиш для незалежності України, на те, чого не встигли зробити хлопці… Героїв треба пам’ятати! Я впевнений, що Сашко з неба дивиться на нас і підтримує в усіх наших справах і починаннях».

Початок нового століття – початок нового життя. 2001 рік. Олександр молодий, успішний військовий. Життя вирує яскравими фарбами. Саме цього року на Кіровоградщині хлопець зустрічає свою майбутню дружину Тетяну.

Тетяна Сабада, дружина Олександра, пригадує: «Познайомились ми із чоловіком на весіллі у друзів. Я взагалі не планувала їхати туди. Весілля друзі святкували у Кіровограді та потрапити на нього було не просто…Я в той день працювала і не змогла відпроситися. Пропустила церемонію реєстрації шлюбу у РАГСі й на гулянку вирішила уже не йти. Та доля напевне пишеться на небесах…Обставини штовхали нас один до одного. Повернувшись з роботи додому, я все­таки вирішила поїхати привітати друзів».

У Олександра також не складалось прибути на весілля до товариша. Він був у Вінниці, у відрядженні, та в останню мить зібрав речі і пішов «ловити попутку» до Кіровограду.

«Я тільки до квартири зайшла, відразу помітила його – запального, енергійного, посмішка не сходила з обличчя, – говорить Тетяна. – Це незабутній момент. То було кохання з першого погляду. Згодом Саша мені розповідав: «Глянув – зайшла дівчина, мов ясне сонечко».

Молоді люди познайомились і почали зустрічатись. Сашко присвячував коханій вірші, був надзвичайно романтичний і ніжний. Вони їздили один до одного в гості. Хлопець тоді служив у Коломиї Івано­Франківської області. Та настав час, коли Тетяна й Олександр вирішили, що їхні стосунки переросли в більш серйозні й вирішили одружитись. Дівчина поїхала від батьків і перевелася служити до Коломиї. Вона теж пов’язала своє життя з військовою справою. Вже згодом Сашко і Тетяна дивувалися обставинам, які звели їх долі.

«Саша таким був розбитним, що поруч з ним я відчувала себе, як за кам’яною стіною», – каже Тетяна.

Олександр завжди оберігав кохану, піклувався про неї. Усі побутові проблеми вирішував сам. Тетяні ж залишалися приємні жіночі клопоти.

У 2002 році в молодого подружжя народився первісток. Хлопчика назвали Олегом. Тетяна з Олександром чекали на пологи аж через два тижні, а тому не встигли як слід підготуватися, купити все необхідне. Але малюк вирішив з’явитися на світ передчасно. В той день не працював жоден магазин. Тому новонародженого не було в що вдягнути. Та Олександр побіг до друзів та сусідів, назбирав у них пелюшок, шапочок, дитячого одягу. До вечора усе це виправ, висушив над плитою, випрасував і приніс у пологовий будинок. В цьому й був увесь Олександр. У нього завжди на першому місці були родина й сімейні цінності. Для Тетяни він був найуважнішим чоловіком у цілому світі. Весь свій вільний час чоловік приділяв сім’ї. «Важко передати біль від втрати – він був моєю долею, моєю душею, коханням усього життя. Доброту його важко було осягнути. Хлопці наші на нього дуже схожі», – із тугою в голосі говорить Тетяна.

Коли ж Україну спіткала чергова криза і почали закривати льотні частини та різати літаки, родині довелося втікати з Коломиї від безробіття. Роботу знайшли в іншому гарнізоні в Житомирі. Олександр перекваліфікувався і рік прослужив на землі. Але дуже важко це пережив, адже його душа хотіла літати. Тож він знайшов місце вертольотчика в полку в місті Броди на Львівщині. Закінчивши спецкурси у Миколаєві, Олександр Сабада знову почав літати.

Проте ця робота не забезпечувала гідного заробітку. Тому, щоб прогодувати родину, Олександр брав участь у миротворчих місіях в Африці. У 2008 році виконував патрулювання на вертольоті у Ліберії, у 2011­му – в Конго. Там були справжні «гарячі» точки.

Життя почало налагоджуватися, більше ніщо не заважало їхньому сімейному затишку. Сьогодні, згадуючи чоловіка, Тетяна каже, що бажає такого жіночого щастя, як було у неї, кожній жінці. Олександр ніколи не повертався додому з відряджень із порожніми руками, завжди приїздив з подарунками для дружини й дітей. Після роботи вони полюбляли гуляти вулицями маленьких Бродів. Часто їздили до лісу по ягоди й гриби. Олександр дуже любив збирати гриби, був затятим грибником. Він був прекрасним батьком, який міг все пояснити синові.

Старший син Олег згадує: «Мій батько був дуже доброю людиною. Завжди веселий, життєрадісний, готовий підтримати в тяжку хвилину. У тата не було незакінчених справ…А коли треба було щось зробити, завжди кликав мене, щоб я вчився, аби виріс справжнім чоловіком, а не «ганчіркою». Увесь свій вільний час він присвячував сім'ї. Тато дуже допоміг мені в навчанні. Саме завдяки йому я тепер маю високий бал з алгебри, геометрії та фізики. Найбільше я любив влітку рано вставати та їхати на рибалку разом із ним. Ми якось зловили дуже великого окуня – десь 3­4 кілограми.

Мені запам'яталось літо 2013, коли ми усією сім'єю поїхали на море, на той час ще у наш Крим. Тоді ми востаннє відпочивали разом з ним. Після його загибелі усе моє, і не лише моє життя, пішло шкереберть».

Та все ж найбільшим захопленням Олександра була авіація. Він навіть займався авіаконструюванням. Удома кілька полиць були заставлені змайстрованими власноруч літачками. Сашко обожнював свою професію, жив і дихав нею. Син Олександра, Олег, як і батько, марить небом і літаками.

У 2011 році у Сашка й Тетяни народився другий син, якого назвали Максимом. Олександр дуже чекав на другу дитину, сподівався на донечку.

Коли в Україні почались революційні події, а потім Росія анексувала Крим, родина часто обговорювала ситуацію з півостровом, оскільки не могла збагнути, чому його віддали без бою.

Тим часом війна наблизилась і до родини Олександра Сабади. Навесні 2014 року усіх військових у Бродах перевели на казармений режим. Сашко прибіг додому 8 березня о 9­й ранку, привітав дружину зі святом, дорогою навіть встиг прихопити коробку цукерок. А вже наступного дня, 9 березня, вилетів на Схід. Тоді він ще летів не на війну, адже активних бойових дій не велося. В його обов’язки входило патрулювання кордонів між Україною та Росією. Він із товаришами навіть не мав зброї, фактично літав «голим».

Тетяна пригадує: «Саша не раз розповідав про ставлення місцевого населення до льотчиків Збройних Сил. Одного разу в їдальні офіціантка обізвала його з товаришами бандерівцями і фашистами, кричала «летіть геть». Також казав, що не довіряє військовим зі Сходу і від декого можна чекати удару в спину. Він підозрював, що серед них були й такі, хто «зливав» інформацію ворогу, навіть серед вищого керівництва. Тому свої завдання обговорював у дуже вузькому колі льотчиків, які прилетіли разом з ним із Бродів».

На Великдень 2014 року родині ще вдалося зібратися разом. А наступного дня чоловік знову полетів на Схід.

Вранці 2­го травня він вирушив до Слов’янська з рятувальною місією. Тоді сепаратисти вперше збили український вертоліт. Пройшла інформація, що один пілот вижив. Олександр разом з екіпажем мав його розшукати. Медики й рятувальники летіли на вантажному МІ­8. Їх прикривали два бойові вертольоти. На одному з них були Олександр, майор, начальник штабу, перший заступник командира вертолітної ескадрильї 16­ї окремої бригади армійської авіації 8­го армійського корпусу Сухопутних військ.

Напередодні Сашко телефонував дружині. «Це було 1­ше травня. Він тоді повернувся ввечері з завдання. Ми спокійно поговорили, все було добре. Саша сказав, що побіжить до друзів, вони шашликів насмажили й хотіли трішки посидіти компанією. Пообіцяв, що якщо не пізно закінчаться посиденьки, то перетелефонує. Пізно ввечері мені на телефон прийшло романтичне повідомлення від чоловіка. Перебуваючи у зоні АТО, він знову почав писати вірші. Я дуже втомилася і вирішила відповісти наступного дня. Хто б знав… Цю есемеску я й сьогодні бережу в своєму телефоні. Вранці зателефонував мені батько, запитав чи спілкувалась я із Сашком. Відповіла, що – ні, адже ще рано. Але пізніше, коли почала йому телефонувати, чоловік не відповідав. Протягом години я набрала його разів із 30. Від хвилювання мене всю трусило. Тоді зателефонувала батькові, запитала, що трапилось. «Збили два вертольоти. Показали по телевізору», – відповів він. Тоді ще не було відомо скільки загиблих. Сказали лише про двох льотчиків, доля інших невідома», – розповідає Тетяна.

Згодом вона дізнається, що коли вертоліт Олександра заходив на посадку, по ньому поцілили сепаратисти. Шансів вижити не було. Для родини ця звістка стала шоком, бо на той час ще не було активних бойових дій і ніхто не передчував лихого. Це були одні з перших збитих українських льотчиків.

Рідні загиблих вважають, що це була показова, спланована сепаратистами акція. Адже це спеціально знімалось на відео. Терористи, на їхню думку, чудово знали, що саме там пролітатимуть вертольоти.

Нечипоренко Віталій, бойовий побратим Олександра, згадує: «Саша для мене назавжди залишиться життєрадісним, повним енергії і завжди усміхненим. На службі його поважали як командири, так і підлеглі. Він завжди вирішував всі питання і подавав руку допомоги. Окрім того, він був чудовим батьком і турботливим чоловіком. Багато уваги приділяв дітям і дуже їх любив. Завжди розповідав про своїх хлопчиків. Останнього разу, хоча так в авіації і не говорять, але то був останній раз, я зустрів його в Краматорську на аеродромі. Ми сіли на дозаправку. Це було 24 квітня 2014 року. Саня був як завжди усміхнений, у доброму гуморі. Він таким і залишився в моїй пам'яті. Тоді я й подумати не міг, що через вісім днів трапиться таке горе… Він був справжнім героєм, який віддав своє життя за майбутнє країни й своїх синів».

20 травня 2014 року в Бродах проводжали в останню путь пілотів 16­ої бригади армійської авіації, які загинули під час антитерористичної операції у Слов’янську Донецької області 2 травня 2014 року.

Олександрові Сабаді мало б виповнитись 35. Усе життя він віддав служінню Батьківщині. Тіло загиблого привезли літаком із Донецька у цинковій труні. Разом з ним прилетіла вдова Тетяна та двоє неповнолітніх синів.

Попрощатися з полеглими героями вийшло все місто. Коли траурна процесія йшла центральною площею міста, вертолітників в останню путь проводжав хор Львівського музичного училища. Парастас за загиблими відслужили більше двадцяти священиків різних конфесій.

Після загибелі чоловіка Тетяна з дітьми переїхала до Кіровограда, де живуть її батьки. Тут, на Лелеківському кладовищі, поховали Олександра.

Олександр загинув у званні майора. Посмертно йому присвоїли звання підполковника та нагородили орденом Богдана Хмельницького 3­го ступеня «За мужність». У місті Броди Львівської області відкрито Алею Слави загиблим пілотам в зоні АТО, серед них і наш земляк Олександр Сабада.

Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам'яті, у наших думках, у наших молитвах. Пам'ятаймо кожного, хто боровся, хто не здався та продовжує відстоювати українську незалежність!

Оцініть матеріал!
(0 голосів)